Саме так, мова йтиме про змістовну статтю Миколи Гурепка з однойменною назвою від 13 серпня 2020 року №33 в районній газеті «Вісті». Я знаю, що багато людей прочитало її, серед них кращі читачі районної бібліотеки Саланська В.І., Клочанюк В.Д., Ленська Т.С., Ткаченко Л.Д., Жила Н.С.
Люди по-різному сприйняли її: хто з захопленням, хто з цікавістю, а хто й байдуже.
Мені здається, що ніхто не сприйняв її так схвильовано, як я. Адже мова йшла про людей, творців «Степу», з якими я була особисто знайома і які були колегами, побратимами по перу мого чоловіка Комаровського Венедикта Григоровича. Він відійшов за межу 26 вересня 1997 року, переживши всього на 9 днів своє шестидесятиліття.
Моє більш глибоке знайомство з альманахом «Степ» відбулося в 2017 році, коли було оголошено про проведення IV Регіонального літературного конкурсу ім. Ю.К. Голобородька, засновником якого була його родина. (Про це я писала в районій газеті «Вісті» №29 від 19.07.2018 «Слід на землі). І коли вчитель Нововоронцовської школи №2 Лукомець С.М. запропонувала моєму внукові, на той час учню 9 класу, взяти участь у конкурсі, я подумала: «А що я сама знаю про Юрія Костянтиновича?». Перш за все те, що він був редактором районної газети «Маяк» сусіднього Бериславського району, потім очолив Херсонську обласну молодіжну газету «Ленінський прапор» (нині «Новий день»). Свої нариси, етюди, оповідання друкував у різних часописах, а також збірках «Вкарбовані у вічність» і «Герої твої, Херсонщино» (вони є в домашній бібліотеці).
В районній книгозбірні мені запропонували декілька номерів альманаху «Степ», в яких друкувались твори Юрія Костянтиновича. Ілля взяв участь у цьому конкурсі, результати якого оголосили 7 червня 2018 року. За роботу «Слід на землі» (про свого дідуся Комаровського В.Г.) він був нагороджений Дипломом І ступеня (серед учнів 9-11 класів).
На цей час уже побачила світ збірка поезій В. Комаровського «Я вірю» і був готовий до друку нарис «Барон з Гаврилівки». Після урочистої частини, на якій я виступила з вітальним словом, я ближче познайомилася з членами родини Голобородька Ю.К., його дружиною Євдокією Петрівною, сином Ярославом, братом Олександром Костянтиновичем, журналісткою Любов’ю Лагутенко. До речі, вона широко представлена в статті Миколи Гурепка з її публікацією в «Степу» про беззмінного впродовж не одного десятиріччя головного редактора Херсонської обласної газети «Наддніпрянська правда» Івана Івановича Гайдая. Познайомились я і з Анатолієм Марущаком, неодноразовим членом редколегії альманаху «Степ». З його творчістю можна ознайомитись в альманахах «Степ» №16,19,23. Всі вони отримали з вдячністю збірку «Я вірю» В. Комаровського.
Мені здається, що їм буде приємно дізнатися, що їх дипломант конкурсу 2018 року Ілля Комаровський закінчив 11 клас із золотою медаллю, добре здав ЗНО і вступив до Київського Національного лінгвістичного університету (на бюджет).
Збірка «Я вірю» отримала схвальні відгуки Олександра Голобородька, журналіста, який працював у Херсонській обласній газеті «Наддніпрянська правда», ініціював створення в 1991 році додатку до цієї газети – «Дачник», що з роками став самостійним виданням, здобув статус всеукраїнського та міжнародного, редагував його два десятиліття.
В знак подяки за збірку «Я вірю» Олександр Голобородько вислав мені свою книгу «Живильні промені», в якій зібрані краєзнавчі пошукові матеріали, кореспонденції про яскравих особистостей минулого та сучасності. В 24 номері альманаху «Степ» надрукована його робота «Вічність, схоплена пензлем» про творчість Олександра Степаненка – архітектора м. Херсон, живописця, карикатуриста, ілюстратора поетичних творів, перекладача. Дуже гарні картини в кольорі. Це – історія Херсона.
Євдокія Петрівна Голобородько, дружина Юрія Костянтиновича, доктор педагогічних наук, професор, академік, член-кореспондент АПН України, подарувала книгу Юрія Голобородька «У років своя пам'ять» – розповіді про українських і російських літераторів, які народилися у таврійському краї, працювали і мешкали на його теренах чи відвідували у службових справах.
На сторінках альманаху «Степ» я відкрила для себе творчість В.С. Загороднюка не тільки як публіциста, літературознавця, але й як поета. У нього дуже цікаві вірші-присвяти своїм колегам до ювілейних дат. Я порівняла з такими ж Комаровського В.Г., які є в його архіві, та думаю про те, чи не видати їх мені невеличким накладом. Дуже сподобалася мені і пісня «Журавлині надії» на слова В.Загороднюка («Степ» №22 2013 рік) і його стаття «Летів до книги серця дзвін» пам'яті Миколи Братана і тут же вірш Миколи Івановича «У дорозі до вас» («Степ» №19 2010р.).
