Роздуми про пережите і майбутнє і взагалі про життя,
яке не знає лише контрастних кольорів,
а має дуже багато відтінків
До написання цієї «Сповіді» мене, журналіста з 36-річним стажем, спонукала прочитана недавно книга Тетяни Пахомової «Я, ти і наш мальований і немальований Бог». Тетяна Романівна вчителька географії Радехівської спеціалізованої школи №3 з поглибленим вивченням англійської мови, що на Львівщині, у 2016 році стала лауреатом міжнародного конкурсу «Коронація слова» та виборола першу премію в номінації «Романи» саме за цей твір.
Чому саме це спонукало мене взятися за перо? – може запитати читач. На це є вагома причина. Річ у тім, що з Тетяною Пахомовою ми землячки – радехівчанки. І герої її роману – не вигадані нею персонажі, а люди, які справді жили в ті роки воєнного лихоліття, а їхні нащадки і зараз живуть там та по всій Україні. Мало того, це люди, яких я в роки молодості дуже добре знала і тісно спілкувалася з ними. І ніхто з оточуючих їх не відав про той великий подвиг, який вони здійснили в роки фашистської окупації. Навіть їхня невістка Даша, з якою ми разом працювали до мого переведення як спеціаліста на Херсонщину в тодішній Радехівській районній газеті. Видно, не до часу було в ту пору, а це шістдесяті роки, хвалитися таким.
А суть в тому, що молода сім’я Січевлюків-Врублевських, проживаючи ще в селі Витків, що біля Радехова, у 1942-1944 роках, зробивши схованку в домашньому корівнику, під його підлогою, і обладнавши лежанками, сяк-так зліпленими з дощок столом і табуретками, під загрозою лютої смерті, переховували в тій криївці єврейську родину – молоду матір з двома ще неповнолітніми дітьми. У той час євреїв з львівського гетто пригнали на будівництво дороги від села до власне містечка. Степан тоді був дорожним майстром, і його мобілізували працювати на цій дорозі. Як він запізнався з цією родиною, як зумів вирвати її зі справжнього пекла, з якими труднощами вони з дружиною переховували матір і дітей, як виживали у той голодний час – про все це читач може дізнатися з книги, яка є й у нашій бібліотеці.
Я особисто саме про цю історію з будівництвом дороги випадково дізналася, уже працюючи літпрацівником у райгазеті (це було десь у 1966 році). Скоріше, не так про саме будівництво, як про його страшний фінал: усіх євреїв, які там були, фашисти розстріляли в урочищі Копані. Як розповідали мені ще живі тоді очевидці із сусіднього села Сабанівка, вони вночі чули грім з автоматних черг і зойки людей. І лиш на ранок сільські хлопчаки відважилися піти подивитися, що ж там сталося. «Ми з хлопцями саме на світанку вигнали корів на пасовисько, − розповідав один з чоловіків, − то й побігли на місце події. Був широкий пагорб свіжої землі, і в окремих місцях вона рухалася, мов дихала. Видно, фашисти та їхні посіпаки закидали навіть живих, поранених. Ми побігли в село, залишивши корів, щоб розповісти про той жах, але наші батьки побоялися піти туди. Розправа була б неминучою… А вже підвечір я, п’ятнадцятирічний, побачив в осколку дзеркала на своїй голові сиве пасмо волосся. Жах скував і довго не відпускав мене…» Про цю трагедію написала я тоді статтю в газеті.
Вона так і називалася: «Трагедія в Копанях».
Такий же фінал чекав би врятовану єврейську молоду маму по імені Естер і двох її дітей. Сьогодні ж в Єрусалимі на Голгофі у саду-алеї Праведників світу поміж інших росте дерево з табличкою, на якій навічно вписано імена Степана і Марії Січевлюків-Врублевських…
***
Як багато чого ми не знаємо із свого минулого, або ж знаємо в спотвореному, перекрученому вигляді, як багато про що взагалі не маємо уяви… Я вже людина дуже поважного віку, чимало моїх близьких, друзів, просто знайомих по той бік межі буття. Так, я прожила немало років, сповнених різними подіями, емоційно насиченими, дуже часто протирічливими, неоднозначними за тим чи іншим тлумаченням і, на мою думку, підсумовуючи, маю право на ту чи іншу їх оцінку. Власне, їх оцінило саме моє життя. Думаю, життєвий досвід дає мені право заглянути і в майбутнє, яке хотілося б бачити найкращим для наших онуків і правнуків. То чи повинна я, чи маю право мовчати, не поділившись своїм життєвим набутком, своїми думками? Думаю, що ні.
Отож, про себе. Моя мала батьківщина – містечко Радехів, що на Львівщині. Тут у 1944 році я побачила світ. Народилася в сім’ї, де вже були двоє ненабагато старших від мене синів – Роман і Ярослав. Згодом, через три роки, народилася ще сестра, яку назвали на честь вивезеної у Німеччину в перші дні окупації тітки – Любомирою.
Про свою родину знаю здебільшого з розповідей старших, особливо мами, хоч спогади навіть раннього дитинства часто зринають в пам’яті, як рухливі картинки в мультиплікації. Наприклад, пам’ять чомусь міцно закарбувала в дитячій голівці епізод: мама стоїть у сусідському дворі, що навпроти, через вулицю від нашого дому, тримає на руках ще зовсім маленьку Любу, а я вчепилася рученятами за поділ маминої сукенки і своїм дитячим розумом не можу збагнути: чого так усі ридають, і що то за така велика валка з вщерть завантажених худобою і різним реманентом возів виїжджала з нашого обійстя, що зайняла всю довгу вулицю? Уже пізніше, коли подорослішала, дізналася: мій дід Василишин Михайло Антонович, міцний господар, добровільно вступав до новоорганізованого колгоспу разом з усім нашим добром. Проводилась тотальна колективізація, і не згодних іти до колгоспу вивозили сім’ями на Сибір, а їхнє майно забирали. Так уже поїхала в невідомість не одна родина, у тому числі й рідний дідів брат Степан Антонович з дружиною і донькою…
Михайло Василишин був шанованою й авторитетною в Радехові людиною. Ще на самому початку минулого століття, одружившись, він двічі на різні терміни відправлявся в Америку, щоб і повчитися грамотно господарювати, і, головне, заробити деякий капітал, аби вдома докупити до свого майна ще землиці і реманенту, щоб його діти не знали нужди, і кожен із трьох синів міг обрати свій шлях у житті.
Так воно до 1939-го й було. Найстарший син Володимир, якого абсолютно не цікавила, на відміну від його батька, праця на землі, а лишень математика і різні фізичні явища, пішов у науку: після гімназії вступив до Віденського університету і не тільки успішно закінчив навчання, а й отримав наукову ступінь, що дало йому право працювати викладачем у Львівській політехніці.
Мій батько Омелян був середнім сином, і йому мало відійти примножене американськими заробітками дідове господарство, бо він так само був відданий землі і праці на ній.
Наймолодший Семен мав піти по ремісничій лінії і вже пройшов вишкіл для цього. Але не судилося, бо настав 1939-ий, і все в житті родини пішло шкереберть.
Про цю пору дідусь висловився лаконічно: «Ми зустрічали визволителів, а прийшли окупанти». І тією лаконічністю і суттю сказаного він мене приголомшив.
Це було промовлено в пам’ятному для мене 1976 році, коли рішенням Львівського і Херсонського обкомів партії мене переводили на роботу сюди, на південь України, заступником редактора Чаплинської районної газети «Радянська Таврія», і я із старшою дочкою приїхали, щоб попрощатися з ним, 97-річним, перед дорогою. Ми розмовляли про різне з дідусем, бо тоді мені ще зовсім мало було відомо про минуле моєї родини. Завваживши на мою зніченість – адже я вже була членом партії, в яку вступила з переконань – преса, радіо і телебачення були досить переконливими не лишень для мене, а й для багатьох мільйонів людей, особливо для моїх ровесників, які виросли при радянській владі й іншої не знали, – так ось, побачивши, як я знітилася, навіть якось наче відсторонилася від нього, дідусь гірко промовив:
– Дитино, я підходжу до життєвої межі, а в такому віці не кажуть неправди. Не буду тобі нічого пояснювати, не маю на те сил, запитай маму, вона все добре пам’ятає. Одне тілько знай: я дуже любив сіяти хліб, любив землю, вона мене забере, думаю, з вдячністю. І все своє життя, – чуєш? – все своє життя тілько й робив, що сіяв і сіяв, не зважаючи ані чия влада, ані на які інші обставини…
Мама довго відмахувалася від моїх запитань: «Воно тобі не треба…», «Менше знаєш – ліпше спиш», «Не мороч голову собі й мені»…І насамкінець, уже майже здаючись, стривожено: «Дитино, я хочу тобі добра. А все те знання може тобі життя зламати». І на мої запевнення, що не зламає, бо я вже доросла людина і вмію критично оцінювати, відрізняти чорне від білого, несподівано почула: «Ой, дочко, нема в житті чорного й білого, є різні кольори і відтінки, як нема і єдиної правди – у кожного своя. Залежить, яка в кого болить». А потім, ще трохи подумавши, сіла навпроти мене за ще австрійської роботи столом, розгладила вузлуватими пальцями скатертину, кивнула згідливо головою: хочеш – слухай…
І неспішно полинула її мова, місцями спотикаючись, затихаючи на якусь мить, мамині очі вкрило туманцем, погляд зупинився десь у кутку кімнати і не виходив звідти. Було таке враження, що вона не тут, поруч зі мною, а дуже далеко у своїх думках. Тільки голос з хати не тікав і давав знати: вона таки тут.
…Коли червоноармійці з новою владою увійшли до Радехова і навколишніх сіл, люди зраділи, що нарешті Галичина перестане бути то під Австро-Угорщиною, то під Польщею, а об’єднається з Великою Україною, навіть подячну службу в церкві відправляли, дякуючи Богові. Правда, була деяка пересторога, бо хтось щось чув про репресії на її теренах, про великий голод і мор люду. Дехто навіть пригадував, як у 33-му Радехівська філія товариства «Сільський господар» після жнив оголосила, як і в інших повітах, збір збіжжя для голодуючих братів і сестер з Великої України, як із залізничної станції з потягом відправлявся вагон із заповненими зерном лантухами і проводирями, щоб по дорозі ніхто не зазіхнув на той вантаж, що мав стати спасінням. І як проводирі, доїхавши до річки Збруч (далі вже був кордон), на свої очі бачили, що зробили червоні прикордонники, виконуючи гучні накази своїх начальників, з тим збіжжям: відвели вагон на другу лінію і викинули з нього зерно просто неба. Річка ж бо вузенька, все видно, як на долоні, хоч по той бік уже була інша держава.
Але все-таки надія перемогла щемливу тривогу. Люди поволі звикали до нових порядків, збайдужіло якось реагували на розграбовані й забрані державою в її власність магазини, аптеки, рундучки, майстерні ремісників. А згодом пішло життя зовсім нестерпне: сільських господарів обкладали такими непомірними податками і зборами, що не сила було витримувати те навантаження. Мусили, крім чималих податків за землю, будинки, худобу разом з хлівами у грошовому виразі, ще здавати зерно, картоплю, молоко, яйця, овочі та інші продукти, а хто мав коней – возити ліс на укріплення прикордонних споруд. Магазини зустрічали поодиноких бажаючих купити хоч щось порожніми полицями. І то ще пів біди, бо почали зникати люди. Викличуть якогось чоловіка, переважно з «Просвіти» чи «Сільського господаря» до НКВД, і слід його пропаде, не дочекається родина.
Але то були лише квіточки. Ягоди визріли відразу після війни. Почалися масові арешти активістів різних українських товариств, що діяли в Західній Україні, у тому числі й Радехові та його околицях, греко-католицьких священників, які, керуючись волею вірян, відмовлялися переходити силоміць у православ’я. До містечка доходили тривожні вісті про масові розстріли у Бригідках (тюрмі у Львові); почалося тотальне вивезення населення до Сибіру (про це дізналася не тільки від мами, а й з офіційних джерел, також від батьків мого чоловіка Володимира Кшановського, який із сім’єю, малим хлопчиком також був репресованим). Його проводили в три етапи: відразу після війни, у другій половині 40-х років і на початку 50-х. Планувалося депортувати майже все населення, але встигли вивезти лише 2 мільйони моїх земляків – не вистачило товарняків, часу, дуже дошкуляв супротив воїнів УПА, ОУН, які буквально відбивали валки возів, а то й ешелони з призначеними на сибірське вигнання.
А скільки безіменних могилок залишила та дика акція по всій довжині залізничного шляху від Прикарпаття аж до Сибіру! Вмирали в основному діти і старенькі люди. Вимирало минуле і майбутнє.
***
Привідкрила тоді мама ще одну трагічну сторінку нашого роду. Я раніше, описуючи історію сім’ї, згадувала про дядька Володимира, батькового старшого брата, того, що викладав у Львівській політехніці. На початку війни з Німеччиною він був уже досить тривалий час одружений. Його дружиною була тета (як у нас тоді казали) Люба Данилюк, дочка священника греко-католицької церкви отця Данилюка. (Читач, мабуть, пам’ятає з історії про Берестейську унію й утвердження греко-католицької церкви по всій Західній Україні, яка перейшла під оруду Риму, але зберігала старогрецьку обрядовість). У дядька з тетою тоді вже було двоє дочок, які жили з ними у Львові, і зовсім маленький синочок Богданчик, який тільки-но вчився самостійно ходити. Богдан, або як його звали рідні – Данко, жив у містечку Зимні Води, що під Львовом, з дідом і бабцею Данилюками – тут отець Данилюк мав парафію.
Був недільний день. Німецькі окупанти вже в повну силу орудували у Львові, забирали і везли у свій фатерлянд робочу силу. У чорні списки гітлерівців попали й інженери окремих галузей, вчені. Дядько про це не знав, як і не знав того, що і його прізвище є в тих списках…
Отже, недільний день, молода родина з двома доньками спускається сходами триповерхового будинку, щоб приміським транспортом поїхати до Зимних Вод, провідати своїх батьків і маленького сина. А, може, і залишитися на деякий час, дуже непевний, там, у тихому містечку, перечекати.
Доля розсудила по-своєму. Вони не встигли навіть вийти з під’їзду, як їх оточила група людей у військовій формі. Забрали у дві машини – окремо дядька і окремо тету Любу з дівчатками. Ані чоловік, ані дружина не могли й подумати, що бачаться востаннє. А далі жорна мололи їхні гіркі долі, як хотіли, поза всякими правилами людяності, поза межами болю.
У результаті Володимир Василишин в арештантському одязі аж до приходу Червоної Армії працював на заводі в Німеччині – його працю використовували за фахом. Його дружина з дітьми поневірялася в таборі, поки якимось чудом її два старших брати, що емігрували до США ще до 1939 року, через Червоний Хрест не витягли чи то викупили з неволі і переправили спочатку до Франції, а потім до Америки.
На тому жорна не спинилися, продовжували перемелювати долю колись щасливих людей. Дядько Володимир після визволення попав до радянської зони, після чого його разом з багатьма колишніми невільниками віддали до суду, і «найсправедливіший радянський суд» присудив йому 25 років позбавлення волі з відбуванням покарання в колонії суворого режиму «за зраду Батьківщини». Спасибі, що не до найвищої кари.
Та це ще не все. Дядькового тестя о. Данилюка як греко-католицького священника забрали до НКВД, і досі ніхто не знає про його подальшу долю. Бабця з малим онуком повернулася до Радехова, тут він ріс і вчився, у старших класах – екстерном, бо треба було заробляти на хліб, одержав атестат лише з відмінними оцінками, але його не прийняли до Львівського університету – як сина колишнього політв’язня. Колишнього, бо під час Хрущовської відлиги справу його батька було переглянуто і Володимира Василишина достроково звільнили з ув’язнення. Після звільнення він разом із новою дружиною, також колишньою арештанткою, повернулися до міста її дитинства Харкова і там намагалися загоювати рани їхньої сплюндрованої долі. А ще через деякий час обоє були реабілітовані.
А Данко – дав же Бог розум! – звернувся з листом до Президії Верховної Ради СРСР, і його без екзаменів прийняли до Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова. І він, наперекір долі, таки став, як і батько, фізиком.
І ще про одне хотілося сказати: на схилі літ батькові теж вдалося побачитися з доньками, правда, дорослими, навіть трохи старшими, ніж були вони з дружиною того останнього дня у Львові. І Данко декілька разів побував у Штатах, гостював у сестер. Цьому посприяла Горбачовська перебудова.
Правда, зустрічі ті були з гірким присмаком, бо чоловік не застав у живих свою кохану першу дружину, а син – матусю. У роки Хрущовської відлиги стало можливим через Червоний Хрест розшукувати загублених у світах рідних і близьких. Так тітонька Люба й дізналася про долю чоловіка, батька і сина. І змучене її серце не витримало…
Після тієї розповіді ми з мамою довго мовчали. Боялися порушити тишу. Наче Ангел перелетів через кімнату. Мама вкотре витирала зібганим у руці рушничком, уже добре мокрим, сльози, що раз-по-раз котилися з її очей. Спогади сколихнули, мабуть, її душу, у закутках якої довгі роки тихо ятрив живою кров’ю задавнений і притлумлений часом біль.
Не знаючи, як її заспокоїти, мовчки підійшла і, ставши ззаду, за стільцем, обняла мамині плечі, легко погладжуючи рукою.
– Заспокойся, рідненька, – промовила стиха згодом, – заспокойся, то вже в минулому, нічого не вернеш. І ти знаєш, хто конкретно в тому винен.
Я ж бо до того часу вірила, що то все було через розвінчаний після його кончини культ Сталіна. Тим більше, що повернулися із Сибіру додому родини дідового брата Степана, мого чоловіка – Кшановські. Більшості, якщо було що повертати, вернули домівки, щось доплатили за втрачене майно. Нехай далеко не все, але ж… І аж ніяк не система, не її сутність винні в тому, що відбувалося в країні. Прозріння приходило поступово. Спочатку дещо почало проступати через тенета чергових лозунгів, як не дивно, але під час заочного навчання у вищій партшколі при ЦК КПУ. Тоді саме розгорталася нова ідеологічна кампанія про стирання граней між націями і створення «единого советского народа с всеобщим язиком – руським», і моя душа спротивилася. Я то так, мої діди й прадіди були українцями, їхні прізвища значаться в архівних документах мого рідного Радехова ще більш як триста років тому, мої предки боролися за збереження своєї ідентичності як українці, своєї культури, своїх звичаїв і за Австро-Угорщини, і за Польщі, і таки зуміли зберегти себе як народ, а тепер нас не буде – ми станемо «единым советским»? Чому та ж, скажімо, єврейська нація, не маючи століттями своєї землі, свого кутка на ній, щоб втомлений мандрами єврей міг повернутися туди, як додому, але вони зберегли свою мову, віру, свої звичаї, свою націю, а нас – має не стати?
У ВПШ усі предмети викладалися російською. І як глухий протест проти насильницької русифікації, правда, на підсвідомому ще рівні, були мої відповіді на всіх екзаменах, семінарах, колоквіумах – українською (як не важко це було). І знаєте, як не дивно, це сприймалося переважною більшістю тодішнього викладацького складу навіть з повагою. Так що вищу партшколу я закінчила успішно.
Хоча тут же, у Києві, ми, слухачі ВПШ, уперше почули про арешти серед творчої інтелігенції: письменників, художників, журналістів, про Гельсінську групу, але то все пошепки, з осторогою. Тут у вигіднішому становищі щодо «крамольних» знань були наші міські, вихідцям із сільської місцевості було навіть якось дивно. Наприклад, коли якось під час відвертої розмови Лариса В., зав. сектором партобліку одного з райкомів міста Харків, з гіркотою промовила: «Аня, Господи, в какое болото мы попали!» – я її не зрозуміла.
Розуміння прийшло набагато пізніше. Поки що були сімдесяті й лиш поодинокі випадки, як несподіваний камінь на рівній дорозі, що через нього перечіплювалися, так само змушували мозок спотикатися, шукаючи і не знаходячи відповідь. Приміром, коли мені колеги з радехівської райгазети сповіщали, що доброго мого знайомого Володю М., який працював інструктором у райкомі партії, виключили з рядів КПРС і звільнили з роботи фактично з вовчим білетом лише за те, що згідно з останньою волею хворого батька він поховав старенького із священником. Володя тоді навіть на цвинтар не прийшов, щоб не брати участі у заупокійному відспівуванні, прощався з найріднішим із рідних уже наодинці, коли всі розійшлися. За віщо знівечили життя молодій людині, що б такого сталося, якби він разом з усіма стояв біля труни до кінця заупокійної служби? Ми б комунізм не побудували чи продовольчу програму не виконали, як було записано в рішеннях партійних з’їздів? Та ж ми все одно ані того, ані іншого так і не зробили, і полиці наших магазинів уже десятиліттями стояли напівпорожніми. А які черги були, коли щось у ті магазини завозили?
