Друк

Це було давненько, але воно таке смачне, життєве, що хочеться вам розповісти обов’язково, бо вже трохи постарів і дещо можу забути. То ж уважно слухайте.

Задумали ми з колгоспниками в Золотій Балці побудувати велике зрошення, але для цього були потрібні великі гроші. А де їх знайдеш, як колгосп ще слабенький, хоч люди прекрасні, роботящі. Але то керівники не такі, то суховії, то вимерзне — і все на бідних колгоспників.

Зрошення нам дасть поштовх отримувати врожай зернових і кормових культур, і люди будуть краще жити.

Ходив із поклонами в район, у область, щоб допомогли з кредитами, але говорили мені, що я затіваю дурню. А задумка в мене була на 1500 гектарів зрошення. Це вже потім до нас приєдналися інші колгоспи. Головне — розпочати, а потім і іншим захотілося отримати водичку. Проте хотіли одне, а робили інше.

Мені допоміг підготувати план будівництва зрошення в Херсоні директор інституту меліорації Кролівець, а кредитні папери — наш банкір Іван Григорович Прокопенко.

Я поїхав у Київ за кредитами. «Ні. Це дурниця», — сказали. Поїхав у Москву до родичів дружини, які працювали в міністерстві — і питання вирішили.

Папери з червоними печаточками на три мільйони кредитів на 30 років отримав, і відразу чкурнув у Київ, бо було потрібно з міністерства сільського господарства гроші перевести в міністерство меліорації. Той кредит зняли з Казахстану і напряму направили на Золоту Балку через Київ.

Увечері я розташувався у київському готелі «Театральна» за п’ять карбованців за ніч.

Це було дуже дорого, але не було інших місць. А вранці у вісім годин попрямував в Раду міністрів. Туди не було потрібно якихось пропусків: сказав вартовому до кого йдеш, записали твої дані — і лізь хоч на восьмий поверх.

Міністрество сільського господарства розташувалося на четвертому поверсі. Міністр М.В. Хорунжий. Ось я від нього, з його дозволу, повинен папери на переведення кредитів передати на міністерство меліорації (міністр Гаркуша).

Четвертий поверх. Приймальня. Там уже сидів цілий рядочок прохачів із товстенькими дипломатами. А я що? Просто мужичок із колгоспу з папочкою за пазухою. Підійшов до секретарки.

За столом сиділа пухкенька, руденька дама і щось перебирала у шухлядці. Привітався. Тихо розповів про свої справи. Посунув у її сторону велику шоколадку, в яку впхав 10 карбованців. Вона зговнула її в шухлядку і сказала:

— Посидьте трохи, може щось вийде.

Але туди йшли й виходили без кінця. Вона кудись подзвонила і потім сказала, що мене приймуть аж через три дні.

«Ого! Це що? Думай, Андрюха, думай».

Я вийшов у коридор, а потім із приміщення зайшов у гастроном, купив мінеральної води, попив. Вийшов. Стою, дивлюсь, як люди виходять із переходу на Хрещатику. Спустився по східцях вниз. Дивлюсь – грузини (чи ще якої національності) торгують у переході динями та кавунами. Підійшов.

— Купи, кунак. Ты очень красивый, и арбуз возьми красивый.

Мені одразу щось стукнуло в мізки. Я дав йому десятку.

— Дай оцей кавун і диню.

Продавець зважив кавун — сім кілограмів, а диня — три.

— Десятки вистачить? — питаю.

— Возьми здачи пятёрку.

— Залиш собі.

— Спасибо. Бог тебе поможет, — кричить він мені вслід.

Я узяв покупку. Важезна — десять кілограмів. Одягнений я був добре: сірий костюм, біла сорочка, білий кашкет, коричневі гарні черевики, а під носом невеличкі вуса. Насилу випер ношу на четвертий поверх. Я ще твердо не знав, що робитиму.

Ось і бажані двері. Якось ногою відкрив приймальню. Заходжу, тримаючи перед собою величезні кавун і диню.

Черговики, мов бройлери, сиділи рядком, а коли побачили мене з таким вантажем, забубніли, а один, «морда з чемоданом», заорав:

— Куда прёшь, колхозник!?

Я, трішечки затримавшись, відповів:

— Сам просив, сам, — і кивнув головою на двері кабінета міністра Хорунжого.

Підійшов до секретарки і прошу:

— Відчиніть, будь-ласка, двері.

Вона якось боязко, крадучись, відчинила. Я завалився в кабінет міністра, а там за столом сиділо чоловік п’ять прохачів.

Підходжу до великого столу і кладу кавун та диню на край. Мовчки дістав із-за пазухи папку з документами на кредит печатками доверху і пішов. Вийшов у коридор, запалив папіроску «Беломор-Канал» і дивився на Хрещатик із четвертого поверху.

Автомобілі, люди рухались, моч чорна жива маса. Ходив довгенько.

Відчинилися двері приймальні. З дверей показалася червонолиця руда секретарка і мовчки махнула мені рукою, щоб заходив.

— Ідіть, — каже мені потім, — Вас кличе сам.

А «бройлери» сидять, соваються у кріслах: якийсь колгоспник обдурив таку еліту. Я зайшов.

— Ким працюєш? — запитує мене міністр.

— Головою колгоспу в Золотій Балці на Херсонщині.

— Твоя мудрість і хитрість перемогла силу. Ми подивилися твої папери. Все правда. Зайди в 345 кабінет — там усе оформлять. А за подарунок спасибі.

— Їжте на здоров’я і не забувайте селян.

Раптом усі почали реготати, аж лізли під величезний стіл. Витираючи сльози, міністр махнув мені руко на двері. Я й не помітив, як опинився біля заповідного кабінету. Там сиділо декілька мужиків. Я привітався і поклав їм на стіл папери. Один носатий та булькатий їх узяв, довго дивився, читав, показував іншим. Я мовчав, сидячи на стільці у куточку.

— Ви знаєте, що тут ще потрібно документи? — сказав він і почав перелічувати, які саме.

— Якщо не хочете підписувати, то я до Миколи Васильовича знову зайду з поклоном.

— Та ні! Не потрібно, — заволав бородатий. — Гера, підписуй і баста. Бачиш — це колгосп недодєланий.

Підписали. Поставили печатки. Я мовчки вийшов, а сам подумав: «Засранці!». Заніс відразу в міністерство меліорації. Там подивились .

— Усе в нормі. Видно, наша людина.

— Я можу їхати в село?

— Звичайно. Дозволи прийдуть прямо у ваш районний банк.

— Спасибі. Нам є робота.

Я зняв картуза, вклонився і майже задкуючи, вийшов із кабінету.

Гроші прийшли, і ми почали будувати зрошення великим колгоспом, чотирма селами: Золота Балка, Хрещенівка, Біляївка, Михайлівка. Я не вірив, що зміг перемогти таке укіплння людських душ.

Потрібно мати бажання і любити роботу та людей, для яких ти все це робиш.

Спасибі, що послухали розповідь.

А.Г.Шульга, 25.12.2020

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter