Як я любив свою хату в Дудчанах,
Піч і млинці, які мати пекла,
Плавні і річку Салгану,
Яка свої води Дніпрові несла.
Любив я стежинки вузенькі в пилюці,
Які мене в школу вели.
Навчатись повинні дитячій науці,
Щоб потім корисними людям були.
Любив я степи ковилові безкраї,
При місяці танці дрофи.
Любив на комбайні збирати врожаї,
І цвіт весняної верби.
Любив я ходити по рибу на річку,
Сидиш і дрімаєш, а риба клює.
Чи окуня, щуку руками хапаєш,
Лиш тьохкає серце твоє.
Любив я свій сад і ще дідові груші,
Яким вже було за сто літ.
Високі, крислаті плодючі,
Таких не було на весь світ.
Ми тяжко в селі працювали,
Збирали до купи зерно й копійки,
Батьки наші в злиднях жили й повмирали,
Хотіли, щоб ми хоч, як люди жили.
Немає вже груші і хат там не має,
Їх море кудись понесло.
На вулицях пусто, ніхто не співає,
Вмирає прекрасне село.
Лишились лиш люди, які пам’ятають
Сади і колгоспні поля.
Тепер ті паї бур’яном заростають
Плаче від горя земля.
Сонечко сходе, за хмари сідає,
Як і століття колись.
Що з нами сталось, рідний мій краю?
До чого ми всі дожились?
Теплі дощі нам врожай принесуть,
Я вірю в відродження краю.
Кращі часи у Дудани прийдуть,
Сади зацвітуть, солов’ї заспівають!
Андрій Шульга, 1998 рік.
