Позаминулий 2014-ий рік був для всієї України шевченківським. Здавалось би, що 2016-ий має бути таким, щоб повсюдно вшановувалось ім’я І. Я. Франка. Адже саме цього року 27 серпня минає 160-років від дня народження генія, а 28 травня мали б відзначити 100-річчя від дня смерті.
Тим часом у культурно-мистецькому житті району (та й області) чомусь не помічаємо, як прийнято говорити, всенародного пошанування Великого Каменяра.
Автору цих рядків у свій час випала можливість не раз побувати в рідному селі письменника в Нагуєвичах, у Ясениці-Сільній, де трохи навчався малий Франко, у колишній дрогобицькій гімназії (тепер педагогічний університет), учнем якої був наш ювіляр. Та найбільше мене вразила зустріч із Тарасом Івановичем Франком – сином митця, можливість говорити з ним, задавати йому питання про батькове життя, сподвижництво, діяльність.
Про художнє слово письменника-реаліста, його майстерність і творчість написано чимало. Тому у цьому нарисі хотілось би висвітлити маловідомі факти і події життєвого шляху Івана Франка
Той шлях був дивним. На ньому ніби йшли поруч дві сили: одна темна і зла, друга славна і щаслива. Іван був першою дитиною у подружжя Франків. Крім нього було ще четверо дітей – сестри Тетяна та Юліана і брати Захар та Онуфрій. Сестри незабаром померли. У дев’ятирічному віці малий Івась утратив батька, а мати вийшла заміж удруге. У шлюбі із Гринем Гавриликом у матері народилося ще двоє дітей – син Антін і дочка Юлія.
Гринь Гаврилик був молодим парубком, до шлюбу із матір’ю Франка деякий час працював на нафтових промислах у Бориславі. Ось тут і постає питання: чому молодий хлопець одружився із жінкою, у якої було двоє дітей? Усе пояснюється просто: коваль Яків Франко залишив після себе 20,5 моргів землі (1 морг дорівнює 0,56 га). Тобто, коваль із Нагуєвичів не був бідною людиною.
Пам’ятаю, коли в 1949 році у нашому селі організовувався колгосп, то всіх, хто мав 20 моргів землі, вивезли на поселення у Сибір, оголосивши їх куркулями. Очевидно, такої долі зазнав би і батько І. Франка, якби дожив до 40-50рр. минулого століття.
У 12 років Іван Франко втратив і матір.
Про своїх батька і маму письменник завжди згадував із особливою шаною, залишив про них найсвітліші спогади. Юнацькі роки навчання пройшли без батьків.
У гімназії І. Франко ґрунтовно вивчив грецьку, латинську, німецьку та польську мови, вільно володів ними. У сьогоднішній Німеччині вірші Т. Шевченка читають у перекладі митця.
Важливою подією у житті Франка-гімназиста було знайомство із «Кобзарем» Т. Шевченка. Це стало стимулом до власної творчості. Пізніше письменник у своїй автобіографії напише: «Шевченка… я вивчив майже всього напам’ять, а пам’ять у мене була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово».
Якщо взяти до уваги мистецьку, філософську, перекладацьку, наукову творчість І. Франка наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, то за обсягом й глибиною зробленого й дослідженого рівних йому нема. Наближається до нього лише Б. Лепкий, але доробок останнього на сьогодні складає 80 томів, а спадок Івана Яковича не вміститься і в 100.
А прожив письменник усього 60 років. За цей час втратив батька і матір, меншого брата Онуфрія, сина Андрія, тричі був «проскрибованим» (засудженим). Чотири рази кандидатуру письменника виставляли у парламент, але влада зробила все, щоб митець не був обраним туди. Не дали Івану Яковичу викладати в університеті, не дали роботи у рідних видавничих організаціях, тому він був змушений працювати у польських журналах і газетах, «у наймах», як сам про це говорив.
Не щастило поетові й в подружньому житті. Палко покохавши дочку священика Михайла Рошкевича Ольгу, Франко не зміг одружитися із нею: отець Михайло зачинив перед «проскрибованим (ув’язненим) двері своєї хати. Цю любовну драму письменник пережив дуже важко – довго хворів. Після хвороби, щоб хоч трохи оговтатись, хотів поєднати своє життя із полячкою Юзефою Дзвонковською, але та відповіла відмовою. Лише згодом Франко зрозумів причину: Юзефа була хвора на сухоти і знала, що незабаром помре. Жертвуючи собою, не хотіла проблем для хлопця, який їй подобався.
Через декілька років письменник одружився із киянкою Ольгою Федорівною Хоружинською. Мав із нею чотирьох дітей: дочку Ганну і синів Андрія, Тараса і Петра. Та родинного щастя не зазнав. Після смерті сина Андрія Ольга Федорівна тяжко захворіла і довго лікувалася у психіатричній лікарні (вона пережила свого чоловіка на 25 років і померла у 1941 році). Синів забрали на фронт (у 1914-му почалася І світова війна). Дочка Ганна напередодні війни виїхала у Київ до родини матері. А повернутися у Львів уже не змогла із-за воєнних подій. З часом вона виїде у Канаду. А коли у 1956 році світова громадськість відзначала 100-річчя від дня народження І. Франка, Ганна не змогла приїхати на Україну: її не пустили.
На похороні письменника не було ні його дружини, ні дочки, ні синів. Із найближчої родини були тільки брат Захар із своїм сином Василем. Пережила Івана Яковича і Ольга Рошкевич. Так сталося, що в останні роки свого життя Ольга мешкала в будинку, що був напроти оселі І. Франка. За похоронною процесією вона спостерігала тільки із вікна свого помешкання.
Син митця Тарас помер у 1971 році. Працював на ниві літератури, життя закінчив кандидатом філологічних наук. Похований у Києві.
Нічого не знаємо про сина Петра. У 1939 році він жив у Львові, був навіть депутатом обласної ради. А потім, у тому ж таки 1939 році ним зацікавились органи безпеки. З того часу доля Петра невідома.
Сто років минуло з дня смерті І. Франка і 160 минає від дня його народження. Однак пошанування його пам’яті й досі не обходиться без різних казусів.
Рівно десять років назад хтось підпалив пам’ятну арку, що збудована на честь творця (а все через політичні пристрасті). А ось у 2012 році на вшанування пам’яті І Франка не приїхав жоден письменник навіть із Львова, хоч раніше приїжджали з різних міст України, навіть із закордону. Чому так сталося? А тому, що заздалегідь було попередження, щоб нікому слова не давати. Де ж тут мовити про велич особи І. Франка, про його історичне значення для України і для всього світу, про присутність митця у нашій сучасності?
Невже так буде і в 2016 році? Адже рік ще не закінчився. Краще пізно, якщо вчасно не вдалось!
Михайло Романишин
