Війна - суворе випробовування для людей. Вона не робить винятків не для кого. Незалежно від того, скільки пройшло і ще скільки пройде часу, воїни, які відстояли незалежність і свободу батьківщини, завжди житимуть у наших серцях.
Ті страшні події не оминули жодної сім’ї в Україні. Пам’ять про них – в сімейних фотоальбомах, спогадах старшого покоління. Солдати і генерали, хлоп’ята-підлітки, які працювали по дванадцять-вісімнадцять годин на військових заводах, жінки, які впрягалися в плуг, щоб зорати землю, партизани, ополченці, підпільники – їм усім довічна шана і доземний уклін.
Говорячи про учасників бойових дій ми розуміємо, що в першу чергу мова йде про чоловіків, адже саме їм довелося взяти в руки зброю і з перших днів війни стати на захист країни. Та поряд з дужими, сильними і сміливими чоловіками тягар воєнних років ліг на ніжні тендітні жіночі плечі. Сам факт перебування на фронті жінки - це вже по своїй суті подвиг, бо йде врозріз її природньому призначенню нести добро, життя, радість, мудрість і комфорт, те, чого на війні апріорі немає.
Жіночі біографії розкривають різні іпостасі представниць слабкої статі у те лихоліття. Вона – дружина, мати, медсестра-рятівниця, воїн, підпільниця, військовополонена, остарбайтер, свідок Голокосту, хранителька пам’яті і т.д. На фронті жінки оволоділи всіма воєнними спеціальностями: в авіації і на флоті, в піхоті й кавалерії, розвідці, зв’язку, медицині. Навіть виникла мовна проблема, адже слова танкіст, піхотинець, автоматник доти не мали жіночого роду. Слід згадати також, що крім турботи про старих і малих на окупованих територіях, на жіночі плечі ліг тягар підпільної боротьби. Масово використовували працю жінок в тилу на військових підприємствах, сільськогосподарських роботах, будівництві протитанкових ровів, окопів, бліндажів. Тисячі їх примусово вивезено у Німеччину для виснажливих робіт.
Поряд з днями пам’яті та примирення, Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні на початку травня ми відзначаємо і День матері, Всесвітній день медичної сестри, тому сьогодні віддаємо належну шану і повагу нашим землячкам, які своїм жертовним подвигом на фронтах війни та у тилу наближали Перемогу.
Товкач (Дем’янчук) Марія Трохимівна
В перші роки війни під час німецької окупації долучилася до підпільної роботи – розповсюджувала серед місцевого населення власноруч написані листівки з повідомленнями Радінформбюро, збирала одяг та харчі для партизан. У партизанський загін не брали, хоч і просилася, бо мала зі віком. Її клопотання задовольнили у травні 1944 року, зарахувавши бійцем дорожно-комендантської дільниці 186 військової частини військово-автомобільного шляху 37. Дівчатам доводилося вступати у бій із окремими ворожими групами та ворогами-одинаками, які намагалися пройти неподалік пункту пропуску.
Довелося Марійці відвідати концентраційний табір Аушвіц після його захоплення нашими військами. Запам’яталися на все життя газові камери, де живцем спалювали людей, гори взуття закатованих, купи чоловічого і жіночого волосся, яким фашисти наповнювали матраци. На той час не знала дівчина, що поряд в сусідньому таборі був її брат. Перемогу зустріла у німецькому місті Ратибор.
