Друк

Убогий той, хто не відчув
Цих неба й поля – рідних, отчих,
Тим, хто так глибоко заснув –
Допоможу розкрити очі.
                                        Л. Глєбова

Лідія Фокіївна Глєбова (Головко) — особистість багатогранна, її життя – це складова культури рідного краю. На шляху Лідії Фокіївни були і терен, і троянди, бо «життя прожить — не поле перейти», хотіла не розгубивши людяності, залишитись вірною дочкою України.

Л.Ф. Глєбова народилася напередодні війни, у сім’ї колгоспників с. Хрещенівки. У перші ж дні батько пішов на фронт і невдовзі загинув. А діти чекали. Ці роки без батьківського плеча були нелегкими. Особливо тепло згадує Лідія Фокіївна матусю, яка працювала і виховувала у важких життєвих обставинах дітей. Тому поетеса і присвятила першу збірку «Мамине багатство» саме неньці та й у наступних книгах також продовжує цю тему.

У період воєнного лихоліття особливо тяжко було малим. Та й після не легше. Голодні 46-47 роки стали ще одним тяжким випробуванням. Та не змаліли, а змужніли дитячі душі.

Після визволення села у 1944 році Лідочка таки пішла до школи, яка розмістилася у звичайній сільській хаті. Яке то навчання було без підручників, паперу, чорнила, ручок, навіть сидіти нема на чому – кожен приносив із собою стілець чи табуретку.

Із раннього дитинства захоплювалась малюванням, тяглася до знань, хотілося всотати побільше нового. Паперу не було, то малювала чим прийдеться і будь-де. Не раз за своє мистецтво була покарана, бо цвяхом пошкрябала єдиного стільця, а вугіллям обмалювала біленькі стіни хати.

Та це не зупинило. Продовжувала розвивати свою творчість на снігу, землі, навіть листі дерев та квітів.

Старшою Лідія ліпила іграшки з глини і фарбувала аквареллю – виходили гарні ляльки для подружок.

Із раннього дитинства життя привчало до праці, самостійності, бо влітку в селі залишалася лише дітвора – дорослі всі на полі. Мама навіть уночі йшла скирдувати. Тож малечею опікувалася бабуся Анна Кузьмівна – людина великої душі. Вона всіх обшивала, годувала і ніколи не сварила.

У 1952 році закінчила семирічку. Омріяла дівчинка професію вчителя, та доля вирішила по-своєму. Мусила спочатку працювати у місцевому колгоспі. Потім Донбас... Робота в шахті була важкою і небезпечною, та до всього людина звикає і коли в 1958 році жінкам заборонили працювати в шахтах, навіть плакала.

Знову згадалася давня мрія. У 1965 році вступила до інституту на філологічний факультет. Це була така радість, із великим бажанням гризла науку.

Працювала у школі до 2002 року. Про свою роботу напише в автобіографії: «Читати мені доводилося різні предмети, окрім математики, поки стала викладати рідну мову».

П'ять випусків підготувала до життя. Дітей любила, завжди із ними були дружні стосунки, взаєморозуміння. В пам’яті освітян – учитель української мови та літератури та висококласний спеціаліст.

Лідія Фокіївна — берегиня роду Глєбових – Головків. Родина Глєбових поважна, її ставлять у приклад на Нововоронцовщині. Любляча дружина завжди підтримувала починання свого чоловіка і важко перенесла його смерть. Турботлива ненька Лідія утирала слізки, підстеляла соломку, могла розрадити і утішити. Діти одержали освіту, стали поважними членами селищної громади, а Лідія Фокіїївна продовжила роздарювати свою любов онукам.

На пенсії не сидить склавши руки. Продовжує брати активну участь у громадському житті селища. Член ветеранської ради, душа клубів «Осіннє золото» і «Пам'ять». Найбільше любить виливати свої думи-тривоги у вірші. Уже не одну збірку подарувала Нововоронцовцям. Це і лірика, і гумор, і вірші-реквієм, а найбільше поезій патріотичної тематики. Знатна вишивальниця. Учасниця багатьох виставок декоративно-прикладного мистецтва. Має нагороди.

Та найбільше душа болить у Лідії Фокіївни за мову, яку любить й боготворить. Тому вболіває за її образи, за тернисту долю, бо впевнена: не можна відібрати душу в народу, адже «мова – корінь роду і народу». Багато своїх поезій присвятила саме цій темі. У період нелегкого процесу утвердження самостійності України живе долею народу, країни, про це пише, відстоює словом від зазіхання тих, хто голосно кричить про любов до народу, а сам насправді продає його волю. Поціновувачем, порадником, цензором поезій був Павло Громовенко — народний артист України, брат поетеси. Путівку у життя збіркам дав Микола Братан. Пробує себе і у прозі.

Мова поезій Л.Ф. Глєбової така багата, легка, що хочеться співати. Крила віршам Лідії Фокіївни дали баяністи Микола Григорович Ананко та Микола Іванович Слущенко – вчителі музики Нововоронцовщини, учні Нововоронцовської школи №1 Антон Попов та Богдан Пасіченко зіграли на гітарі, а Вікторія з Валерією Дев’ятки на бандурі.

Лідія Фокіївна Глєбова — людина небуденна, самодостатня. У своєму мовленні використовує прислів’я, приказки, фразеологічні звороти, афористичні – крилаті вислови, яких так багато і у її творах.

Чому таке прискіпливе питання мові? Л.Ф. Глєбова — патріот, українка і бачить свою Вітчизну процвітаючою — а мова, то путівка в успішне майбутнє, бо це корінь роду і народу. І нам треба вчитися у таких особистостей, які допоможуть розкрити очі «тим, хто так глибоко заснув», щоб стати багатогранною людиною у світовому просторі.

Л. М. Козир

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter