ПЕЧАЛЬ
Пам’яті бабусі і дідуся
Їх зорі запалали знову,
І душу полиша печаль,
Я помолюсь тихенько Богу,
Погляну у небесну даль.
Я підхоплюся на світанку,
Посію віру на врожай!
Душа зболілась до останку,
І огортає серце жаль…
Нема сім’ї, нема спочину,
Повітря навіть вже нема.
Неначе та мала дитина,
В чужому світі я - сама!
Нема спокою в тому броді,
І в переливах самоти,
Сама з собою вже не в згоді… –
Як рівновагу віднайти?!
Палають зорі серед ночі
І затуха моя печаль…
Я пригадаю ваші очі
І понесу в життєву даль!
ЗРАДА
Загублене у полі в колосочках,
Незнайдене ніколи і ніким…
Так мати полишила там синочка,
Сама ж побігла, не простившись з ним!
Тікала, бо не мала більше долі,
Тікала, бо пропаща вже душа,
Що не лишила і краплини волі,
І падала з безсилля в споришах.
А степ шумів, і колоски хитались
Із сонцем, що заходило за гай.
Любилися, а потім попрощались…
Вже не вернуть минулого нажаль…
Невірний світ, обман – і ти невірний!
Дівоча честь загублена в полях…
Кого ж із вас тепер назвати звіром –
Хто зрадив, чи кого подужав страх?
ЯК ЛІТАЮТЬ ПТАХИ…
Я так хочу поринути в небо,
Як літають птахи, так летіть.
Лише мучить питання: чи треба
Все покинути так, в одну мить?
Хочу соколом в небі літати,
І торкатися крилами хмар!
Тепер точно вже можу сказати:
«Полишаю той долі тягар»!
Так обридло в невірі цій жити,
Прокидатись в обіймах жалю.
Я летіти волію, летіти!
Та даремно лиш землю молю.
Відпусти мене, земле, благаю,
Я полину увись навіки.
Тільки згоди твоєї чекаю,
Стать на шлях до зірок гомінких.
О, зірки мої, ясні ви зорі,
Я рукою до вас дотягнусь,
Лиш відпустять ці землі прозорі,
Коло вас назавжди залишусь!
Я так хочу поринути в небо,
Як літають птахи, так летіть.
Без питань і без сумнівів – треба
Все покинути так, в одну мить.
ТРІЩАТЬ ДРОВА
Тріщать дрова - іде тепло,
Що зігріває серце й дім.
Згадаєш, як то це було? –
Ти – мій, тобі була я ким?
А пам’ятаєш: заметіль,
І завірюха за вікном,
І наша снігова постіль,
Де так любились перед сном.
А пам’ятаєш: наша ніч
І здивування на очах.
Тоді було все як у сні
Чи наймедовіших словах…
Де спільне все – роки, життя
І доля, що єдна віки.
Ти – це мій світ, любов, дитя,
Я – всі бажання і думки.
А пам’ятаєш: переліт,
Цікаві книги, кава, чай,
І тільки ти – безмежний світ, –
Яка ж солодка ця печаль…
Тріщать дрова - іде тепло,
Що зігріває цілий дім,
Та тільки серце замело –
Тебе немає більше в нім…
ЗОРІ НА НЕБІ
Зорі на небі – нічка прийшла,
Місяць видніє з-за хмари…
Ось я кохання знову знайшла,
Жаль, що кохаю я марно.
Хмари… Напевно, в цю ніч дощ піде
І приховає всі сльози.
Може, собі він кохану знайде?
Ось… Починаються грози.
Заради тебе їх я розгоню,
Шкода – тобі це не треба…
Ну а чому так тебе я люблю?
Вся у думках просто неба…
Хоч за вікном вже панує весна,
В серці ж моїм досі крига…
Ти і лиш ти – моя доля ясна,
Шкода – прочитана книга.
В книзі такий нещасливий кінець,
Що і в житті відбулося…
Мріяла: щастя, підем під вінець…
Мріями все й пронеслося.
Жаль, що нема тебе поряд зі мною,
Шкода, але все змінилось…
Нове життя почалося з весною -
Тільки ж без тебе не мило…
КАЗКА
Казка щоразу у грому нова –
Пише, мабуть, без спочину.
І пролітають незнані слова
В кожне вікно до родини!
Бачу той грім в фіолетових снах,
Мрію, чомусь ще й жалкую.
Сльози бринять в лазурових очах,
Зорі невпинно рахую…
Я БУДУ ВЕЧНО ВЕРИТЬ В ЧУДЕСА!
И пусть на плечи рухнут небеса!
Я буду вечно верить в чудеса!
И пусть всем миром правит ночь и тень!
Я буду ждать, когда начнётся день!
Я буду жить, улыбкою блестя!
Пусть все обиды мимо пролетят!
Прекрасен, превосходен яркий свет!
Теплей всего закат мне и рассвет!
Я никогда не буду верить в бред!
И думать, что побед совсем уж нет!
И лишь от смеха пусть бежит слеза!
Я буду вечно верить в чудеса!
МЕЛОДИЯ ОСЕНИ
Я напишу про осень пару строчек -
Ведь нету краше и свежей поры,
Когда лишь беззаботные листочки
Вмиг устилают мрачные дворы.
Осенний вечер холодом дурманит,
Ласкает непослушный ветерок...
И дождь стучит, а ты читай романы –
Их мир столь сластен, но, увы, далёк.
А ты пиши стихи всё, напевая
Мелодию вдаль улетевших птиц.
И без конца живи, но вспоминая
Картинки всех родных, знакомых лиц!
ЗОНТИКИ
Осенний вечер сыростью пропах
И закружил листву в игривом вальсе,
И только издали, лишь по твоим губам
Читаю строки: «Я прошу, останься!»
Забил холодный, леденящий дождь,
И зонтики на улицах взлетели!
Я знаю точно, что сегодня не уйдёшь,
Ведь всё сказать ещё мы не успели.
Темнеют небеса, и серым город стал,
Не ездят ни трамваи, ни машины,
И блеклый зной как будто бы пропал,
Один лишь жар любви теперь нахлынул!
ОСЕННИЙ СИЛУЭТ
А листья хороводят над землёй,
Они летят, куда ветра несут.
Вот точно так кружимся мы с тобой,
Почти уж год, но ведь не в этом суть!
Пусть осень – это слякоть, холода,
Пусть мелкий дождь по окнам моим бьёт.
Запомни ты слова, что никогда
Тот, с кем судьба свела - он не уйдёт!
Опять я начинаю чистый лист,
Беру перо, сажусь стихи писать
О том, как не находят люди смысл,
А я не прекращу его искать
Осенний день, унылый листопад,
Прохожий по-осеннему одет.
Октябрь пришёл, а с ним – моя судьба
Или её осенний силуэт?
АНГЕЛ
Мой ангел где-то в небесах,
Он дарит радость и потеху.
Всё будет, словно в чудесах,
И утопать я буду в смехе.
Искриться будут огоньки,
Они в глазах моих сверкают.
Исчезнет грусть хлопком руки
И я забуду, как страдают.
Лишь ангел крыльями взмахнёт,
И я желанье загадаю -
И сразу боль моя уйдёт,
И будет так, как я мечтаю!
ВЫПУСКНОЙ
Вечер выпускной прошёл так быстро,
И теперь на сердце моём грусть.
В детство я смотрю с улыбкой чистой,
Жаль, что я к нему уж не вернусь.
Пролетели годы, не успела
Насладиться юностью своей,
Ах, ну как бы всё-таки хотела
Я вернуть себе хоть пару дней!
В класс войдут ученики другие,
Школа нам оставит в сердце след,
И, возможно, в жизни я впервые
Буду плакать, как придёт рассвет.
Не читать теперь мне теоремы,
Не решать задачи у доски.
Ах, как жаль, что вовсе уж не те мы,
Жаль, что больше не ученики!
РОДНАЯ ШКОЛА, ДО СВИДАНЬЯ!
Как быстро время пролетело,
Умчались школьные года.
Я оглянуться не успела,
С классом рассталась навсегда.
Прощай, домашнее заданье,
Прощай наш дружный, шумный класс!
Родная школа, до свиданья!
Не забывай меня! Всех нас!
Одиннадцать годов - не мало,
И в памяти остался след.
Всё не начать, увы, сначала,
Но не забыть нам детских лет.
Вот разошлись наши дороги,
Но знаю точно, что вернусь
Я к твоему, школа, порогу,
Когда охватит сердце грусть.
И вспомнятся тогда моменты,
Что вызывали громкий смех.
Тебе – одни лишь комплименты,
Ведь, школа, ты дороже всех!
Альона Мовчан