Або ж приклад трохи пізніший, на декілька років. Іду вулицею Нікополя, переді мною – зграйка дівчат щось своє щебечуть. Зі мною порівнявся досить пристойного вигляду чоловік і довірливо так мовив: «Видно, что из села девочки, по-украински разговаривают.»
І апогей, уже наприкінці 80-х, під час курсів заступників редакторів газет Херсонщини. Професор тоді ще педагогічного інституту тов. Н., коли обговорювалася непроста для нас, тодішніх, тема про надання на теренах Української РСР українській мові статусу державної, виголосив: «Ну зачем вам этот украинский язык, с соседкой на кухне разговаривать?» І додав аж якось з гордістю: «Я вот в Херсоне уже пятьдесят лет живу, и он мне не понадобился!» На що я не витримала: «Знаєте, сучасна культурна, освічена людина прагне знати ще дві-три мови, крім рідної, а ви, професор, хвалитеся, що не спромоглися вивчити мові народу, на землі якого півстоліття живете!»
А тепер ми сперечаємося, була русифікація чи її не було, чому попри те, що в держустановах чиновникам згідно з діючим законам треба розмовляти українською, − попри все те ще дивуємося, чому в наших селах розмовляють рідною, українською, а переважно у великих містах домінує російська, хоч там проживає значно більша частина корінних українців. Мабуть, чимало з них – нащадків тих батьків, які колись думали, бо так було вигідно, або й відверто говорили: «Зачем нам этот украинский язык, если у нас есть русский?» Проведемо аналогію: навіщо нам рідний батько, як у нас є батько Сталін? Мабуть, зручніше їм жити було без кореня: покотився собі перекотиполем – десь щось і перепаде. Або прилипне, якщо не спалять у печі.
Я все розумію: і результат репресій, винищення української еліти, Голодомор, фактичний замах узагалі на українську націю, її колиску – село. Але ж… Цій, на мій погляд, тотальній русифікації наших міст мусить прийти кінець, причому еволюційним способом. Бо і в містах залишилися здорові сили, будуть мінятися покоління, і їм у своїй державі буде вигідно, мало того – природно спілкуватися саме державною мовою. І я вірю, що наші внуки і правнуки охоче вивчатимуть чужинські мови, досконало знаючи і люблячи свою, рідну, материнську мову, шануватимуть її, їх просто змусить до цього саме життя. Бо вони вже побачили інший світ з його цінностями і світоглядами, і захочуть нарешті бути людьми нарівні з іншими, захочуть поваги до себе. Але ж поважають насамперед того, хто сам себе поважає.
Чому я так наголошую на проблемах державної, української мови, а, не скажімо, інших народів, які населяють нашу багатонаціональну державу? Тому, що в інших мов такої проблеми, за окремими винятками, немає, українці – нація толерантна, яка вміє поважати іншомовність, і державна політика чітко стоїть на сторожі культурних, релігійних та інших інтересів усіх громадян України – людей різних національностей.
***
Проте перейду до іншого питання: окремі читачі, особливо старшого покоління, можуть мене звинуватити в огульності оцінки радянського минулого. Це далеко не так, було багато чого такого, що мені особисто таки трохи ностальгує за минулим. Наприклад, не було безробіття, ми жили небагато, часто – по мінімуму, але була якась заколихуюча, як наслідки гіпнозу, стабільність: ми знали, що і завтра, і через рік буде так само реально заробити на шматок хліба, правда, не завжди з маслом, бо в більшості воно було в дефіциті. Коли захворів – тебе лікували в лікарні безкоштовно. І безкоштовне навчання в технікумах і вузах, якщо ваші діти мали охоту до навчання. Інша річ – чи в змозі була конкретна сім’я утримувати в місті студента.
Можна навести ще багато прикладів: безкоштовне санаторне лікування, можливість (часто ілюзорна) згідно з чергою одержати державне житло. Але те все – то той допінг, який тримав нас у системі, давав нам можливість миритися із системою, створював ілюзію нормального життя, бо іншого ми не знали.
І в цій системі чимало людей з партквитками і посадами заслуговують на повагу й шану у нас, теперішніх – вони спрямували свої організаторські, професійні таланти, щоб нам, людям землі, жилося краще, комфортніше. Правда, я чомусь упевнена, що вони робили це не заради партквитка і посади, хіба що використовували деякі їхні можливості, а просто тому, що були талановитими і щедрими людьми і, реалізовуючись, віддавали нам усіх себе.
У своєму житті вже тут, на Херсонщині, я на особливе місце ставлю трьох таких людей, у яких сама вчилася всього потроху, тим більше, що було таки чого повчитися. Думаю, що нововоронцовцям не треба представляти Григорія Семеновича Кожем’якіна – він на цій землі народився, виріс і, думаю, своїм трудом залишив добру пам’ять для своїх земляків. З ним ми перетнулися, коли він працював у Чаплинці у нас на Херсонщині першим секретарем райкому партії.
Трудоголік, експериментатор, великий будівничий – це далеко не всі епітети, якими можна охарактеризувати Григорія Семеновича, причому тільки з позитивного боку. Кожну найменшу можливість, дану йому посадою, він використовував для перетворення колись пустельного, засушливого краю в справжню оазу. Ані до нього, ані після в Чаплинському районі не було побудовано стільки зрошення, посаджено парків, алей, висаджено квітів, зведено житла, постелено доріг. Райцентр перетворився в квітуче селище з парком, сквером, ариками, фонтаном, з алеєю голубих ялин. Не було в районі жодного села, якого б не торкнулися добрі зміни.
Двоє інших, особливо виділених мною людей – Віктор Якович Волченко з Осокорівки і Володимир Павлович Кунець із Михайлівки. Ці люди залишили по собі добру пам’ять не лише у своїх селах. Сподіваюся, що нема особливої необхідності про них розповідати. Хочу лиш сказати, що таких людей по всій Україні – у містах і селах – було безліч. Але річ у тім, що була ще система, через яку не мали змоги переступити й вони, бо мусили бути її часткою – такою була жорстка умова існування.
***
Проте від минулого перейдемо до сьогоднішнього і прийдешнього. Я могла б довго розповідати про пам’ятне козацьке свято в Капулівці, на якому багато чого для нас, пересічних сільських мешканців, сталося вперше. Уперше ми наживо побачили тих самих політв’язнів, про яких під час навчання в Києві між собою говорили насторожено-пошепки: В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, Степана Хмару та багатьох інших; уперше почули у виконанні хору пісню «Ой у лузі червона калина похилилася», гімн «Ще не вмерли України і слава, і воля», і це було так щемливо-прекрасно, що в багатьох на очах зблискували сльози.
Уперше почули про історичну можливість будувати демократичне суспільство, і це лунало на весь голос.
Могла б розповісти про Народний Рух України, районну організацію якого разом із Ігорем Михайловичем Грицівим, Марією Василівною Кузьо, Лілією Федорівною Лялюк, Ярославом Михайловичем Саланським та іншими створювали, а її центром була наша районна газета. І про те, як двічі були делегатами з’їздів НРУ, про особисте знайомство з В’ячеславом Максимовичем Чорноволом. Як від дня до дня розкривали для себе правду про боротьбу українського народу, її кращих синів і дочок за незалежність України, яка, виходить, не припинялася ні на мить, незважаючи на репресивний супротив системи.
Але це все – вже історія, яка творилася на наших очах, і яку ніхто, як би хотів, не перепише. Краще, читачу, поговоримо про інше, про те, що зараз найбільше болить. Чому Україна, яка на рубежі свого нового народження мала чи не найкращі стартові можливості для економічного розвою, сьогодні на кілька десятиліть відстала від Чехії, Словаччини чи тої ж Польщі, яка, до речі, наприкінці 80-х – на початку 90-х була набагато біднішою від нас? Чому не в себе вдома, а за кордонами рідної держави мусять шукати роботу і краще життя мільйони наших громадян? Чому якийсь там десяток, акумулювавши в своїх руках усі багатства країни, фактично управляє нею, відсунувши на узбіччя життя самого носія влади (згадаймо, у перекладі з латини демократія – це влада народу!)
Можна навести ще багато таких «чому?» Так само, як і знайти не менше відповідей. Я, звичайно, не політолог, а людина проста, далека до владних коридорів, до того ж, відношу себе жартома й трохи всерйоз до людей минулого століття, але, як на свій розсуд, деякі висновки зробити можу.
Звичайно ж, у нас величезним гальмом розвитку є тотальна корупція у всіх сферах діяльності, і не треба себе заспокоювати тих, що, мовляв, розвинулася вона на тлі недостатньої, скажімо так, компетентності влади в усі роки незалежності нашої молодої держави. О, ні, ця «тітонька» свої гнилі корені пустила глибоко в наші мізки ще далеко до того, як ми нарешті знайшли підходящу назву її сутності. Бо корупція вже процвітала буйним цвітом упродовж довготривалого періоду брежнєвської епохи, а може, ще й далі, і ніхто з нею й не збирався боротися.
Тепер є компетентні органи – нехай борються, а ми маємо допомогти в тій боротьбі. Хоча б тим, щоб нарешті зрозуміти: якщо докласти добрих зусиль і розуму, то і без хабара можна добитися справедливого рішення, одержати посаду, якій відповідає ваш інтелектуальний рівень і т.д.
Для нас – тих, хто ходить своїми двома по землі чи хай там їздить за роками накопичені кошти авто, саме для нас пора зрозуміти – ми не пішаки в чужій грі і не якийсь там безголовий і безправний електорат – ми люди, які можуть і повинні вирішувати. Вирішувати самим свої долі, починаючи зі свого села, містечка, громади, району і далі – вище.
Нам дано велике право – право голосу, тобто право вибору свого сьогодні і завтра. І ми його у визначений час використовуємо. Як? Оглядаючись, боячись нового, не щоб краще ставало, а щоб «ще гірше не було». То обираємо «міцних господарників», які ще в ті часи біля всеукраїнського «корита» були і добре знали, як з нього виділити особисту чималу пайку. То вмілих говорунів-обіцяльників, які знову ж таки рвалися до того ж корита.
А в сусідній Польщі, в яку зараз так масово їдуть наші заробітчани, із самого початку люди захотіли оновлення і масово пішли за новою силою – все польською профспілкою «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою (не переплутайте з Європейською Солідарністю Петра Порошенка – це дві зовсім різні і несумісні речі). І не прогадали, бо нові люди у владі почали працювати по-новому: насамперед, створювати міцний середній клас, який і став основою їхнього нинішнього благополуччя.
А де ж наш могутній середній клас, та міцна підвалина будови нової процвітаючої держави? Натомість ми нині маємо створені на основі зрощення криміналітету і владних структур (пригадаймо сумнозвісні 90-ті) декілька олігархічних кланів, ладних і надалі, як маріонетками на шнурочках, шарпати за ті шнурочки і «своїх» депутатів, і міністрів, і президентів.
А що ж ми, той самий електорат? Будемо й далі купуватись на патріотичні заклики, на благодійні акції, щедрі обіцянки? Чи, може, нарешті до нас, хоча б до більшості, дійшло, що не треба, навіть шкідливо реагувати на ту облуду, у тому числі й на показну благодійність, — добро любить тишу, а не щоб про нього в усі дзвони дзвонили з різних телеканалів. Чи не краще проаналізувати – а які конкретні справи стоять за тою чи іншою партією, їхніми лідерами, чи стало краще нам жити від їхньої діяльності, а чи, може, у них, на відміну від нас, ще більше зросли статки?
У нас виросло нове покоління людей. Грамотне, амбітне, не вражене корупцією. І, безперечно, є молоді люди із задатками лідерів, успішних менеджерів – словом, нове сучасне покоління, яке спрямовує свої погляди на Європу і прекрасно розуміє, що єдиним і надійним щитом нашої незалежності є НАТО і наша сучасно оснащена армія, наша економіка. Саме такі люди нам потрібні у владі – від найвіддаленішої громади до Києва. Саме на них, молодих, без багажа радянського досвіду, нам треба робити ставку. І вірити – з ними ми переможемо все. І за потребою самі підставимо плече підтримки.
Уже перші паростки досвіду в нас є. У країні до влади на хвилі народного відчаю прийшла нова молода команда. Може, далеко не найкраща, не найуспішніша.
У неї проте є ще шанс навчитися і набратися досвіду. Добре, якщо далі прийдуть їхні наступники – такі ж молоді та талановиті, амбітні, але вже навчені на помилках своїх попередників. І тоді у нас справді є майбутнє. Світле. Гідне життя гідних людей.
Молодій державі потрібна молода енергія, молодий не замутнений погляд, словом, молода здорова кров. Це кажу вам я, людина, що живе на цій до щему рідній, а тому прекрасній землі вже восьмий десяток років. І наймення моєї Батьківщини – Україна. Я горджуся цим, я – українка.
Ганна КШАНОВСЬКА
