Хтось вірить в слово, мов святе причастя,
Хтось змінює руками Божий світ.
Еміль Дубров
Осінь треба розпочинати правильно. Так казала моя бабуся, а вона завжди мала рацію (або вміла переконати в тому). Змінити парфум на більш терпкий та пікантний, відкласти до шухляди легковажні літні детективи, натомість взявши до рук важку артилерію – класику. Найкраще читати «Зів’яле листя» Франка, бо нерозділене кохання – це суто осіння тема, коли застряєш у лабетах меланхолії та філософських роздумів, що, на жаль, частіше ведуть до прокрастинації, а не глибинного розуміння людського буття. Важливо зробити атмосферу, задати тон, вдарити перший акорд … Ряд банальних граматичних конструкцій на ознаменування початку можна продовжувати досить довго, але ми живемо у XXI сторіччі, що давно відкинуло прелюдії довжиною в цілі глави. Отже, висновок такий: впадіть у жовте листя, подихайте осінню.
Я так жагуче люблю цю пору року що, навіть гель для душу змінюю, щоб лайми та морські бризи не сміли контрастувати з багряною тональність душі. Справу свого життя розпочала теж у цей період, близько трьох років назад у жовтні. А почалося все з брунатно-оранжевої прокламації, яку мені всунув до кишені кашемірового пальта високий хлопець у переході метро. Обуренню не було меж: кляті промоутери знахабніли по вінця! Я вже підняла голову,щоб накинутись на відчайдуху, та – на велике щастя цього мерзотника- він був до біса гарний. Погляд, здавалось, лише на секунду затримався, аби зробити гліссандо по його вилицям, та цього вистачило, щоб парубок встиг промовити: «Думаю вас зацікавить, – перевів погляд на мою сетчел і додав: – приходьте у середу близько шостої вечора, Ентузіастів 8, а там спитаєте Назара 2137». Посміхнувся, зробив крок і розтанув у натовпі.
Страх скував м’язи. Як на таблі електронного будильника, у свідомості блимала лише одна думка: він з жандармів, хоче заманити у свої тенета, щоб потім заарештувати і вислужитися перед «Вершитєлямі» – огидна політична партія, що повність окупувала владу після чергового перевороту 2030 року, коли всі палили словники і рвали Шевченка, бо «язык – это лишь способ общения». Вони казали, що мова не має значення, а українська – це архаїзм, що заважає нам іти далі, до світлого майбутнього, у якому ми – повноцінні гравці на світовій політичній арені. Заборонили фільми, русифікували телебачення, карали педагогів, що наважувалися вести лекції солов’їною. Обіцяли, що ми не втратимо незалежності, залишимося суверенною державою, а тим часом зі своїх бридких кабінетів, напханих позолоченими цяцьками, керували, щоб посади губернаторів і мерів займали росіяни і поляки, угорці і румуни. Будь-хто, аби не українці. Гімн теж не вдалося уберегти, а прапори з помпою познімали всюди, де тільки знайшли. Але більша частина населення була не проти. Яка, казали вони, різниця, що за мова буде лунати з телевізора поки вранці вариш собі каву? Величезна, людоньки, величезна ! Бо з мовою сплетена культура, самостійність. Лише ми одні в змозі навести лад на своїй території. Якби прикро не було, та нашим сусідам ( і близьким, і далеким) все одно наші проблеми . Їх цікавлять чорноземи, деревина, талановиті працівники для підприємств і бозна-що ще, та іноземцям фіолетово на інфляцію в Україні чи маленькі пенсії. Це суто наші негаразди. А ми, як останні дурні, говоримо різними мовами і ніяк не можемо почути один одного. Біда та й годі. Звісно, люди потім запанікували, коли нова влада вирішила забрати у нас прізвища і присвоїти чотирьохзначні коди. Та політики чхати хотіли на невдоволення населення і на прийдешній рік готували законопроєкт про повну заборону «украинского». Діяти патріотично налаштованим організаціям можна було лише таємно: розповсюджувати літературу по своїх каналах, писати в’їдливі памфлети і потім так само тишком-нишком читати їх у себе на кухні перевіреним людям. Я купувала маленькі збірники українських поетів у Кирила Святославовича – мого колишнього університетського викладача, якого витурили з роботи за «націоналізм». Тепер отакі «зошитки» єдиний заробіток цього закостенілого оптиміста та патріота . Кожну п’ятницю, перед парами, я навідувалася до його маленької квартири, наскрізь просоченої духом козацької доби, аби взяти нову книжку, чи просто перекинутися словом. Сьогодні у моїй сумці, на яку так красномовно глянув той надзвичайно гарний пройдисвіт, поселилась тонесенька збірочка віршів Павла Тичини, який знов таки проявив свою зрадницьку натуру ( чи то мій поспіх, бо таки засиділася у Святославовича), вирішивши вилізти з темної бездни моєї вишневої сетчел на люди і, так невдало, потрапив на очі промоутеру-жандарму з обличчям кінозірки. Мій розум відмовлявся вірити, що той хлопець міг би бути «не нашим». До того ж, розмовляв він українською. А очі ? Вони ж як у Василя Симоненка на тому затертому портреті, що з 17 років висить у мене над ліжком як приклад ідеальної чоловічої зовнішності. Симоненкові очі не можу ввести в оману – це факт беззаперечний ! Нарешті наважуюсь розгорнути прокламацію. Чорні готичні літери заплелись у надпис «Краса і біль мого рідного слова».
Продовжую ковзати очима по тексту. Тепер стовідсотково розумію: писали «наші» – шанувальники вітчизняного. Вирішено: у середу, о шостій на вулиці Ентузіастів.
Знаєте, буває так, коли назва – не тільки назва, а й основа, суть, квінтесенція. У квартирі Назара 2137 на вулиці Ентузіастів дійсно зібралися небайдужі, натхнені своєю справою люди. Тут були і опальні літератори, і екс-військові, і імениті педагоги, і визнані художники, і (шановні,уявіть собі) я – Соломія, дівчина зі сценарного факультету Карпенка-Карого ( тепер просто – університет телекомунікацій). Всі ці непересічні особистості прагнули одного: повернути українській мові панівне становище на території нашої держави. Керував парадом сам господар квартири. Назар був перекидним мостом між ідеями його однодумців та їх реалізацією. Як програміст він міг робити усю чорну роботу: розповсюджувати вірші, рекламу, шаржі. При цьому «реінкарнація Симоненка» завжди залишався непоміченим для кіберполіції «Вєршитєлей». Сам пан Мовчанов, голова комітету з питань протидії націоналізму на цифрових засобах, не раз ловив облизня, намагаючись відстежити «злоумышленника», який так нахабно баламутив користивачів у соціальних мережах. Для мого гуманітарного сприйняття Назар був магом, що міг приборкати стихію чисел і лихе чудовисько під назвою комп’ютер. Соромно зізнатися, але я ненавиджу техніку і це, повірте, абсолютно взаємно. За своє життя я розбила декілька телефонів і вивела з себе один планшет, який, бідолаха, аж позеленів через півроку роботи у тандемі зі мною. Тому найдорожче, що я маю – вірші, сценарії, замальовки – зберігала на папері. Скільки себе пам’ятаю завжди фантазувала, так би мовити творила. Спочатку змушували записувати плоди своєї творчості бабусю, відриваючи її від чергового турецького серіалу, а коли навчилася хоч якось тримати ручку взялася до справи сама. Писала багато: з грубими помилками, переставляючи «е» з «и», на полях газет з нудними оголошеннями «Продам-Куплю», на серветках у кафе, поки, якби соромно не було б про це говорити, стежила за одним вельми симпатичним хлопом із сусіднього будинку. Навіть ( боронь Боже вам таке робити) на уроках хімії, яка мені завжди здавалася до біса складною і зливалася у нескладний каламбур з електронів, Оксигенів і ще якихось завихристих матюків. Тому, очевидно, з вибором професії я складнощів не мала. Хотіла бути з письмом, словом, думкою. Журналістика відпала одразу: справа не щира, а сьогоднішня політична ситуація і поготів забороняла мислити всупереч партійним догмам. І ось одного осіннього ранку, коли туман, що з’явився чи то від конденсації водяної пари, чи то від тригонометричних формул вишкрябаних математичкою на дошці, застелив усе навкруги, у моїй голові нарешті прояснішало – буду сценаристом. Слово «Сценарист» віщувало життя, яке буде по вінця наповнене ароматною кавою та інтелектуальними тусовками, де, хоч і завуальовано, але можна буде висловити свою справжню позицію. Говорити метафорами, алегоріями, але говорити(!), не транслювати чужі ідеї, не переставляти слова, прославляючи дурнувату партію, не стати в один ряд з писаками, що піднялись по кар’єрним сходинкам шляхом липкого і затхлого підлабузництва . Я була ходячим шматком мотивації, віддавалась навчанню з усією силою молодого, палкого серця, щоб подолати бар’єр під назвою «Вступні іспити» і отримати заповітний студентський квиток. Дух щастя гнав мене на першу пару. Хотілося кричати викладачам: «Візьміть мої мізки! Начиніть їх всім, що знаєте самі»
To be continued
Назар Лукроза