Але в моїй пам'яті образ Миколи Івановича та інших колег по перу Венедикта асоціюється зі сприйняттям їх моїм чоловіком. Я не літератор, я – вчитель німецької, англійської мов, розмовляю молдавською, румунською мовами, а любов до літератури прищепив мені мій чоловік, випускник Одеського держуніверситету, факультет російська мова і література. Випускником цього університету є і Анатолій Качан, який в альманасі запропонував читачам велику добірку поезій (№22 2013 і №24 2017 рр.). Микола Гурепко представив його як письменника – мариніста, автора 17 книжок (він знаний також збірками для дітей).
І уявіть здивування Анатолія, коли я подарувала йому першу і єдину збірку поезій «Я вірю». Анатолій прожив з Венею в одній кімнаті гуртожитку майже три роки. Він – першокурсник факультету української мови та літератури, Веня – третьокурсник, вже друкувався. Вони разом ходили в похід у Карпати, піднімались на гору Попа Івана і Говерлу… Я не раз була у них в гостях. А знову зустрілись ми з Анатолієм у вересні 2018 року з нагоди 70-річчя В.П. Кулика, знаного сонетиста і поета-пісняра. Нововоронцовський районний ансамбль народної пісні «Джерела» на прохання ювіляра брав участь у святкуванні і виконав дві пісні Плаксєєва на слова Валерія Павловича, крім цього ми подарували картину нашого художника Панасюка «Дамба» (краєвид Нововоронцовки). Зараз ця дамба має зовсім інший вигляд.
Про побратима по перу Валерія Кулика я дізналась із щоденника Венедикта про перебування в обласній лікарні в травні 1997 року. Коли читаєш цей щоденник, не віриться, що через декілька місяців людини не стане. З таким гумором написаний. Під час зустрічі Валерій подарував віночок сонетів «Уста твої ніжніші за корали» і збірку поезій «Дорога до тебе». В альманасі «Степ», який він теж редагував, широко представлена його творчість (№16, 19, 23 та інші). Готуючи цей матеріал, я весь час зверталася до першоджерел, до архіву (В. Комаровський входить до фонду особого призначення архівного відділу РДА з 2008 року). І яке було моє здивування, коли я натрапила на старий пожовклий листок газети «Ленінський шлях» (нині «Вісті») від 13 серпня 1977 року, сторінка під рубрикою «Обрії» літературна студія.
Твори наших земляків «Говорить струни серця», про збірник віршів «Яблуневий цвіт», в якому дебютував Валерій Кулик віршами «Хліб» та «Поповнення».
Широко представлена Миколою Гурепком творчість Василя Піддубняка. Але мені запала в душу ще з 2017 р. його «Солодка трава цикута». Вся рослина, особливо кореневище цикути, дуже отруйна. Це щоденникові нариси («Степ» 1994 року), я навіть занотувала те, що мене бентежило. Двуликі Януси не перевелись ще й сьогодні.
Та ще мене зачепила в рубриці «Незабутнє» (№24 «Степ») стаття В. Піддубняка про Володимира Куликівського «Проти вітру колючого йшли». За 30 років роботи в районній газеті на різних посадах, від відповідального секретаря, заступника редактора до редактора з 1984 р., Комаровський і його команда не раз «проти вітру колючого йшли», не раз його викликали на килим за свої і своїх колег статті особливо, Ганни Кшановської та Миколи Гурепка. Мабуть тому і фінансування було гірше, ніж в інших районах та й винагородами не балували.
Правда, в 1970 році він отримав медаль «За доблесний труд», а щоб там звання якесь присудити треба було комусь клопотати. Сам він був дуже скромним і більше турбувався про інших.
Я навмисне не писала про нагороди того чи іншого поета, письменника. Це зайняло б дуже багато місця. Скажу тільки одне – всі вони титуловані, заслужені, лауреати різних премій, мають багато друкованих творів. Про них ви можете прочитати на шпальтах альманаху «Степ» та інших видань (на щастя, в книгозбірні нашого району вони є). І я задаю собі питання: «Чому за життя Венедикт не видав жодної збірки?» Все відкладав… «коли піду на пенсію. На це питання дав відповідь сам М.М. Гурепко в одній із статей газети «Вісті» №25 від 19 червня 2019 року… «Редактор, член спілки журналістів України Венедикт Комаровський немало зробив для розвитку не тільки журналістики, а й літературного процесу в окремо взятому районі. Він невтомно ростив молоду паросль газетярів, поетів та прозаїків, й автор ніколи не забуде, як благословив перші три прозові книжки «Від синіх гір до сивого Дніпра», «Жорна», «Земні боги». З його легкої руки дебютували також воєнний журналіст і поет Григорій Пасько із Осокорівки, Наталя Петях із Дудчан, Анатолій Скрипченко, Олег Анащенко, Олег Тимков, Анатолій Полуфакін, Борис Прищепа та поетеса Лідія Глєбова. Вона часто на зустрічах згадує, як їздила в Херсон до М. Братана зі своєю першою збіркою «Мамине багатство». Він вислухав її і порадив: «Їдьте в Нововоронцовку (в той час вона мешкала в с. Хрещенівка) до Комаровського. Він Вам допоможе». І він допоміг — редагував дві збірки «Мамине багатство» і «Отчий край». Останню вона присвятила Венедикту Григоровичу.
Другові
…Жив чесно і скромно, ніколи не прагнув
Кар'єру здобути, до влади не рвавсь,
Отож до останнього подиху в світі
Людиною в пам'яті інших оставсь.
Далі буде…
Марія ТЕРЕНТЬЄВА (КОМАРОВСЬКА)