Друк

                                                                                                                                                                                                                  (Бувальщина)
Це було давно, і недавно у Дудчанах. Війна, голод. Люди по селу снують,мов мерці, здебільшого жінки і діти,бо дорослих мужчин перемолотила та нікому непотрібна війна. В селі, де була наша Шульгівська хата, недалечко побудований, ще в 1934 році великий амбар для зерносховища. Його будувало все село, але малярами були мій батько Григорій Шульга,а також ОмелькоШабанов та Дмитро Марков (Кульдон). Вони ж недалечко від сховища викопали колодязь нібито для пожежогасіння.Вода в ньому була прозора та холодна, мов лід. Як п’єш аж в зуби заходить.
Колодязь стояв на межі городів Шабанів, Павленків, Махинів. Говорили,що в ньому якась цілюща вода. І йшли до нього брати воду майже з усіх закутків. Особливо з неї були добрі паски та хліб. Може це й не так, але коли поп’єш води з колодязя, то в шлунку перестає торохтіти і десь зникають болі.
Так от, йшов після голодний 1948 рік. Жити стало трішечки краще, але торішній голод ходив за тобою повсюди. Все хотілося їсти, ви не повірите, але це було так.
Пересипане бур?яном збіжжя колгосп перевозив на тік біля амбару. А там його сушили на сонці, віяли і заносили в зерносховище. Там працювали тільки жінки:тітка Параска, Ганна Сокирко, моя мати Наталя, тітка Сашка Наточійша та інші. Взяти жменьку зерна дуже боялися,щоб не загриміти в буцегарню.
Але моя рідна тітка Параска жила самотньо і нічого не боялася. Набирала повні голенища німецьких чобіт зерна і йшла додому, а вдома сушила його на печі, віяла і давала на. Нас було п’ятеро.
Одного вечора прийшла до мене сусідка Лідія Медведка з якою ми дружили,як школярі по – справжньому. Вона була дуже гарна,мов чарівний коточок. Запропонувала мені сьогодні в темну ніч підлізти рачки до зерна, що сушилося на току і набрати в торби або в мішок. Так і зробили.Не сказавши батькам, ми покарячкували до кучки суржику.
Охороняли зерно два сторожи: Василь Ковальчук і Петро Руденко. Раніше не було ніякого світла,а ні в хаті, а ні на вулиці, вічна темінь.Підлізли ми до купки зерна. Тихо почали нагортати зерно в мішечки. Я допоміг Ліді насипати зерно і тихо прошепотів:
- Повзи он до тієї груші, а потім бігом додому.
- А ти? - мовила вона.
- Сказав тобі повзи і швидко.
Вона швидко розтанула в темряві. Тихо. Я почав нагрібати в мішок. І – раптом!Почув розмову двох сторожів, які йшли в мою сторону, хтось з них купив блимаючи вогником цигарки. Я ліг на місці і завмер не дихаючи. Вони підійшли до самого мене.
І Ковальчук, я його добре знав, просичав:
- Глянь, мишка завелась, зернечко кушає, гайни його.
Я руками закрив голову і майже вліз у мішок, а втікати мене щось тримало, мов гіпноз. І відчув, як мене якоюсь дровинякою влупасили по голові. Я чітко почув,як Ковальчук нахилившись до мене,процідив:
- Що ж ти наробив? Це ж Андрій Шульгівський, нас же його брати вб?ють.
І я знепритомнів. Що було далі я не пам’ятаю, але очуняв від холоду води. Я десь борсався і хлептав воду,випльовував з рота. Я потім зрозумів, що знаходжусь в колодязі. Води в ньому було майже п’ять метрів, а до верху було також метрів зо п’ять можливо й шість. Я якось вибрався з води по камінні, став спиною до стінки, тримаючись руками за каміння, подивився вверх, а там темно.Бо колодязь закривали кришками, щоб горобці не мостили там гнізда, та не падало листя з дерев. Холод страшенний, весь мокрий і безвихідь. Стою і не знаю, як звідси вибратись. Якби це було вдень і був я сухий, то вискочив би по камінні за мить, я робив це не один раз. Але раптом відкрилося переді мною небо, показалися зорі і дерев?яне відро на ланцюгу полетіло до мене, я за нього вхопився, про те знов опинився у воді, однією ногою попав у відро. На верху хтось бурчав і торохтів.
Я закричав: - Тягніть мене! Тягніть!
Але на верху якась жінка ойкнула і все затихло. Біда.Але через декілька хвилин знову на горі балачки.
- Хто там? – запитав мужик,нагнувши голову в колодязь.
- Це ви, дядько Омелько? Це я Андрій Шульга.
Заскрипів ланцюг і відро зі мною повільно попливло на волю. Дядько Омелько підхопив мене руками і витяг на землю.
- Як ти сюди попав? Що сталося?
Але я мовчки рвонув додому. Добре, що жив поруч.
- Ой,Божечко! – сплеснула мати руками.
- Де ти був? Що з тобою? - Голова у крові, вони мене з батьком роздягли, промили рану на голові якоюсь травою, зав’язали материнською хусткою і погнали мене на темну ніч закутавши в ряднину. Тоді, коли ми жили не було ніяких ковдр окрім домотканих ряден.Спав я довго. Вранці я повинен був іти пасти телят,але не зміг. Голова розпухла і очі запливли синьо-чорним кольором. Я батькам так і не розповів про те лихо. Коли на другий день до мене прийшла Ліда, щоб дізнатись, що зі мною, я їй розповів, і вона просиділа біля мене майже цілий день, плачучи. Через декілька днів я розповів брату Колькі про пригоду. А в селі Шульгів було багато. Вони зловили Ковальчука, завели в плавню, прив’язали до дерева, роздягнули наголо і лупили кропивою по всьому тілу, а потім підвели до озера, викупали, обмазали болотом і відпустили. Через деякий час він зник. Говорили, що поїхав на Донбас. А от другого кривдника через деякий час, уже взимку знайшлиповішаним на високім осокорі. Але в цей час уже мої брати старші служили в армії. Хто це зробив ніхто цього не зав. На другий день про нього всі забули.
Минули роки, я вже відпрацював на шахтах в Донбасі. Одружився на красуні Дуняші, аЛіда вийшла заміж ще тоді, коли я працював на Донбасі. Нашу хату забрало Каховське водосховище.Якось я запропонував своїй молодій дружині сходити на старе дворище і випити цілющої водиз мого колодязя, всі його називають «Колодязь Андрія». Побули ми з дружиною на березі моря в 1958, а потім пішли до колодязя. Все лишилося по – старому: і лавка під вишнею,і ланцюг з відром, і кришка,що закривали від горобців. Витягли ми відро з водою, попили, вмили нею лице. Сіли на лавку і я дружині розповів про свою давню пригоду. Вона сиділа тихо, притиснувшись до мене, схлипувала, а сльози в неї текли і падали на землю, додаючи цілющій воді ще кращих якостей.
P.S. Ми з дружиною прожили 60 років. І в цьому році на дванадцяте травня домовилися поїхати в Дудчани до нашого колодязя, щоб попити наостанок життя цілющої води. Але не судилось. Шостого квітня дружини не стало. Але я все таки мрію поїхати до колодязя нашої юності.
                                                                                                                                                                                                                 Андрій Шульга

 

 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter