Комунальна установа «Нововоронцовський районний Будинок культури»
Любительське об’єднання «Пам'ять»
Народне любительське об’єднання ветеранів культури «Осіннє золото»

Літературно-художній альманах
«Я напишу вам про АТО….»

Редакційна колегія :

Валентина Іванівна Саланська (редактор)
Олексій Леонідович Абзелімов (художнє оформлення)
Лідія Фокіївна Глебова ( літературне оформлення)
Ольга Олегівна-Матвієнко (комп’ютерний набір)

Стоїть солдат на сході України,
Це чийсь синок, чи внук , а може брат
Та перш за все – це захисник країни
Хоч не хотів він зброю в руки брать.
Лідя Глебова

НАШИМ ЗЕМЛЯКАМ, ВОЇНАМ АТО
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ


Вступ
Літопис нашого народу нараховує чимало кривавих сторінок. І одна з них - війна на Сході, або як її називають АТО. Сотні справжніх патріотів віддали своє життя в боротьбі зі злочинною владою, зовнішньою агресією та сепаратизмом. В Незалежній державі народилося і виросло нове покоління, яке має своє бачення та не боїться відстоювати свої переконання – жити у вільній Незалежній Державі.
Протягом останніх двох років Херсонщина, як і вся Україна втрачала своїх найкращих синів і дочок і багато разів прощалася із героями Небесної Сотні та учасниками боротьби на Сході нашої країни.
Не обійшли ця трагедія і нашого району. 26 січня 2015 року загинув наш земляк Андрій Анатолійович Лепеха. Снайперська куля обірвала його молоде життя. Залишилися вдова і дві малолітні донечки.
На фронтах АТО проявили героїзм та мужність багато воїнів району.
Це: Віктор Амелін із Любимівки, Сергій Кот, Анатолій Різак із Гаврилівки, Олександр Петров, Роман Ромашкевич із Осокорівки, Сергій Грицуняк, Микола Лесканич, Олександр Ісаченко із Дудчан, Олександр Павлишин, Володимир Івахненко із Хрещенівки, Олександр Ткаченко із Золотої Балки, Сергій Коваль із Михайлівки, Руслан Мороз, Володимир Шпинда, Олександр Дейкун із Любимівки, Євгеній та Сергій Железняк із Шевченівки, Олександр Шевченко, Вадим Ковалик із Миролюбівки, Олександр Ямчинський із Новоолександрівки, Олександр Бондар, Руслан Шевченко, Анатолій Ковалик, Олександр Сагайдак, Олександр Гринько із Нововоронцовки та ін.
У нашому районі жоден військовозобов’язаних не ухилявся від виконання конституційного обов’язку.
Активно діє волонтерський рух. І це не просто збір добровільних пожертвувань, продуктів харчування, теплого одягу, лікарських засобів – це й в’язання маскувальних сіток, накидок( кікімор). Особливо активно волонтерські групи «Серпанко» (організатор Лідія Сторожук), а також волонтери сіл Гаврилівки, Дудчан, Осокорівки, Миролюбівки, Михайлівки, Новоолександрівки.
Всенародне підняття патріотичного руху надихає на творчість митців району - місцевих поетів, письменників, художників, композиторів.
В цьому альманахі ми зібрали твори наших земляків і пропонуємо вашій увазі. Сподіваємося, що цей збірник не останній, адже вій на ще не закінчилася і щодня наші воїни проявляють мужність в боротьбі з агресором, щодня народжуються нові герої які обов’язково здобудуть перемогу у цій кровопролитній війні.

ВІН НАПИСАВ ГЕРОЇЧНУ СТОРІНКУ ІСТОРІЇ

(Лепеха Андрій Анатолійович, смт. Нововоронцовка)

Того січневого дня дув дуже холодний північний вітер, пронизуючи наскрізь сотні людей, які зібралися на головній площі селища Нововоронцовка, щоб провести в останню дорогу свого земляка, воїна АТО Андрія Анатолійовича Лепеху. Йому було всього 38 років.
З промовами виступали керівники області, району, селища, бойові побратими, плакала гіркими сльозами безутішна мати, ніби чаєчка з підбитим крилом, припадала до чоловікових грудей молода дружина, а старша донька Аліна, старшокласниця, трималася лише завдяки дружній підтримці своїх однокласників. Над площею лунала «Пливе кача». Люди твердили одне: «Герої не вмирають!» і ставали на коліна.
А він, дивлячись з портрету широко розкритими блакитними очима, посміхався до них і ніби говорив: «Ні, я не вмер! Я живий! Друзі, я ось тут, з вами поруч!»
Провели в останню путь свого героя з Нововоронцовки, де він працював і жив із своєю сім’єю – коханою дружиною Тетяною та двома донечками-красунями: шістнадцятирічною Аліною та трирічною Арінкою. А поховали у сусідньому селі Мар’янському Дніпропетровської області, де живуть його батьки Галина Петрівна та Олександр Миколайович, де він народився, закінчив середню школу, де зустрів своє перше і останнє кохання – блакитнооку Тетяну.
Ми сидимо з Тетяною Олексіївною та старшою донькою в їхній затишній оселі. Невеличкий старенький будиночок, який дістався у спадок від Андрієвих дідуся і бабусі. Господиня трохи стомлена, бо поралася на городі та по господарству. З сімейних світлин дивляться їхні усміхнені обличчя. Вони так схожі між собою - всі четверо блакитноокі, з ясним поглядом, красиві і дуже щасливі.
Ось маленький Андрійко з дідусем і бабусею дивиться широко відкритими очима на білий світ, а тут уже вдвох із дружиною. «Ми виросли в одному селі і не знали один одного, бо село дуже велике, а зустрілися вже після того, коли Андрій повернувся з армії, де служив у внутрішніх військах» - гірко посміхаючись говорить дружина. В її словах немає розпачу, але біль втрати видають лише очі – великі, променисті, прикриті довгими пухнастими віями. «Це була любов з першого погляду. Ми недовго зустрічалися, всього лише п’ять місяців, але я відразу відчула, що з цим хлопцем я хотіла б бути завжди поруч. Я була впевнена, що тільки з ним я буду щаслива, тільки для нього я можу народити дітей...»
«Татко так любив дітей. – перехоплює розмову Аліна. – І не лише своїх, нас, а взагалі всіх. Бо він був дуже добрий, веселий, любив гратися з нами. До нашого двору збігалися діти з усієї вулиці». І, ніби на підтвердження цих слів, раптом колихнулася завіска і на порозі з’явилося дівча років трьох. «Ні, це не наша Арінка – вона в дитячому садочку, а це сусідська – сказала господиня і сумно посміхнулася, а потім додала: - Андрія немає, а діти за звичкою ходять до нас гратися».

Повістку до війська йому принесли прямо на поле, де він збирав комбайном урожай. Андрій мав золоті руки, любив трудитися в полі, добре знав техніку. Бо виріс у сільській родині, де понад усе цінувалася праця та добрі стосунки у сім’ї. Мав брата і сестру, дуже любив вітчима і той ставився до них, як до рідних.
Перед відправкою в зону антитерористичної операції, пройшовши спеціальну підготовку у Миколаєві, заїхав на декілька днів додому... « В останню ніч, перед від’їздом, - розповідає донька – татко майже не спав, ходив по подвір»ю, городу, сидів у садку, ніби передчував, що ніколи сюди не повернеться, не побачить цього, ніби прощався...»
Так сталося, що з молодшою донькою, яка на фотографії в українській вишиванці дуже схожа на тата, він не встиг попрощатися, а вона до цих пір запитує, де її тато і коли він приїде додому. «Ми возили декілька разів її на могилу тата. Як змогли, пояснювали, що татко не з нами, він на небі. Та марно» - пояснює Арінчина мама. Та не може осягнути розум трирічної дитини, чому у всіх татусі вдома, з дітьми, а її татка немає і ніколи не буде.
Слухаючи Таню та Аліну, які простими словами розповідали про страшні речі, від цієї простоти хотілося кричати! Чому? Чому так сталося? Чому у цих дітей уже затьмарилося дитинство? Чому така туга у вдовиних очах? Хто ж посмів розтоптати їхнє щастя? І, дивлячись на натруджені руки молодої красивої жінки, можна тільки уявити, скільки ще всього прийдеться їй пережити. Ні, вона не плаче, не нарікає на свою долю, бо знає – потрібно берегти сили для дітей і жити далі. Донька наступного року закінчує школу і їй необхідно допомогти здобути вищу освіту, доробити ремонт оселі. Вона не скаржиться на владу і тих, хто розпалив цю війну, бо так діяв її чоловік. Він не вважав себе героєм. Він навіть не розповідав, де знаходиться, як воює, казав, що «все нормально». І лише, коли в мобільному телефоні, посеред розмови, раптом почувся страшенний вибух і перервався зв’язок, вона зрозуміла: там діється щось страшне.
Це сталося на світанні, 26 січня 2015 року, біля Маріуполя. Боєць 28-ї механізованої бригади Андрій Лепеха не повернувся із бойового поста. Бойові побратими знайшли його мертвим. Зловісна снайперська куля обірвала його життя, вмить забрала його мертвим. Зловісна снайперська куля обірвала його життя, вмить забрала усі його мрії та надії, назавжди розлучила зі своїми рідними...
Його доля – це доля багатьох молодих чоловіків, які загинули, захищаючи свою Вітчизну, нас з вами. Прості українські хлопці, які виросли в мирний час, були далекі від думок, що їм теж, як дідам і батькам, прийдеться брати в руки зброю...Донька Аліна розповідала, що тато дуже любив і знав історію й допомагав їй у навчанні – розповідав про козаків, революції, героїв Великої Вітчизняної війни. Він тоді ще не знав, що його ім’я ввійде до сторінок історії сучасності, як захисника незалежності України.

Андрій Лепеха є справжнім сином свого народу, палким патріотом, який у важкий для всієї країни час, не роздумуючи і усвідомлюючи відповідальність перед батьківщиною і родиною, віддав своє молоде життя за єдину та незалежну українську державу.
Вічна йому пам’ять! Герої не вмирають!

Саланська Валентина
Тартиця Валентина
Смт. Нововоронцовка

ПАМ’ЯТІ АНДРІЯ ЛЕПЕХИ...

Ви бачили сльози родини?
Ви чули душі їхньої крик?
Ви бачили труп в домовині?
Приїхав з АТО чоловік.

Ви бачили горе безмежне?
Ви чули молитву батьків?
Душа полетіла на небо.
Цього той тиран захотів?

Назад вже немає дороги,
І серце холоне у всіх.
Пробач, захисник України,
Ніхто врятувати не зміг.

А ти... Тобі все повернеться!
Бо Господа досить на всіх,
У серці одна колотнеча,
Бо дати наказ ти лиш зміг.

У кожного є своя плата
За те, що накоїти встиг.
Ми віримо, буде розплата,
За наших солдат бойових.

Ковнір Юлія
смт. Нововоронцовка

ПАМ’ЯТІ ЛЕПЕХИ А.А.

Прощай, синку України,
Прощай наш Герою.
Ми за тебе помолимось,
Станемо стіною.

Захистимо твоїх дочок
І матір єдину.
Світла пам»ять про тя, брате,
Ніколи не згине.

Як багато полягло вас
За рідну країну,
Ваша слава пролунає
В усім світі білім.
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!

Михайло Халак
с. Дудчани

ЛИСТ НА СХІД

Ми надсилаємо листа на Схід,
Де бережуть кордони наші діти:
Бійці відважні, дочки і сини,
Взялись до зброї, щоб державу захистити.

До вас, герої, надсилаєм ми
Палкі слова подяки й побажання,
Хай вас в боях оберігає Бог
І захищає Україна-мати.

Не так давно ми волю здобули –
Своя країна, власна стала влада,
У світі теж визнання набули,
З»єднавшись Схід і Захід, брат до брата.

Та не дрімають наші вороги –
Їм наша воля дуже муля очі,
Їм би імперію подовше зберегти –
На все чуже із давніх пір охочі.

Відкинувши гарантії про захист
Вже в Новий рік, у мирную годину,
Зібравши зброю й банди волоцюг
Послали військо на сусідню Україну.

Та не вдалось зігнути наш народ
І подолать його силу і волю,
Хай не чекали звірства ми цього,
Та встали дружно проти зла стіною.

Вас полягло багато вже в бою,
Ніхто не поверне нам батька й сина,
Та ви безсмертні... Стоїте в строю –
Тим Україна горда і щаслива.

Ми вдячні вам за витримку, за те,
Що ви в тяжких умовах в полі бою
Оберігаєте наш спокій, діток сон,
Всіх захищаючи собою

Ми вам вклоняємось низенько, до землі,
І вашу мужність й стійкість прославляєм,
А над усе, щоб вижили в АТО
Від серця щирого бажаєм.

Не пройде ворог, вистоїть народ,
Бо ми своїх героїв в серці маєм,
Хто лізе нагло у чужий город –
Тому в борні всі зуби поламаєм.

Відстойте землю й повертайтесь знов
У мирний час і у свою родину,
Ростіть дітей, даруйте їм любов,
Будуйте незалежну Україну.

ПЕРЕМОГУ ТОБІ ПОДАРУЮ

У садочку хатина стояла,
Там дівчина козака чекала:
- Повертайся, мій милий, додому,
Ізболілась душа за тобою.

Та не може козак повертати,
Мусить ворога в дім не пускати:
- Чи я можу прожити щасливо,
Коли ворог стоптав наші ниви?

Буду край свій завжди захищати,
Не дозволю країну здолати.
До останнього буду стояти,
Щоби напади всі відбивати.

Аж тоді повернуся, кохана,
Коли мир в нашім домі настане.
Батьківщині про це відзвітую
Й перемогу тобі подарую.

А тепер я на сході країни,
Захищаю поля України.
І вважаю за честь українця
Не пустить панувать в нас чужинця.

СТОЇТЬ СОЛДАТ

Стоїть солдат на сході України,
Це чийсь синок, чи внук, а може брат,
Та перш за все – це захисник країни,
Хоч не хотів він зброю в руки брать.

Та змушений стать оборонцем миру,
Щоб захистить свій дім від ворогів.
Зібрав у серці всю відвагу й силу,
Аби лиш край в горнилі не горів.

Зламають зуби вражі окупанти,
Що захотіли нашої землі.
Своєї волі – вірні ми гаранти,
Відстоїм землю у тяжкій борні.

Пролита кров в боях мого народу,
Ще не забуті страхіття війни,
Тепер, коли ми здобули свободу,
Чому знов гинуть дочки у сини?

Ні, не пройде загарбницьке свавілля
По наших нивах – то безцінний клад.
Ми маєм волю, витримку, уміння,
Щоб вражі орди розгорнуть назад.

Ой, мамо, й тату, вся моя рідня,
Зізнаюсь: страшно в двадцять літ вмирати.
Та як же бути, що робити нам,
Як в небезпеці Україна-мати?

Вона зростила на своїй землі
Синів і дочок, соком напувала.
То й не допустять її діти зла,
Щоб вража сила в домі панувала.

Ми приймем бій і станемо грудьми
За наші ріки, ниви і Карпати,
Не пройде ворог, поки ми живі,
В міста і села, мирні наші хати.

Ми ж бо черпаєм сили із землі,
Відвагу й вірність в славного козацтва,
І не пропустим ворога в борні,
Не буде в нашім краї рабства.

Лідія Фокіївна Глєбова
Смт. Нововоронцовка

Був час, коли ми розкидали каміння,
Настав час його вже збирати,
Вмикайте свідомість свою і сумління,
Інакше нам щастя не знати.

Байдужий народ – то найкращі раби,
Їх можна дурити, вбивати
Довіку нас будуть гнобить – якщо ми
Не схочемо іншими стати.

Не ждіть, що вам в голову думку вкладуть:
Все зроблять за вас, не чекайте
Правильно думати вчіться самі
І завжди про це пам»ятайте.

Майбутнє Вкраїни залежить від нас,
Від мудрості, патріотизму
Коли кожен день, кожен раз, кожен час
Ти думаєш про Вітчизну!

Не думай, що хата твоя стоїть скраю –
Аби лиш тебе не чіпали,
Не скраю стояли Герої Майдану
І голову юні поклали.

За тебе, за мене стояли вони
Аби ми усі зрозуміли,
Що справжні вкраїнські доньки і сини
Кращої долі хотіли.

Хіба ми не діти своєї землі?
Чому ж мовчимо ми, неначе німі?
Раби ми чи зрадники?
Як нас назвати?
Як нарече нас Вкраїнонька-мати?

Люди, прокиньтесь! Благаю, не спіть!
Разом ми – сила могутня!
Дітям і внукам своїм розкажіть,
Що за Майданом майбутнє!
Патріот України,
небайдужий житель
с. Дудчани 

Молю я Бога за Вкраїну
За милу, рідну, за єдину,
Україна, ти повстала,
Ти вогнями запалала.

Скільки можна вже терпіти -
Страшно гинуть твої діти!
Україно, ти тримайся,
Просто так ти не здавайся.

Наш народ – він не загине,
Україну не покине!
Справедливість же повстане,
Без життя вона зав’яне.
Марія Лачина.
Смт. Нововоронцовка  

НАШИМ ВІРНИМ УКРАЇНСЬКИМ СОЛДАТАМ

Тримайтесь, братики! Ми з вами
У цей страшний, болючий час.
Ви стали нам захисниками,
Ми молимось щиро за вас.

Вертайтесь, рідненькі, живими!
Хай янголи вас захищають,
Своїми крилами святими
Від куль ворожих закривають.

Молитва матерів країни
Стане всім ворогам стіною...
Вертайтесь, рідні, до родини,
Вертайтесь мирною порою.

Не хочемо війни страшної,
Не треба чорних нам могил,
Не треба люті нам чужої –
Нехай панує в світі мир!

Не сміють наші убивати...
Вся Україна прокляне!
Тримайтесь, дорогі солдати,
Їх Божа кара не мине!

Автор невідомий.

ПОВІРТЕ, ДІТИ, УКРАЇНІ

Коней на переправі не міняють.
Не вибирають і своїх батьків.
Якого ж батька діточки вітають
На українській, кримській на землі.
Про вдячність матері, яка дітей зростила,
Про щирість почуттів мова не йде.
Коли ж приниження і біль терпіть не сила,
Де їх підтримка, людяність їх де?
Мудрість така: поки не обпечеться
Життям дитина – не пізнає світ.
Тоді ж згадає, мамою хто зветься.
Порадить краще мама – не сусід.
Чому ж ввійшов у неньчину хатину
Ходою хитрою, брехливою сусід?
Й налухавшись обіцянок красивих,
Зреклись матусеньки і свій забули рід.
Повірте, діти, неньці Україні!
Сусід забрав лише одну з кімнат.
На вас чекають у своїй родині,
Щоб разом навести в країні лад!
Олена Святинюк
с. Любимівка

АМЕЛІНУ І.Ф.

І біль, і відчай... І народилися рядки:
Поселився неспокій в родину,
Хоч на сході давно вже війна,,
Яку влада АТО назива безупинно
Й обіцяє, що скоро скінчиться вона...

Тільки ж чом п»ята хвиля тебе не минула?
Зруйнувала всі плани життєві сім»ї...
І прийшла та, найтяжча, година,
Й лиш молитва, щоб ти не загинув,
Й оберіги від рідних тобі...
Хай Господь береже тебе, сину,
І поверне здоровим рідні.

***************

Щоб закінчилось АТО,
Щоб не гинув там ніхто.
Мир щоб повернувсь в країну
Й спокій в кожну родину.
А ще звертаюсь до всіх:
Хай добро нас усіх єднає,
Не тримаймо у душах зла!
А Господь хай на праведний шлях направляє
Й будуть щирими наші і справи, й слова.


Людмила Терещенко
с. Михайлівка

А у його країні йде війна...
Розкололось сонце осколками дрібно.
Свердлить мозок лиш думка одна,
Навіщо? Чому? І кому це потрібно?!
Чи думав тоді, коли в танку горів
Під Бухарестом у сорок п»ятім,
Що знову гірко заридають матері,
А правнука Сашка візьмуть солдатом.
На ювілей чекає він гостей,
Та думка блисне серед ночі –
Скільки сьогодні ще буде смертей,
Кому вража куля закриє ще очі?
І лине молитва його до небес,
А серце благає до Бога:
Благослови повернутись живим
І легкою хай буде дорога.
Котиться гірко сльоза ветерана,
А журба знов думку обійма,
Відкрилися на серці старі рани –
Бо в Україні знову йде війна...

Валентина Саланська
смт. Нововоронцовка

Цілу ніч не спала мати, -
Треба сина проводжати...
Їде рідний і єдиний
Захищати Україну.

Над синочком нахилилась
Та тихенько помолилась.
В Бога миру попросила
І в АТО благословила.

Оберіг приготувала
І в рюкзак йому поклала,
Щоб його оберігав,
Сили й духу додавав.

Відчуттів не передати
Тільки мама може знати...
В неї віра і надія,
Щоб в усіх збулася мрія.

Щоб в країні мир настав,
Для війни нема підстав.
Нам не треба воювати –
Нехай спить спокійно мати, -
Діти учаться у школі,
Врожаї ростуть у полі.
А солдати молоді
Прославляються в борні.

Хай країна процвітає
І любов людей єднає,
Україна в нас єдина.
Разом ми – одна країна!

Дзвонять дзвони у храмах,
Україна в жалобі,
Плач і стогін роздався,
Туга серденько рве...

Дорогою ціною заплатили герої
За майбутнє народу
Віддавали себе.

Не боялися смерті,
Тюрми їх не лякали, -
Вони бачили світло,
Рівність між усіма.
Звідки ж взялись тітушки,
Звідки взялись супостати?
Адже мати одна в нас –
Україна вона.

Хто ж вам дав таке право,
Щоби брати вбивати?
Плачуть сироти-діти,
Вдови і матері.

Плаче рідна країна,
Бо біда в нас єдина, -
І в скорботі схиляє
Голову до землі...

А вже сталося те, що сталося,
Не забути нам тих тяжких днів,
Україна у крові купалася
Своїх рідних дочок і синів.
Україна стоїть на колінах
В молитвах по загиблих в боях.
Вже не верне собі мати сина –
Безворотній у нього був був шлях...
Тільки пам»ять лишилась і слава.
Тільки хроніки тих тяжких днів.
Не зажита лишилася рана,
В рідних, друзів, дітей і батьків.
Дорогою далося ціною
Українців ясне майбуття.
Починалося мирно – ходою,
А скінчилось безцінним життям.
Це в історії - нова сторінка,
Хто причетний до цього, тим гріх.
Буде гризти їх совість до скону
І не окупить його кожен з них!
Наталя Якушова
смт. Нововоронцовка

Синочку мій!
Нехай у цій тяжкій війні
Тебе моя любов оберігає,
Нехай бронею буде у бою
І коли сумно – обіймає.
Коли тобі там холодно вночі,
Нехай своєю ковдрою укриє,
Бо так, як мамина любов,
Ніщо сильніше не зігріє.
Ти лиш поклич і мамина любов
В бою із ворогом зітнеться,
Розчавить його, розірве, ізпопелить,
Йому поразка не минеться.
Якби то мала крила мамина любов
Земля не знала б війн, не знала б горя,
Не проливалася б невинна кров
І в небі не згасали б зорі.
Синочку мій!
В запеклому бою, не відпускай, як зброю,
Ти любов мою.


Вона лиш піснею жила – співала.
Мелодія звучала в голові навіть
вночі – коли вставала.
І раптом син: «Отримав я повістку, мамо.»
І враз все стихло, лиш звучало:
«Отримав я повістку, мамо.»
Відлунням відізвалося в душі.
О, Господи! І ти, Всевишня мати!
Прошу тебе: спаси наших дітей.
Прозріння ворогові дай
І милістю своєю наділи,
Аби брати один на одного не йшли,
Бо в того сина теж є мати,
Живим їй сина сохрани.
Нехай він сіє, оре, косить,
Народжує дітей і просить
У тебе, Господи, лиш миру на землі.
У нас на Україні осінь
Пора озимі сіяти, а на моїй землі
«Отримав я повістку, мамо»
Відлунням покотилось по ріллі.

Ніна Кот
с. Гаврилівка

«ОДНА КАРТИНА……»

Мене до сліз розчулила одна картина…
Коли до волонтерів підійшла дитина, літ шести…
В руках тримала печиво вона
І волонтеру печиво те віддала.
Обернулась тихенько пішла,
А волонтер за нею в слід…
- скажи, дитя, чому сама ти?
І печиво кому передаєш?
- он там, за рогом чекає мене мати…
- то ти дарунок для батька шлеш?
- так тато печиво це дуже любить,
- то в тебе він солдат мабуть?
- мене він більше вже не приголубить
Адже звідти його не вернуть.
Це печиво я віддаю для інших тат,
Які живі лишились, які там зараз у бою…
Під свист гармат вороженькам не скорились…
Як грім ударив… і прибувша кров…
Комком застрягла та міцно зжала груди…
Дівча пішло, але її слова навіки волонтеру не забути.

«ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ»

Повертайся живим,
Повертайся благаю…
Ось и підростає наш с тобою син
Він на татка все ж чекає.

Повертайся мерщій…
Та прошу ти будь обережним.
Обіцяю що серед цих буремних подій
Кохання наше буде безмежним

Я лиш благаю під ноги дивись,
Обережно щоб не спіткнутись.
Кожен день з нами богу молись
Щоб живим додому повернутись.

Повертайся живим!
Скоріш, повертайся, благаємо!
І с тобою сягнем до вершин
Ми на тебе коханий чекаємо.

Юлія Чумаченко
смт. Нововоронцовка

«МРІЯ»
Нам сонце яскраве з небес промінням своїм теплим гріє,
І кожна людина щодня про щось особисте мріє.
Думає, гадає, у серці виношує мрію свою, душею зігріває,
Дорогу , коштовну на всім білім світі, одну. І лиш знає

Що прийде день, надійде час, настане та довгождана мить,
Коли душа у небо полетить й серце від радості в раз защемить.
Коли на вустах твоїх радісна і світла посмішка з’явиться,
Хоч і навколо похмурі всі, не звертай на них в тебе радісне обличчя.

Тоді ти вбачиш в одну мить справжній сенс свого життя,
Не будеш більше думати про похмуре і страшне небуття.
А лиш жити , знати і вірити у радість, у добро,
І уявляти, що ти сильний як той стрімкий і величний Дніпро.

Якому все під силу, все до снаги, він вірить, що все може,
І всі нещастя, зради, долі поворотів , перешкоди і біль переможе.
Хоч і річка але має душу, мрію, надію і розум, величну історію теж,
Так і людина йде по життю , знає одне, треба боротись не знаючи меж.

Бо є мрія золота і довгождана, велична від серця народжена в мить,
Вона як пісня, як вітер, як слово материнське у серці щемить.
Дає людині надію і сили на білому світі жити й творити,
Проходити труднощі , тримати себе на рівних ногах на не впасти зуміти.

Йти до своєї мети, до мрії своєї не втрачати сил і стремління,
Все, що навчило життя запам’ятати, знайти нове уміння.
Йти по дорозі по стежці до своєї довгожданої мрії,
До якої зосталось ще трохи, ще трішки не втрачаючи надії.

І ось вона мрія, проста і одночасно така жадана,
Вона всім людям, простим і багатим на землі кохана.
А той хто сидить і чекає не бориться до смерті за нею,
Той повільно вмирає не тілом, душею своєю.

Боріться, не втрачайте віри, ідіть до своєї довгожданої мрії,
Будьте із нею, насолоджуйтесь нею, як сонцем небесним, що з гори на нас гріє.
Напевно коли землі людство про мрію свою все зрозуміє,
На нашій планеті земля кожна людина в одну мить подобріє.
Олексій Абзелімов
м. Херсон

ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ МАЛЕНЬКОГО ХЛОПЧИКА

Територіальна громада села Дудчани – учасник Всеукраїнської акції по збору пластикових кришечок для виготовлення протезів пораненим бійцям із зони АТО.
Усі жителі села, від малого до найстаршого, долучилися до цієї акції. Серед активістів – учень 6-го класу Дудчанського ЗОСШП Басараб Руслан. Він постійно, не тільки сам цікавиться подіями, що відбуваються на Сході нашої країни, а й на годинах спілкування інформує про це своїх однокласників. Руслан, разом з меншим братиком Денисом, зібрав понад 2 кг кришечок.
Добра справа братів Басарабів є прикладом для інших учнів школи-садка. Звичайно, це маленький вклад шестикласника, але бажання допомогти нашим воїнам у нього велике!
Відрадно, що поряд із нами, дорослими, підростають справжні патріоти, які вчинками доводять свою любов до рідної країни і повагу до її синів-визволителів.

Анна Бесага
С. Дудчани

СВЯЩЕННИЙ ОБОВ'ЯЗОК КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ

Я за тебе молюсь, український солдате,
Я за тебе молюсь, хоч не я твоя мати.
І благання я шлю до високого неба,
Ти залишся живим, більш нічого не треба.


Сьогодні Україна переживає непрості часи. Увесь світ з глибоким болем і тривогою слідкує за військовими подіями, які відбуваються на Сході нашої країни. Десятки тисяч патріотів своєї Батьківщини знаходяться на передовій, захищаючи від терористів свободу, незалежність і територіальну цілісність держави.
Допомога українській армії сьогодні – пріоритетна справа і влади, і громади. Священний обов»язок кожного українця – зробити свій посильний внесок у зміцнення обороноздатності країни, допомогти нашим захисникам морально, духовно, матеріально.
Солдати! Воїни! Тримайтеся
Ми з Вами! І серцем, і душе біля вас..!
Такі слова пишуть у листах діти воїнам АТО. Небайдужі українці передають посилки з речами першої необхідності. Ми, учні Дудчанського ЗОСШП, також допомогали нодноразово нашим захисникам, збираючи продукти харчування, кошти, писали листи та виготовляли обереги. Сподіваємося, що на той час наша увага була їм дуже потрібною. Та, на жаль, ситуація на сході України поки що не покращується. Ми не повинні стояти осторонь. У зоні АТО брали та беруть участь і наші односельці, і випускники школи: Сергій Миколайович Грицуняк, Микола Миколайович Лесканич, Олександр Михайлович Ісаченко, Василь Олександрович Кацун, Володимир Володимирович Ватаманюк і тисячі інших українців.
Учні Дудчанської школи долучилися до акції «Допоможи воїнам АТО» з плетіння маскувальної сітки, залучивши до неї жителів нашого села.
Щодня, протягом двох тижнів, учні 7-11 класів, педагоги та працівники школи, члени батьківського комітету, небайдужі односельці займалися цією справою. Відрадно, що кожну вільну хвилину школярі проводили біля сітки: хотіли якомога швидше передати її тим, для кого вона вкрай нобхідна. Хвилюючим моментом для нас стало те, коли до нас приєдналася мама воїна АТО Володимира Ватаманюка, розуміючи, що це потрібно робити не лише для її рідної дитини, але й для сотень інших синів.
І ось нарешті сітка готова! Та для всіх нас справа продовжується: розпочато роботу над плетінням наступної. Завдяки здобутим навикам під час виготовлення першої та наполегливої праці друга сітка уже майже завершена.

Сподіваємось, що протягом акції до нас і надалі долучатиметься все більше небайдужих людей, адже ця справа не вимагає надзвичайних затрат і зусиль. Допомогти може кожен: і малий, і дорослий. І тим самим врятувати не одне людське життя, життя наших захисників, які борються за територіальну цілісність України!
Робота продовжуватиметься доти, доки це буде потрібно українським військовим!

Волонтерська організація «Серпанок» кер. Лідія Сторожук

Волонтерська організація «Серпанок» кер. Лідія Сторожук

Юлія Грицик
с. Дудчани

ВІДЛУННЯ ВІЙНИ...

Чи думали ми, повоєнне покоління, що почуємо і відчуємо його на українській землі.
Хтось це відлуння сприймає, як щось далеке і нереальне, хтось дуже цим переймається і відчуває всім наболілим серцем.
Але ось війна дістала і нашого маленького українського села Михайлівки. Цими днями повернувся з зони АТО після поранення і лікування в військовому шпиталі наш земляк, 23-річний юнак, Михайло Шевченко. Я зустрілася з ним і ось що він мені розповів.
Призивався Михайло з м. Кривий Ріг, так як здобував там спеціальну освіту і був приписаний до Криворізького райвійськкомату.
Михайло відслужив строкову службу в рядах армії України, тому, після короткотривалої підготовки, 9 серпня 2014 року, разом з товаришами був направлений в 93-й стрілковий батальйон.
Їхній підрозділ знаходився неподалік від славнозвісного аеропорту і тримав оборону між населеними пунктами Авдіївка та Пєски в с. Опитне.
«Перші дні, - говорить Михайло, - було важко і дуже страшно. Обстрілювали їх з «Градів» і вдень, і вночі. Але тут проявилася справжня армійська підтримка і взаємодопомога. Бійці, які вже не перший місяць перебували в зоні АТО, допомагали новобранцям звикнути до обстрілів, ділились власним досвідом, як правильно вести себе під час обстрілів, ознайомлювали з різними тактиками ведення бою».
Найбільше Михайла вразило те, що хлопці не примусово, а за покликом серця стали на захист Батьківщини, в ім»я кращого майбутнього.
Розповідає Михайло, ледве стримуючи сльози, і про загибель своїх побратимів. Вперше зіткнувся зі смертю при захисті дамби, коли на його очах, від прямого попадання кулі в шию, загинув командир батальйону. Говорить про нього дуже тепло і зворушливо, як про справжнього командира, який перший йшов у бій.
Ніколи не забуде і дідуся з Донецька, який був справжнім патріотом України і вносив неоціненний вклад в бойові дії батальйону, так як добре орієнтувався в місцевості. В одному з боїв був тяжко поранений і загинув.
До розмови з Михайлом до мене іноді підкрадалися сумніви, чи справді в зоні АТО воюють російські війська, тому й запитала про це в Михайла. І він мені відповів: «Стопроцентово воюють». До них в полон також потрапив російський військовий, який дуже просив, щоб його помилували, бо він заблукав. Але Михайло говорить, що віри до таких «приблуд» в українських військових немає.

Зараз Михайло перебуває на долікуванні вдома, пересувається на милицях, але бойового духу не втрачає.
Підтримує зв»язок зі своїми побратимами. Говорить, що українські вояки вірять у свою перемогу і готові стояти до кінця, щоб звільнити українську землю від усяких запроданців і окупантів.
Низький уклін, тобі, Михайле, від односельців. Ми пишаємось тобою.
Катерина Данильчук
С. Михайлівка

ВИХОВУЄМО ПАТРІОТІВ

Патріотичне виховання було і залишається сьогодні головним пріоритетом Новоолександрівської загальноосвітньої школи-дитячого садка. Нещодавно на сторінках районної газети «Вісті» ми звітували про свою роботу у статті «Служу народу України». Нинішня ситуація не дозволить зупинитися на досягнутому...
Хотілося б поділитися досвідом за останній тиждень, який був насичений багатьма подіями. Уже вкотре заклад взяв активну участь у благодійній акції: нашим військовим були зібрані теплі речі, продукти харчування, а це більше 150 банок консервації.
19 лютого в актовій залі школи відбувся урок пам»яті, приурочений річниці смерті колеги, ветерана педагогічної праці Моргун М.А. – великого патріота нашого села, талановитого вчителя рідної мови та літератури.
Цього ж дня сільська бібліотека зібрала учнів школи на хвилюючий захід, на якому вшановували Героїв Небесної Сотні.
Доброю традицією закладу стали постійні зустрічі з колишніми випускниками, а нині – воїнами-учасниками АТО. Днями до школи завітав Андрій Кузьмич, який майже 6 місяців, без ротації, перебував у районі Донецького аеропорту. Приїхав, щоб провести в останню дорогу найдорожчу людину – свою маму. З усіх зустрічей, проведених нами за останні місяці, ця була найтяжчою. Сліз не ховали ні вчителі, ні сам Андрій. Воїн-мінометник постійно перебував у самому пеклі бойових дій, утрачав товаришів, не раз дивився смерті у вічі. Зустрічали і проводжали свого земляка бурхливими оплесками, вручили наш традиційний подарунок – книгу, де свої автографи поставили всі учні школи. Як говорять наші воїни, для них це справжній оберіг. Уже 27 лютого Андрій Кузьмич знову поїде до місця своєї постійної служби.
До речі, ми тримаємо постійний зв»язок із усіма випускниками, учасниками АТО, воїнами Збройних Сил України. Днями закінчує підготовку у Житомирському навчальному центрі Руслан Галкін, випускник школи 2010 року. Сьогодні він готується до продовження служби на Донбасі.
На черзі у колективу школи-дитячого садка, жителів села Новоолександрвка підготовка до святкування 70-річчя Перемоги у Великій вітчизняній війні. Ми гордимося нашими учнями, які шанують і примножують славетні традиції своїх дідів і прадідів.

Т. Лємєшова
с. Новоолександрівка

РОЗМОВА З БАТЬКОМ

Мого батька звуть Руслан, він народився в Нововоронцовці, у сім»ї водія. З дитинства був патріотом своєї держави. Тому в 36 років пішов в зону АТО 31 червня 2015 року. Пішов для того, щоб захистити свою державу, сім»ю та усіх людей в Україні.
Одного дня я запитала тата: «А якщо б тебе убили?» Він мені відповів: «Якщо мене б убили, то я помер би патріотом своєї держави України!»
В зоні АТО 14 жовтня татко був поранений в ногу. Це була несподівана і трагічна подія. Татусь також розповідав про те, що одяг та їжу їм привозили волонтери, яким вони дуже дякували. В мого батька багато товаришів, з якими він і зараз спілкується.
Його брат, мій дядько, Володимир Шпинда, також брав участь у антитерористичній операції. Дядько Володимир розповідав мені багато трагічних історій про те, що вони втратили багато товаришів, за якими дуже сумують.
В зоні АТО командири ставились до них з повагою, а до загиблих солдатів – зі смутком. Мій батько був командиром танку та заступником командира взводу. Він був відданим та освіченим солдатом. Взагалі, мій татко добра та чуйна людина, яка не хоче суперечок між сусідніми державами, але так склалися обставини.
Таким чином він намагається захистити Україну. Наскільки я знаю із розповідей татуся, солдати в зоні АТО стріляють тільки з дозволу командира. І взагалі, я пишаюсь своїм татком.

Мороз Марія
12 років
смт. Нововоронцовка

НЕБЕСНІЙ СОТНІ ШАНА Й МОЛИТВИ

«...Небеснй сотні шана й молитви
За чисті душі, що злетіли в небо,
Їм шлях високий, Боже освяти
І в мирі, Господи, прийми до себе...»

Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічно європейській державі. І за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни, заплачено дуже високу ціну: своє життя віддали найкращі. І більшість з них – молоді, сильні, ті, що починали жити. Події останніх місяців 2013-2014 років перетворилися на справжню національну стихію, в якій передався найтонший подих душі нашого народу. Пробудилася приспана роками національна свідомість людей.
17 лютого 2015 року на центральній площі у селі Дудчани було проведено мітинг-концерт «Герої Небесної Сотні». Гімн України у виконанні Миколи Сагатальяна та усіх присутніх відкрив цей захід. Учасники художньої самодіяльності своїм неперевершеним виконанням вкотре вразили глядачів. На щоках багатьох односельців та гостей села з»явились щирі сльози журби і смутку. А життель села Запорожченко В.П. прочитав власний вірш, присвячений подіям Майдану.
Також протягом мітингу-концерту були зібрані кошти на допомогу воїнам АТО.
Дудчанська сільська рада продовжує акцію «В єдності наша сила» по збору продуктів харчування, одягу та коштів для бійців АТО. Ми глибоко переконані, що все це буде невеличкою краплинкою, кроком, який наблизить нашу перемогу.
Слава Україні! Героям слава!

Галина Потишняк
с. Дудчани

І ЗНОВУ ПРО НАБОЛІЛЕ...

Ніна Григорівна Кот, творча особистість, поетеса, письменниця, авторка багатьох пісень...
Її ім»я широкому загалу невідоме, вона жителька сусіднього села. Вже давно пенсіонерка, але...
Подзвонив їй довідатись, як живеться, як пишеться? Ось її відповідь:

Все піснею жила, співала,
Мелодії звучали в голові, навіть вночі, коли вставала,
І раптом син: - Отримав я повістку, мамо.
І враз все стихло, лиш звучало:
- Отримав я повістку, мамо! Відлунням зазвучало у душі...

І тугу заспівала материнськая любов.
Немов шматочок серця відірвало,
І капає тепер з тієї рани
Щоденно і щонічно материнська кров...

О, Господи! І ти, Пречиста Мати!
Прошу тебе, спаси наших дітей!
Пошли ти ворогу прозріння і милістю твоєю наділи!
І ненависті спопели коріння, аби брати один на одного не йшли.

Бо в того сина теж є мати, живим їй сина сохрани!
Нехай він сіє, оре, косить,
Дітей народжує і просить,
У тебе, Господи, лиш миру на землі!

У нас в Україні вже осінь, пора озимі сіяти, та на моїй землі:
- Отримав я повістку, мамо! Відлунням прокотилось по ріллі...

Віктор Сердюк
с.Гаврилівка – Золота Балка

УКРАЇНА У НАС – ОДНА НА ВСІХ!

Спостерігаючи за своїми п»ятикласниками зловила себе на думці, що вони дорослішають буквально на очах. Скорочує їхнє дитинство й наше нелегке, тривожне сьогодення. І саме зараз, як ніколи, розумію, що маємо захистити їх, уберегти від лиха, а головне – виховати справжніми і сильними духом людьми.
З цією метою основним в роботі з дітьми обрала проект «Нам будувати майбутнє України».
Щоб підтримати героїв АТО, діти писали листи, прочитавши які неможливо стриматись від сліз, але всі, як один, вірять у те, що Україна переможе.
П»ятикласники стали волонтерами: збирали продукти харчування, теплі речі для своїх захисників, взяли участь у акції «Лист пораненому». До речі, педагогічний та учнівський колективи Любимівської ЗОШ відмічені подякою голови Нововоронцовської РДА Тітаренка В.П. за активну участь у розвитку волонтерського руху та з нагоди Міжнародного дня волонтера.
А скільки емоцій викликала зустріч учнів з учасником АТО Віктором Амеліним на Уроці мужності «Україна у нас – одна на всіх!».
Затамувавши подих, діти слухали його розповідь. У 2014 році від добровольцем пішов захищати Україну. Був розвідником в окремому батальйоні спецпризначення «Донбас». Артемівськ, Попасна – ці гарячі точки були у всіх на слуху. Батальйон ніс втрати особового складу, але в той час узяли в полон багатьох терористів. Під час другого штурму м. Попасна жителі зустрічали їх з квітами і сльозами, бо з боку сепаратистів було мародерство і знущання. Потрапив у Іловайський котел. Віктор навів приклад, як один із його товаришів, будучи тяжкопораненим, підпустив ворога до себе і підірвав гранатою себе і ворогів.
У Іловайському котлі Віктор був тяжко поранений: дуже пошкоджена рука, грудна клітка, лице, прострелені обидві ноги. Дивом доповз до своїх. 31 серпня 2014 року був доставлений у Запорізький обласний військово-польовий шпиталь, а 1 вересня – гелікоптером до м.Дніпропетровська на лікування. 29 серпня 2014 року запам»ятав назавжди.
У батальйоні були поряд з ним і ровесники його батька, Амеліна Л.Ф., воїна-афганця, нагородженого орденом Червоної Зірки. Вони вчили всьому, але відчуття прикрити спину свого товариша, велике братерство, почуття відповідальності у пам»яті залишиться назавжди.
За штурм м.Попасна Віктор нагороджений орденом «За доблесну службу».
Довго не відпускали учні свого героя, задавали питання. А потім, на згадку, І.Мандзак та О. Малик подарували суверніри, виготовлені своїми руками.
Одного разу виникла ідея зібрати матеріали про випускників школи, які є учасниками АТО. Учні пішли до рідних Олександра Дейкуна, Володимира Шпінди, Віктора Амеліна, Анатолія Бондаря, Сергія Ястреба, щоб записати розповіді, а потім помістити їх в шкільний музей.

Учасники АТО захищають Україну і нас з вами. Це завдяки їм ми, наші міста і села – цілі й неушкоджені.
На прикладах учасників АТО не треба докладно пояснювати, що таке Батьківщина, вчити патріотизму, любові до співвітчизників і людському співчуттю, якого нерідко бракує нам, дорослим. Їхні подвиги надихають інших, стають прикладом любові до своєї Батьківщини.
Вони йдуть під кулі і снаряди не по владу, не за гроші, демонструють нам, їхнім співвітчизниками, усьому світові, що справжні герої серед нас є, що в Україні є народ і що він заслуговує на кращу долю.
Світла пам»ять кожному, чиє життя обірвалося і обривається напередодні ювілейної весни, а нам, живим, треба вірити і робити все для того, щоб перемога таки прийшла в країну, в серце кожного. І пам»ятати: Україна в нас – одна на всіх!

Жанна Ткаченко
С. Любимівка

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

 

ВІЙНА
Війна – бездушна й непокорна
І в ній спочив вже не один.
Закоханий у власную Вітчизну
Стояв уперто воїн на передовій…

Війна іде, гинуть люди.
Голодомор іде, а з нею смерть.
Щоб вижити у цьому лихолітті,
Збирати колоски на поле мати йде.

Спішила подумки, насправді – ледве йшла.
Трава посохла ніженьки колола
Не відчувала болю, йшла і йшла,
Щоб донечку й синочка пшениченька спасла

Посохлі руки об стерню кололись,
Шукали, не знаходили, гребли
Хто ж заподіяв лихо?! Втратив совість?!
О,Боже милостивий, врятуй нас із біди.

Подерті руки здійняла угору.
На землю впала, ніби в напів сні
Їй ввижалося багате хлібне поле
І діточки щасливі, великі , не малі…

Нехай цей сон буде реальність.
І жах війни не повториться знов.
І матері із дітками своїми
Несли лиш радість, материнство і любов.
Олена Білоконь 
учениця 9 класу Осокорівської ЗОШ

 Пам’яті воїнам – визволителям

Стоїть солдат із факелом в руці
На п’єдесталі мужності й краси.
Хранить він спокій повсякчас
Загиблих воїнів в жорстокий час

Він стрімко дивиться у далечінь,
Чи не порушать спокій поколінь?
Давно стоїть він на сторожі
І ми завдячуєм йому за дні погожі

Бо він із побратимами весь час,
У холоді, у голоді за нас,
Як Прометей ніс іскру теплоти,
Щоб розтопить серця ворожі з мерзлоти…

Ми не жили у ті роки війни,
Не бачили страждання і біди,
Але солдат у бронзу влитий
Нагадує про подвиг їх великий
Лариса Михайлівна Маховицька  
Учитель української мови та літератури
Осокорівської ЗОШ

                                                                                                                                                                                                                  (Бувальщина)
Це було давно, і недавно у Дудчанах. Війна, голод. Люди по селу снують,мов мерці, здебільшого жінки і діти,бо дорослих мужчин перемолотила та нікому непотрібна війна. В селі, де була наша Шульгівська хата, недалечко побудований, ще в 1934 році великий амбар для зерносховища. Його будувало все село, але малярами були мій батько Григорій Шульга,а також ОмелькоШабанов та Дмитро Марков (Кульдон). Вони ж недалечко від сховища викопали колодязь нібито для пожежогасіння.Вода в ньому була прозора та холодна, мов лід. Як п’єш аж в зуби заходить.
Колодязь стояв на межі городів Шабанів, Павленків, Махинів. Говорили,що в ньому якась цілюща вода. І йшли до нього брати воду майже з усіх закутків. Особливо з неї були добрі паски та хліб. Може це й не так, але коли поп’єш води з колодязя, то в шлунку перестає торохтіти і десь зникають болі.
Так от, йшов після голодний 1948 рік. Жити стало трішечки краще, але торішній голод ходив за тобою повсюди. Все хотілося їсти, ви не повірите, але це було так.
Пересипане бур?яном збіжжя колгосп перевозив на тік біля амбару. А там його сушили на сонці, віяли і заносили в зерносховище. Там працювали тільки жінки:тітка Параска, Ганна Сокирко, моя мати Наталя, тітка Сашка Наточійша та інші. Взяти жменьку зерна дуже боялися,щоб не загриміти в буцегарню.
Але моя рідна тітка Параска жила самотньо і нічого не боялася. Набирала повні голенища німецьких чобіт зерна і йшла додому, а вдома сушила його на печі, віяла і давала на. Нас було п’ятеро.
Одного вечора прийшла до мене сусідка Лідія Медведка з якою ми дружили,як школярі по – справжньому. Вона була дуже гарна,мов чарівний коточок. Запропонувала мені сьогодні в темну ніч підлізти рачки до зерна, що сушилося на току і набрати в торби або в мішок. Так і зробили.Не сказавши батькам, ми покарячкували до кучки суржику.
Охороняли зерно два сторожи: Василь Ковальчук і Петро Руденко. Раніше не було ніякого світла,а ні в хаті, а ні на вулиці, вічна темінь.Підлізли ми до купки зерна. Тихо почали нагортати зерно в мішечки. Я допоміг Ліді насипати зерно і тихо прошепотів:
- Повзи он до тієї груші, а потім бігом додому.
- А ти? - мовила вона.
- Сказав тобі повзи і швидко.
Вона швидко розтанула в темряві. Тихо. Я почав нагрібати в мішок. І – раптом!Почув розмову двох сторожів, які йшли в мою сторону, хтось з них купив блимаючи вогником цигарки. Я ліг на місці і завмер не дихаючи. Вони підійшли до самого мене.
І Ковальчук, я його добре знав, просичав:
- Глянь, мишка завелась, зернечко кушає, гайни його.
Я руками закрив голову і майже вліз у мішок, а втікати мене щось тримало, мов гіпноз. І відчув, як мене якоюсь дровинякою влупасили по голові. Я чітко почув,як Ковальчук нахилившись до мене,процідив:
- Що ж ти наробив? Це ж Андрій Шульгівський, нас же його брати вб?ють.
І я знепритомнів. Що було далі я не пам’ятаю, але очуняв від холоду води. Я десь борсався і хлептав воду,випльовував з рота. Я потім зрозумів, що знаходжусь в колодязі. Води в ньому було майже п’ять метрів, а до верху було також метрів зо п’ять можливо й шість. Я якось вибрався з води по камінні, став спиною до стінки, тримаючись руками за каміння, подивився вверх, а там темно.Бо колодязь закривали кришками, щоб горобці не мостили там гнізда, та не падало листя з дерев. Холод страшенний, весь мокрий і безвихідь. Стою і не знаю, як звідси вибратись. Якби це було вдень і був я сухий, то вискочив би по камінні за мить, я робив це не один раз. Але раптом відкрилося переді мною небо, показалися зорі і дерев?яне відро на ланцюгу полетіло до мене, я за нього вхопився, про те знов опинився у воді, однією ногою попав у відро. На верху хтось бурчав і торохтів.
Я закричав: - Тягніть мене! Тягніть!
Але на верху якась жінка ойкнула і все затихло. Біда.Але через декілька хвилин знову на горі балачки.
- Хто там? – запитав мужик,нагнувши голову в колодязь.
- Це ви, дядько Омелько? Це я Андрій Шульга.
Заскрипів ланцюг і відро зі мною повільно попливло на волю. Дядько Омелько підхопив мене руками і витяг на землю.
- Як ти сюди попав? Що сталося?
Але я мовчки рвонув додому. Добре, що жив поруч.
- Ой,Божечко! – сплеснула мати руками.
- Де ти був? Що з тобою? - Голова у крові, вони мене з батьком роздягли, промили рану на голові якоюсь травою, зав’язали материнською хусткою і погнали мене на темну ніч закутавши в ряднину. Тоді, коли ми жили не було ніяких ковдр окрім домотканих ряден.Спав я довго. Вранці я повинен був іти пасти телят,але не зміг. Голова розпухла і очі запливли синьо-чорним кольором. Я батькам так і не розповів про те лихо. Коли на другий день до мене прийшла Ліда, щоб дізнатись, що зі мною, я їй розповів, і вона просиділа біля мене майже цілий день, плачучи. Через декілька днів я розповів брату Колькі про пригоду. А в селі Шульгів було багато. Вони зловили Ковальчука, завели в плавню, прив’язали до дерева, роздягнули наголо і лупили кропивою по всьому тілу, а потім підвели до озера, викупали, обмазали болотом і відпустили. Через деякий час він зник. Говорили, що поїхав на Донбас. А от другого кривдника через деякий час, уже взимку знайшлиповішаним на високім осокорі. Але в цей час уже мої брати старші служили в армії. Хто це зробив ніхто цього не зав. На другий день про нього всі забули.
Минули роки, я вже відпрацював на шахтах в Донбасі. Одружився на красуні Дуняші, аЛіда вийшла заміж ще тоді, коли я працював на Донбасі. Нашу хату забрало Каховське водосховище.Якось я запропонував своїй молодій дружині сходити на старе дворище і випити цілющої водиз мого колодязя, всі його називають «Колодязь Андрія». Побули ми з дружиною на березі моря в 1958, а потім пішли до колодязя. Все лишилося по – старому: і лавка під вишнею,і ланцюг з відром, і кришка,що закривали від горобців. Витягли ми відро з водою, попили, вмили нею лице. Сіли на лавку і я дружині розповів про свою давню пригоду. Вона сиділа тихо, притиснувшись до мене, схлипувала, а сльози в неї текли і падали на землю, додаючи цілющій воді ще кращих якостей.
P.S. Ми з дружиною прожили 60 років. І в цьому році на дванадцяте травня домовилися поїхати в Дудчани до нашого колодязя, щоб попити наостанок життя цілющої води. Але не судилось. Шостого квітня дружини не стало. Але я все таки мрію поїхати до колодязя нашої юності.
                                                                                                                                                                                                                 Андрій Шульга

 

 

СПОРТИВНІ ПОДІЇ

 АФІША

---------------------------------

ФУТБОЛ

Кубок закриття сезону Херсонської обласної федерації футболу

"Кронау" Високопілля  +:- СК"Воронцовка-Нова"

20 жовтня, субота Поч.13.00

стадіон "Центральний" Високопілля

Чемпіонат області (пропущений матч 12 туру)

Дружба (Новомиколаївка) +:- ФК Скадовськ

21 жовтня, неділя Поч.13.00

----------

Футзал. Чемпіонат України

ЕКСТРА-ЛІГА

АРПІ (Запоріжжя) 3:3 Продексім (Херсон)

21 жовтня, неділя Поч. 13.00

Кубок ліги

Епіцентр К Авангард _:_  Продексім

27 жовтня, субота 

_______________

Обласна першість ДЮФЛ

21 жовтня (неділя)

U -16

"Продексім" ДЮСШ Нововоронцовка - "Колос"Каховський р-н

перенесено

U -14

"Продексім" ДЮСШ Нововоронцовка 9:2 "Вікторія" Генічеськ

Поч.12.00

---------------------------

Друга ліга ПФЛ

 п'ятниця, 19.10

"Таврія" Сімферополь 2:0 "Миколаїв-2

Поч. 15.00

субота, 20.10

"Реал Фарма" 1:2 "Кристал" Херсон 

Поч. 15.00

"Гірник" 2:2  "Енергія"

Поч. 15.00

неділя, 21.10

"Металург" Запоріжжя 0:1 "Мир" 

Поч. 18.30

__________________

Чемпіонат України серед аматорів

Група 3, 12 тур

субота, 20.10

Дружба (Новомиколаївка) 1:0  Скорук (Томаківка)

Поч.14.00 стадіон "Гірник" (Кривий Ріг)

Таврія (Новотроїцьке) 0:1 ВПК-Агро (Шевченківка)

Поч.14.00, стадіон "Старт"ім.Пуляєва (Новотроїцьке)

неділя, 21.10

ФК Кривий Ріг 2:1  Колос (Асканія-Нова) 

Поч.14.00, стадіон "Будівельник" (Кривий Ріг)

СК Каховка  1:1  Яруд (Маріуполь)

Поч.15.00, стадіон "Олімпійський" (Каховка)

________________________________

 

Template Settings
Select color sample for all parameters
Red Green Blue Gray
Background Color
Text Color
Google Font
Body Font-size
Body Font-family
Scroll to top