Віра Іванівна Ворожко-Сердюк
На початку війни їй виповнилося 15 років, закінчила п’ятий клас. Після відступу наших військ Віра примкнула до партизанського загону, хоча довелося наполегливо вмовляти командира, дописавши собі три роки. У загоні ретельно виконувала всі доручення: прала білизну, доглядала за пораненими, поралася на кухні. Згодом командир загону порекомендував її у групу розвідників при штабі 3-го Українського фронту, охарактеризувавши як сміливу і кмітливу дівчину. Закінчила короткочасні курси, на яких навчали орієнтуватися на місцевості, володіти зброєю, стрибати з парашута, знати шифри, розрізняти чини німецької армії. Серпневої ночі 1943 року висадилася біля села Ананівка Великоолександрівського району Херсонської області, адже треба було доставити батареї живлення для рації партизанського загону. Німці влаштовували облави, шукали дужого чоловіка-парашутиста, але не звернули увагу на мале дівча - родичку, що прибилася до діда в с. Червоне. З наближенням лінії фронту Віра не змогла перейти її, тож визволення дочекалася тут. Потім були місяці перевірок і цілодобових допитів у катівнях «Смершу» у місті Миколаєві. Відпустили тільки тоді, коли хтось із керівників партизанського загону підтвердив її покази. Знесилена, з коростою на руках вона йшла туди, де її знали – до діда Терентія, в село. Там зустрілася з Сердюком Миколою Степановичем і він запропонував їй пожити у його батьків до кінця війни. Після його повернення вони побралися і жили в с. Золота Балка.
Загоренко Олександра Іванівна
Фронт проходив за декілька десятків кілометрів від рідного села Ровенка Орловської області. Військовий командир, до якого звернулася дівчина з проханням піти на фронт, порекомендував їй піти працювати в медсанбат. Так розпочалася військова доля сільської дівчини, яка з медико-санітарним батальйоном пройшла не одну тисячу кілометрів. Бачила вона палаючі у вогні Полтаву і Чернігів, довелося під вогнем ворога форсувати Дніпро, Дунай, Дністер, Буг, була у Румунії і Угорщині.
У лютому 1945 року, під Будапештом, під час нальоту ворожих бомбардувальників, молода санітарка врятувала, виносячи з госпіталю, тяжко поранених бійців, за що була нагороджена медаллю «За бойові заслуги».
Васильчук Лідія Климентіївна
В 1940 році вступила на робфак при Одеському медичному інституті. Після його закінчення була зарахована на перший курс вказаного вузу. Та навчатися їй не довелося - розпочалася війна. Лідія Климентіївна прийшла у військкомат із заявою направити її на фронт. Прохання задовольнили. Всю війну вона, старший лейтенант медичної служби, рятувала життя військових, спираючись на здобуті знання та досвід.
Цокур Раїса Олексіївна
Обіймала посаду військового фельдшера пункту першої медичної допомоги на аеродромі 29 авіабази Чорноморського флоту. Разом зі своєю військовою частиною брала участь в боях за звільнення Криму і Кавказу. У 1944 році воєнний похід завершився поверненням у Севастополь. Крім виконання своїх прямих обов’язків лейтенант Цокур Р.О. допомагала будувати аеродром, приймала партії поранених та облаштовувала землянки для них.
Десятник Олена Іванівна
У середині серпня воєнного сорок першого року, разом з Поліною та Олексієм Сахно, Настею Лопатник, Марфою Обелець, Євгенією Гончар, Євменом Хоменком і Іваном Гончаром покинула рідне село Миролюбівку, оскільки за рішенням правління колгоспу була старшою по евакуації худоби на Схід, у місто Сталіно (нині Донецьк). Підгодовували тварин на скошених нивах, на узбіччі шляхів, напували де прийдеться, молоко роздавали людям. Подорож тривала довгі три місяці – сотні кілометрів курними дорогами за будь-яких погодних умов. Та все ж добралися і до кінця війни лишилися там працювати в колгоспі, замінивши мобілізованих чоловіків. Це був великий трудовий подвиг, але тоді про це не думалося, бо кожен робив все, що міг, для перемоги.
Нелегко було після війни добратися в рідне село - де поїздом, попуткою, а то й пішки. Коли вдалині показалася Миролюбівка жінка не витримала і заплакала. То були сльози радості і водночас горя: село спалене, зруйновані хати, виснажені люди.
Ткаченко Тетяна Андріївна
Була направлена в польовий пересувний госпіталь, на передову. Туди привозили поранених і надавали їм першу медичну допомогу, робили найневідкладніші хірургічні операції, а найтяжчих відправляли в тил. Так як медичної освіти в неї не було, то працювала в госпітальній аптеці під керівництвом досвідчених провізорів. Влітку 1942 року її чоловік, Василь Степанович, був тяжко поранений. Тетяна Андріївна домоглася дозволу свого начальства поїхати до нього в госпіталь і супроводжувала його в глибокий тил, до м. Єреван. У травні 1943 року чоловіка виписали, а вірна і турботлива дружина на війні і в житті весь час була поряд.
