Друк

Не купляй хату, а купляй сусіда.
Дружбу не можна, ані купити, а ні продати,
А ось друга можна і купити і продати (народна мудрість).

Літо. Тепло й волого. Вчора пройшов дощ, а сьогодні свята неділенька, можна й відпочити. Ми з дружиною домовились побродити по парку, поїсти морозива, бо діти й онуки живуть в інших місцях.

– А чому б і ні, – говорить дружина.

Але чуємо приємний голосок сусідки Ївги. Як вона кричить, то чути від Циганівки аж до уренгойців.

– Павлівна, – каже до дружини, – виходь на лавочку побалагуримо!

– Оце тобі і парк, і морозиво, – сміється дружина.

Пішла. Я ще довгенько лазив по двору, а потім і сам вийшов до них, став біля воріт.

Коли біжить недалека сусідка Кіра, що купила стареньку хату. Поздоровалась.

– Бабо Ївго, у вашого чоловіка є такий ніж, що ним ріжуть свиней. Позичте?

– Нащо він тобі? – питає Ївга.

– Та хочемо з синами зарізати кабанчика.

– А кусник сальця буде за це?

– Сальця – ні, бо воно худе, а порібрина буде.

– Ваня! – кличе міцна, статна молодиця до свого чоловіка.

І через якусь хвилинку перед нами, мов у кіно, виринає з-за кущів смородини маленький, худенький з довгим носиком чоловічок.

– Я тебе слухаю, моя люба.

– Позич оцій жінці ножа, що ти колись ним свиней різав.

– А вона нам що?

– Сказала позич. Біжи неси.

Через хвилинку Ваня вніс обережно ножа, замотаного в чисту ганчірку.

– Нате, але бережіть, – бідкається мужичок.

Кіра вхопила ножа і гайда додому.

Сонце вже вийшло з-за хати, минуло горіх і почало пекти жінок на лавочці.

Ваня сидів неподалік на камені і пускав димові кільця, тягнучи сигарету.

– Ваня, вже обід. Сходи приведи козочок. Доїть уже їх пора.

Ваня мовчки ще декілька раз пустив кільця в небо і, знехотя, пішов за кошами.

– Павлівна. Оце дивлюсь на Ваню, неначе ніщо, але він золота людина, що не скажу – все робить.

– А скільки у вас дітей?

– Одна донька.

– Чому?

– Та його жалію, худенький він у мене.

А самої Ївги за сто на сто вісімдесят.

– Ваня козеня веде. А де ж коза?

– Люба, козу хтось украв. Немає. Що робить. А козеня кричить не замовкаючи, немов плаче за своєю матусею.

– А ну тихо, – підняла палець вверх Ївга. – Чую голос моєї кози недалечко. Ваня, за мною!

Ївга схопилася з лавочки, і майже бігом побігла в напрямку хати Кіри.

Уже біля воріт Кіри зупинилась і побачила, й почула свою козу Зорьку. Коза була велика, рогата, сивого кольору.

Ївга говорила, що вона дає за добу майже п’ять літрів молока. Вистачає й продати, й онукам і сусідам дати.

Ми також користуємось цим молоком.

За Ївгою пішла й Павлівна.

Почувши страшенний крик, я також пішов подивитись, що там.

І дійсно, коза була їхня, Ївгина й Івана. Її прив’язали до дерева ланцюгом, а поруч стояли два мужика, сини Кіри, з ножами.

Ївга кричала таким матом, що не знайдеш у жодній енциклопедії.

– Ти диви, яка курвота, говоре, що вона цю козу купила. Я тебе куплю. Веди її сюди.

Але Кіра також кричала, що козу вона купила й нікому не віддасть.

– Хлопці: ріжте козу, вона наша, пока ця відьма не зайшла в двір.

Я бачу таку ситуацію, подзвонив в поліцію.

Тим часом, розбурхана Ївга натяла своїми стома на ворота і вони, мов іграшка, повалились на землю.

Вона підбігла до Кіри, вхопила її за коси і почала крутити її кругом себе, мов пір’їну, яка ледь діставала ногами до землі і піднімала таку куряву, як виверження вулкану.

Я проскочив повз них. Забрав у хлопців два ножа, вони віддали відразу і заторохтіли:

– Це вона — мама, це не ми. А міліції нам не потрібно. Ми тільки звідтіля, а то й ще добавлять. Відпустіть.

Я махнув рукою на загорожу і вони, мов їх і не було, зникли в бур’янах.

Приїхали два міліціонера.

Довго розбиралися і не могли ніяк второпати де, хто, що.

А Ївга від теліпала Кіру так, що та сиділа на землі з розпущеними косами і вся в пилюзі, мов вилізла з димаря.

Міліціонер запитав, підійшовши до Кіри:

– Ваша коза чи баби Ївги?

– Моя, звичайно, – І плюнула чорною слюною.

— Почекайте, – втрутилась Павлівна, в розмову – А давайте випустимо козу. Як побачимо, до кого вона побіжить, той і господар.

Поліцаї щось перемовились.

– Згода. Випускайте.

Коли Ївга відчепила козу від дерева, то вона так рвонула, а козеня за нею, що зупинилась тільки у дворі Ївги.

– Все. Питання вирішили. Хазяїни кози баба Ївга і дід Іван. Ми поїхали.

– Павлівна, спасибі тобі, сусідонько, за добрі слова, як то, говорять Соломонове рішення. Яка ж я дурепа. Ще й хотіла реберце зі своєї кози. Якби Господь не допоміг…

– А ти, воровка, знай, щоб твоєї ноги тут не було, а то й хату спалю, до – сусідки.

Ми розійшлися по домівках. У парк уже не пішли, вдома говорили про сусідів, про різних людей, які інколи стільки зроблять тобі лиха, що за все життя не відмиєшся. Кіра виїхала з села. А козу Ївга віддала в Золоту Балку онукам.

А сусіди, та й не сусіди, зустрівши її говорять: «Ну, як там реберця твоєї кози?».

Вона сміялась і говорила, що вона тепер знаменита на всю вулицю.

А. Шульга 12.06.2020 р.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter