Чула я, що дур людська
Теж із вихилясом.
Не відразу напада,
А приходить з часом.

Що пізніш тебе твій муж
Почина любити...
Люди! Сталося таке
І в мого Микити.

Якось, вже опісля жнив,
Він кладеться спати.
Й почина: коли ж мене
Станеш цілувати?

Я ж кажу: та чи в мозгах
Зріє злая нарість?
А чи справді ти здурів,
Муже мій, на старість?

Він — у штопор! Розходивсь...
Злазить на долівку:
Об’являю з цього дня,
Каже, голодівку!

Стелить ковдру коло ніг:
Тягне з гардероба
Білий чепчик — і собі
Начіпля на лоба.

З хліву каску притягнув
(Це оті згубили,
Що шукали нафту й газ —
Землю в полі рили).

А Микиті, бач, тепер
Підійшла ця штука —
Сів та й нею без кінця
Об долівку стука.

Стук та й стук... А що ж мені?
Треба утікати.
На горище, де лежак,
Там лягла і спати.

На світанку — знов униз,
Страйкаря провідать.
Та ж кулешику зварить —
Запросити снідать.

А страйкар: «Бодай Рябко
Твій куліш той виїв!
Я з шахтьорами зв’яжусь —
І в похід на Київ!»

Що ж робить? Вже я й дрижу
Од такого стресу.
Телеграму треба бить
В Харків і в Одесу.

Там сини і невістки,
їм же й написати:
Приїжджайте в скорий час:
В нас ЧеПе у хаті.

Й додаю на бланку тім
Дрижаком-рукою:
«В батька вашого, синки,
Щось із головою».

Ну а в хаті ж третій день
Страйк отой триває:
Стрічку білу з голови
Муж мій не знімає.

Дожидаю ж я дітей,
Як рідненька ж неня:
Й коровай уже спекла,
Й борщ же є, й печеня...

Проти ночі все вже є —
На всяк смак й догоду.
Рано-вранці устаю —
Та й до кухні з ходу.

Мамо рідна! Все пусте —
Й казани, й жаровні.
Все «підчистив» мій страйкар —
І знутрі, і зовні.

Я — до нього... спить-хропе —
Аж трясеться хата...
Все тут ясно! Врешті-решт
Голодівку знято.

Григорій Троян (Рольянов)

Іванів сон

Чого, люди, не буває
На нашому світі!
То вкраде хтось, то зап'є,
Хтось- не хоче жити.

Мій старий сусід Іван
Любить випивати,
Як до пляшки допаде,
То й не відірвати.

Потім ходить по селі
Немов та свинюка,
Носом землю заорає,
Падає в багнюку!

Раз побачив диво він-
Чортика малого!
Аж заскочив на диван
От жаху такого.

- Звідки ти узявсь такий,
Дідько ти проклятий!
Та чорти б тебе взяли,
Йди з моєї хати!

- В тебе хати вже нема,
Це наша хатина!
Ти ж тепер кипи в смолі,
П'яная вражина!

Скрізь чорти- туди, сюди,
Лиш пусте горище.
Тож Іван туди заліз
От того страхища .

...Півня крик, корови «МУ»,
Вже й обідня скоро.
Йван лиш очі відкрива
Й дивиться навколо.

Пусто скрізь- ані чортів,
Ні парнокопитних,
Лише пляшка у руці
Й два пряники житніх.

Не відійде дід Іван
Вже, мабуть, із місяць,
Купувать горілку він
До сих пір боїться!


Яке те небо…
Яке те небо... Чисте і блакитне,
Без хмар-хмариночок у далині.
І лише сонце, як кульбаба квітне
В безодні космосу, де все різноманітне,
Тепло розливши на мрійливі дні.

Вечірнє чисте небо дуже гарне!
Зірки – у полі квіти-світлячки.
І світло місяця холодне і полярне
Ллє срібло ночі чарівне, примарне,
Землі дарує спокій залюбки.

Як захід сонця, так і схід рожевий
В мрійливий спокій небо приведе.
Веселку розіллє, мов королеву
Прикрасить хмарку – білу чи сталеву,
В обійми дня чи ночі упаде…

 

Моя тиха розмова
Не про те, що так гірко
Моя тиха розмова
Не про горе і плач.

Моя тиха розмова
Про печаль-українку:
На вершині любові
Гострить зброю палач.

Моя тиха розмова -
Наче цвіт вечоровий.
Моя тиха розмова
Давній вигоїть шрам.

Моя тиха розмова,
Наче сонце в діброві,
І тепло, й прохолода -
В ній всього пополам.

Моя тиха розмова
Не про смуток-тривогу.
Моя тиха розмова
Не про серця вогонь.

Моя тиха розмова
Про землі перемогу -
На вершині любові
Сонях квітне з долонь.

(Зі збірки "Моя тиха розмова") Січень 2002
Віра Яковлєва

Як я любив свою хату в Дудчанах,
Піч і млинці, які мати пекла,
Плавні і річку Салгану,
Яка свої води Дніпрові несла.

Любив я стежинки вузенькі в пилюці,
Які мене в школу вели.
Навчатись повинні дитячій науці,
Щоб потім корисними людям були.
Любив я степи ковилові безкраї,
При місяці танці дрофи.
Любив на комбайні збирати врожаї,
І цвіт весняної верби.

Любив я ходити по рибу на річку,
Сидиш і дрімаєш, а риба клює.
Чи окуня, щуку руками хапаєш,
Лиш тьохкає серце твоє.

Любив я свій сад і ще дідові груші,
Яким вже було за сто літ.
Високі, крислаті плодючі,
Таких не було на весь світ.

Ми тяжко в селі працювали,
Збирали до купи зерно й копійки,
Батьки наші в злиднях жили й повмирали,
Хотіли, щоб ми хоч, як люди жили.

Немає вже груші і хат там не має,
Їх море кудись понесло.
На вулицях пусто, ніхто не співає,
Вмирає прекрасне село.

Лишились лиш люди, які пам’ятають
Сади і колгоспні поля.
Тепер ті паї бур’яном заростають
Плаче від горя земля.

Сонечко сходе, за хмари сідає,
Як і століття колись.
Що з нами сталось, рідний мій краю?
До чого ми всі дожились?

Теплі дощі нам врожай принесуть,
Я вірю в відродження краю.
Кращі часи у Дудани прийдуть,
Сади зацвітуть, солов’ї заспівають!

Андрій Шульга, 1998 рік.

Вишиванка


Біла тканина й нитки прості
В руках умілих бабусі.
Тонесенька голка і п’яльця малі
Для вишиванки онуці.

Під сонячним світлом
Вона вишива,
Хрестик і хрестик — рядочком
На полотно уклада.

З усмішкою під віконцем
Синій барвінок "плете",
І маки освітлені сонцем
Нитка червона веде.

Закінчить роботу й всміхнеться.
Онучку до себе зове,
І гордість окутає серце
За вишиванку — творіння нове.

Карпенко Оксанка 7 клас
Нововоронцовська ЗОШ №2

СПОРТИВНІ ПОДІЇ

 АФІША

ФУТЗАЛ

--------------------------------

Чемпіонат України

ЕКСТРА-ЛІГА

15.12, субота

 Поч. 12.00

Епіценр К Авангард (Одеса) _:_ Продексім (Херсон)

--------------------------------

 

 

Template Settings
Select color sample for all parameters
Red Green Blue Gray
Background Color
Text Color
Google Font
Body Font-size
Body Font-family
Scroll to top