Федоренко Надія Пантеліївна
Звістку про війну отримала прямо в аудиторії вузу, де закінчувала перший курс. На той час мала диплом медика і військовий досвід, оскільки перебувала чотири місяці на фінському фронті як військовий фельдшер. Розпочала службу у Білорусії, у складі 1-го танкового батальйону 1-го Українського фронту, потім – в медсанбаті. Брала участь у боях за звільнення України та її столиці Києва. Під кулями, рятуючи бійців, разом з дівчатами після виснажливих боїв вправлялися у стрільбі, копали землянки, а додому летіли листи матусі з рядками: «Мамо, якби ти знала, що таке німецький автомат, то знайшла б у собі сили бігти зі швидкістю 30 кілометрів».
У Новгород-Волинському отримала тяжке поранення, яке загрожувало молодій дівчині втратою руки. Та після тривалого лікування вдалося побороти недугу і продовжити навчання, трудову діяльність. Про військову доблесть тендітної жінки свідчили заслужені 25 нагород, серед яких орден Великої Вітчизняної війни, орден Зірки, Знак Пошани, медаль «За відвагу» та інші.
Штепа (Іщенко) Лукерія Савеліївна
На початку війни закінчила 7 класів у с. Фирсівці, добровільно у 18 років пішла на фронт. Спочатку пройшла службу-навчання у м. Туапсе Краснодарського краю, у обороні якого в подальшому їй довелося брати участь, Після закінчення Лукерію відправили на 3-й Український фронт, у 68-83 батальйони служби ВНОС спостерігачем на посту. Перемогу зустріла в Угорщині. За мужність і відвагу нагороджена орденом Вітчизняної війни I ступеню.
Горб Марія Євтихіївна
Мрія юної дівчини із села Фирсівки потратити на фронт стала реальністю лише завдяки її наполегливості, оскільки воєнком категорично відмовлявся відправляти назустріч смертельній небезпеці сімнадцятирічне дівча. Вона стала курсанткою 68-го окремого батальйону в м. Туапсе, а військові дороги юної радистки згодом пролягли по території Румунії, Болгарії та Угорщини.
Під час тяжких боїв в районі угорського озера Балатон була тяжко поранена. Пошматовані осколками ноги військові хірурги вже хотіли ампутувати, але вірні однополчани вмовили їх спробувати врятувати дівчину. І вже через два місяці Марійка самостійно виходила у двір госпіталю, де й зустріла Перемогу.
Ще кілька років тому ми, читаючи або чуючи подібні історії, сприймали їх як щось далеке, як події з минулого, що для більшості з нас не були пережитим досвідом.
Нині українське суспільство перебуває в умовах війни. Чоловіки й жінки знову змушені обстоювати власну свободу зі зброєю в руках, виносити поранених з передової, жити в окупації. Діти залишаються сиротами, потребують житла й захисту, матері тривожно чекають повернення синів…. Погляд на війну, в якій опинилися звичайні люди, що пройшли через неї різними шляхами або залишилися в її вирі назавжди. Кожна з викладених вище історій — про звичайну жінку, яких були тисячі в те воєнне лихоліття.
Ці жіночі історії у роки війни – лише початок, який дбайливо зібраний у різні роки з публікацій місцевих газет, районній Книзі пам’яті, збірнику «Я напишу вам про війну…» із листами, спогадами, документами ветеранів війни, їх рідних і близьких, музейних експонатах та архівних документах, які зберігаються у районному краєзнавчому музеї та архівному секторі районної державної адміністрації. Кожен може написати історію когось із рідних, бо правду про Другу світову війну ще доведеться осмислювати і переосмислювати не один рік, допоки ще живі поодинокі ветерани, допоки жива пам’ять про рідних і біль втрати не вщухає.
В. ТАРТИЦЯ – директор районного музею
О.МАТВІЄНКО – завідувач архівного сектору районної державної адміністрації