1 жовтня ми провели в останню путь, жінку, яку по праву можна назвати гордістю нашого селища і району – Полонську Лідію Терентіївну.

Більше 40 років лунав її прекрасний, неповторний голос зі сцени нашого Будинку культури. Часто виступала вона і в полі, і на фермах – всюди, де запрошували її люди, бо вона була безвідмовною.

Лідію Терентіївну називали «Нововоронцовським соловейком», а пісні її були такими, що проникали в душу. Її любили і старі й молоді. І завжди з нетерпінням чекали виступи – задушевні і проникливі.

Лідію Терентіївну, з її голосом і зовнішністю запрошували в Київ, її чекав успіх на великих сценах. Але вона вибрала свою рідну малу батьківщину – нашу Нововоронцовку, яку любила понад усе. А ще свою чудову сім’ю – дітей, внуків і правнуків, яким віддавала всю свою любов, ніжність і турботу.

Як колеги, ми можемо сказати про Лідію Терентіївну тільки хороше, бо вона була щирою, людяною, завжди могла порадіти за успіхи і допомогти в горі. Бо сама зазнала змалечку всього – і холод, і голод. Ще у війну виступала перед пораненими в госпіталях, тому мабуть. Пісні воєнних років звучали на всіх її концертах і завжди викликали сльози на очах глядачів.

Можна тільки дивуватися, коли вона все встигала: бути зразковою матір’ю, бабусею, господинею. Турбот житейських було вдосталь, але на сцену завжди виходила зі своєю неповторною посмішкою і в настрої.

А скільки художніх колективів організувала за роки своєї роботи. Це і хор медичних працівників, і ансамблі районних організацій – хлібозаводу, райспоживспілки, міліції. Старше покоління пам’ятає чудовий чоловічий ансамбль «Сільгосптехніки», яким вона керувала. Пам’ятають виступи і жіночого ансамблю «Троянда».

Та найбільше своєї праці і душі вклала в усім відомий колектив «Нововоронцовські джерела», який організувала і керувала ним більше 10 років. Цей ансамбль працює до цих пір, хоч обновився його склад. Кожен виступ цього колективу був як міні-вистава.

Лідія Терентіївна виховала цілу плеяду чудових аматорів сцени всього району, з материнською ніжністю плекала молоді кадри. Всі слухались її настанов з повагою, любов’ю. Її авторитет був незаперечний.

Ми, колеги, ніколи не забували і не забудемо цю прекрасну, щиру, чуйну жінку, її ніжну ласкаву посмішку і неповторний голос. «Я не співаю, а молюся…» говорила вона нам. А тепер і ми будемо молитися і просити у Господа, щоб подарував їй там на небесах своє царство.

В.І. Саланська та колеги

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter