27 квітня минає 5 років, як відійшов у вічність мій найдорожчий онук Андрій Фролов.
Мій рідненький Андрійчику… Як швидко летить час — вже п’ять років, як тебе немає поруч, а серце досі не вірить, не приймає цієї втрати. Я пам’ятаю кожну мить, коли ти був зі мною — твою усмішку, твій голос, твої добрі очі. Ти був світлом мого життя, моєю гордістю і втіхою.
Я дякую Богу за кожен день, який ти був з нами. За твою доброту, щирість і любов. Але так боляче, що тебе вже немає… Немає твоїх дзвінків, твоїх обіймів, твоєї присутності в моєму житті.
Щодня молюся за тебе, мій ангеле. Вірю, що ти тепер у кращому світі, і просиш за нас у Бога. Нехай Господь тримає тебе у своїх обіймах, як я б хотіла тримати тебе у своїх.
Вічно любитиму. Вічно сумуватиму.
Тебе нема… а серце все ще кличе,
Шукає усмішку твою у днях, ночах,
Мій любий онуку, мій ясний промінчик,
Ти в небі — я сумую на земних шляхах…
Ти був мені і сонцем, і надією,
Безмежним щастям в сивій самоті.
Тепер лише з молитвою і мрією
До тебе йду я — в тиші, у житті.
Хай Душу береже Господь твою у вирії,
А я шепчу крізь сльози кожен день:
«Живеш у серці — в пам’яті нетлінній,
Онуку мій, що найрідніший із людей…»
Твоя бабуся Люда
