Друк

Це було давно, в далекі 30-ті роки, у Миролюбівці (Іванівці). Я не свідок цієї події, але чув від старших. У Миролюбівці жило багато корінних жителів на прізвище Гончар і багатьох пов’язували родині зв’язки. Майже навпроти нашого будинку, на другій стороні вулиці, жила сім’я Гончара Федосія Саливоновича і Марії Фокіївни, їх двоє синів Ларіон і Афанасій, і донька Галина. Пізніше, з 1938 року, вони стали нашими сватами, бо моя найстарша сестра Люба вийшла заміж за Афанасія, який закінчив військове училище і став лейтенантом червоної армії.

Федосій Саливонович був кадетом царської армії і служив у кадетському корпусі, після революції в жовтні, повернувся живий у село і почав займатись сільським господарюванням. Став дідом, бо старша донька Галина вийшла заміж.

Одного разу дід Федосій захворів і його відвезли у Нововоронцовську лікарню. Це було влітку. Певний час він пробув у лікарні, а коли його виписали, то сповістили в село, щоб приїхали і забрали діда, а сповістили чи телефоном ( чи його може ще і не було в селі), а може кимсь переказали, але сказали, що їдьте, забирайте діда - вже готовий. У селі та сім’ї зрозуміли так, що дід помер. Рідні наробили лементу і стали готуватись до поховання: на цвинтарі копали яму для поховання, у теслярні стали робити домовину, яка була готова вже далеко за обід. Двоє жителів села запрягли пару коней у підводу, завантажили домовину, без якої в лікарні покійника не віддадуть, узяли одяг і під вечір вирушили у Нововоронцовку. Якось ще ввечері дісталися вони до лікарні, біля якої і заночували.

Біля райлікарні стояла висока вежа з вітряним колесом, яка слугувала вітряною водокачкою. А стояла вона на колодязі, з якого насосом і подавала воду для потреб закладу. Ця вежа стояла до 50-х років, я її пам’ятаю, бо у 1948 році я із сестрою Надією ходив пішки з Миролюбівки провідати в лікарні хвору матір, яка у серпні і померла, на 48 році життя.

Вітряна водокачка після війни уже не працювала, ось у ті роки біля цієї вежі і був стан для людей, які приїжджали у справах чи в лікарню в Нововоронцовку. Тут був конов’яз, розпрягали коней, поїли, годували і в літню пору ночували.

Ось і наші їздові, випрягши коней, напоїли, дали їсти їм, а самі біля домовини лаштувалися спати. Стали вечеряти, що у них було. А в цей час дід Федосій С., якого виписали з лікарні, ходить між бричками і питає, хто звідки і чи немає земляків, щоб завтра з ними поїхати додому аби не йти пішки. І ось дід підійшов до підводи з домовиною, а вже ж було темно, і коли дід запитав звідки підвоза з труною, їздових як вітром здуло. «звісно хто був там розібралися вернули їздових переночували, і раненько уже в трьох рушили в Миролюбівку. Якеж було диво в Миролюбівці, коли їхали селом, на домовині сидить «покійний» дід Федосій у червоній сорочці.

Дід дожив до 90-та, був грамотний, навіть допомагав онукам розв’язувати задачі з домашніх завдань школи, а головне він ніколи не сідав на любий транспорт, а ходив пішки навіть до дочки, щоб провідати, а вона жила в Кривому Розі.

От така невигадана, кумедна бувальщина була в Миролюбівці.

Д.П. МИРОЄВСЬКИЙ, уродженець села Миролюбівка

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter