Кохання – це одне з почуттів, яке неможливо приховати або керувати ним. Можна угамувати свою гординю, подолати боязкість, лінощі, приховати невдоволення чи гнів. Кохання ж змінює нас на хімічному рівні. Ми перебуваємо в стані ейфорії, насолоди радістю. Тому так хочеться переживати ці почуття знову і знову…
Людмила Іванівна вийшла на ганок. Все її єство пройняла осіння ранкова прохолода. Повітря було наповнене легеньким димком з недогорілого листя. А вітер продовжував владарювати над природою, скидаючи з неї багряне вбрання. В легкому вальсі закружляло по подвір’ю кленове листя, лагідно торкаючись до ніг. Господиня зробила з нього великий букет, пригорнула до грудей і мимоволі поринула в спогади: як давно це було і як недавно.
Восени 2005 року вона, студентка-третьокурсниця одного із столичних вузів, такої ж неповторної красивої пори року, в одному з парків відпочинку познайомилась із армійським офіцером Збройних Сил України.
Ніхто з них навіть не підозрював, що зустріч ця надовго, що вона круто змінить їх життя, здолає на їхньому шляху безліч перешкод і стане долею.
Тоді, в перший день знайомства, на прощання Юрій зібрав на парковій алеї золотавий букет кленового листя і простягнув його дівчині зі словами: « Вибач, що це не квіти. Просто не сподівався зустріти таку красуню. Нехай його вогонь ще довго зігріває наші серця».
Вона вдячно посміхнулась, але не надала цьому особливого значення. Подумаєш, випадкове знайомство. Завтра все забудеться.
Відрядження до Києва у службових справах випадали не часто, та при нагоді завжди лунали телефонні дзвінки на квартиру, де Людмила винаймала кімнатку. Чула на протилежному кінці трубки такий знайомий голос, і мов дівчисько, бігла на побачення то на набережній Дніпра, то в парку їхнього знайомства, або ж «ловила» таксі і мчала до залізно дорожнього вокзалу, звідки через годину-дві потяг відбував на Харків.
В такі моменти цим двом закоханим до безтями здавалося, що життя, попри всі складнощі, подарувало їм чарівну казку, схожу на сон, і ні в якому разі не можна допустити, щоб вона скінчилась.
Юрій був старший на декілька років. Від нього віяло надійністю і впевненістю, якимось наче батьківським теплом. Людмила поруч з ним почувалася впевнено і спокійно.
Але його чекала служба і… сім’я в Харкові…
Коли Людмилі стало це відомо, вона вирішила будь-що заглушити в собі почуття. На останньому курсі вийшла заміж. Багато хто заздрив її щастю. Зовні все здавалося добре, а в глибині свідомості молода жінка кожен свій крок звіряла по Юркові, все гостріше відчувала його відсутність, хоч і обірвала всі ниточки зв’язку, тільки б не почувати себе третьою зайвою.
Та через півтора року розлучилася з чоловіком. Не змогла жити через силу. Виїхала з Києва до одного з районних центрів на Херсонщині. Влаштувалася на роботу. Звідси було ближче їздити в село до батьків, які доглядали її єдину в цьому світі розраду – синочка Тарасика.
День за днем, рік за роком минав час. Кажуть, що він найкращий лікар для душі. В щоденних турботах і клопотах незчулася, як підріс хлопчик. Коли владнала житлову проблему, забрала його до себе.
Батьки допомогли купити звичайний сільський будиночок на окраїні селища. Тримали невеличке господарство. Так і жила: робота, дім, синочок. Все, як у всіх. Люди поважали Людмилу Іванівну за добру вдачу, за відкрите на допомогу іншим людям серце.
Змінювали одна одну пори року, але осінь відлунювала в її душі ніжним щемом, особливо коли скидали на землю своє багряне вбрання клени. Пригадувалась молодість, студентські роки, як щось далеке і недосяжне.
Ось і цього року стояла така ж мальовнича осінь. За давньою звичкою Людмила Іванівна збирала листя і воно довго прикрашало кімнату, як найбажаніші і найкращі квіти.
Наближався Новий рік. Хату наповнював п’янкий хвойний аромат. Це Тарасик прикрасив живу маленьку ялинку. За вікнами блукає таємниче Новорічний вечір. Трохи посидівши біля телевізора, хлопчик пішов спати.
Людмила нікого не чекала. Але в Новорічну ніч, кажуть трапляються різні дива. Раніше вона ніколи в це не вірила. А сьогодні просто чекала-таки чогось неймовірного, як в дитинстві.
Одягла святкову вечірню сукню, поставила на стіл традиційне «Шампанське», кришталеві келихи. Не зникало якесь дивне передчуття. Глянула на настінний годинник, до Нового року залишалося десять хвилин. Що принесе він? В голові роїлись якісь бентежні думки. Раптом почувся обережний стукіт у двері. Людмила відчинила і завмерла на місці: на порозі стояв її Юрій, її перше серйозне кохання, чоловік її мрії. Спираючись на ціпок, він обережно пройшов до кімнати, накульгуючи на ліву ногу. З-під шапки проглядалась сивина. Жінка німим поглядом вп’ялася в таку знайому, трішки зсутулену чи то часом, чи то війною, поставу.
Зрозумівши запитання без слів, гість коротко пояснив: - був поранений під Іловайськом. Тепер ось комісували через поранення.
Поставив невеличку валізу, розстебнув «блискавку» зимової куртки і, діставши звідти трішечки потемнілу від морозу червону троянду, тихо промовив: «З Новим роком, кохана». І простягнув квітку розгубленій Людмилі.
На знак вдячності вона щокою торкнулась його грудей і прошепотіла: «З новим щастям».
З тої пори сплило чимало часу. Вони більше ніколи не розлучалися. Ось така історія.
О. ЦИГАНОК, серпень 2018