Автор: Галина Лигун, учитель історії Любимівського ЗПЗСО
Любимівці пам’ятають. Щороку відзначають день визволення села від фашистських загарбників. Про цю подію ми черпаємо інформацію із переказів односельців та із рукописної книги, що міститься у шкільному музеї Бойової та трудової слави, «Історичний нарис села Любимівки». Ось як про цю подію розповідається у книзі.
«У червні 1941 року робітники радгоспу «Піонер» готувалися зібрати щедрий урожай. Важкий, налитий колос хилила пшениця до землі. Любимівці раділи небувалому врожаєві. Вчасно відремонтована техніка мала вийти в поле. Та замість збирання врожаю багатьом робітникам довелося одягти солдатські шинелі і йти на фронт боронити рідну землю від віроломного фашистського ворога.
Трактористів і комбайнерів, що першими пішли на фронт, замінили жінки та підлітки, які терміново оволоділи спеціальностями механізаторів. Люди працювали вдень і вночі і, завдяки цьому, вчасно впоралися із збиранням хлібів.
Фронт наближався до Любимівки. Курними степовими шляхами потяглися до дніпровських переправ валки біженців, відступаючі військові частини. Затуманеними очима дивилися любимівці на покриті пилом солдатські гімнастерки.
Керівництво радгоспу організувало евакуацію сімей спеціалістів та робітників, направило за Дніпро радгоспну худобу та цінну сільськогосподарську техніку.
Починаючи з 12 серпня 1941 року над Любимівкою та навколишніми селами з’являлися фашистські літаки, що скидали бомби на степові дороги, якими відступали наші військові частини. Обрій на заході вкривало загравами – то наближався фронт. А 16 вересня 1941 року фашистські мотоциклісти в полудень вдерлися в село.
Тридцять місяців тривав режим кривавого терору. Із перших днів окупації фашисти запровадили «новий порядок». Почалися арешти радянських активістів, вивезення в Німеччину цінного радгоспного майна, хліба, худоби, а згодом і людей. Терор, нічні патрулі, комендантські години, наїзди до села гестапівців – ось у таких умовах жили любимівці у чорні дні окупації.
Але населення, ризикуючи власним життям, чинило опір фашистам, завдавало їм великої шкоди, саботувало їхні накази.
Припинилися заняття в школі, бо німецький комендант Бокельман перетворив приміщення школи в стайню для коней. Ніщо не могло зламати духу радянських людей. Справжніми патріотами і інтернаціоналістами проявили себе любимівці. Так, жителька села Дарія Архипівна Шингаренко довгий час переховувала у себе в хаті єврейку Соню Трайберг із сім’єю, що евакуювалися напередодні із міста Нікополя. А коли фашистські прихвосні – поліцаї донесли про це німецькому комендантові, то Дарія Архипівна сказала, що це її родичка з Одеської області за національністю гречанка. Ризикуючи власним життям, вона врятувала Соню ті її сім’ю від вірної загибелі. Уже по війні приїздила Соня в Любимівку разом зі своїм чоловіком і низько вклонилася своїй рятівниці.
Особливо нестерпним став терор окупантів узимку 1943-1944 років, коли фронт підійшов до Дніпра. Багатьох жителів вороги вигнали з домівок, забрали всю рогату худобу, свиней, курей, зерно. Жителі села були приречені на голодну смерть. Але внаслідок Нікопольсько-Криворізької операції, блискуче проведеної військами 3-го і 4-го Українських фронтів, в ніч з 28 на 29 лютого 1944 року Любимівка була звільнена від фашистських окупантів. Так як після самої темної ночі завжди настає ранок, так на зміну чорним дням окупації прийшло довгождане звільнення. Полум’я війни котилося на Захід.
З того часу минуло 77 років. Сучасне покоління знає про той тяжкий період життя свого села. Молодь не байдужа до своєї історії. Прикладом є і те, що група учнів під керівництвом Білого В’ячеслава створили фільм «Подвиг солдата» на основі реальних подій, що відбулися на території села у роки війни.
Роки ідуть. Дуже прикро, що на сьогодні не залишилося у нашому селі жодного ветерана, який міг би повідати нам про ті події.
Вже не має у нашім селі
Більше жодного ветерана.
Всі лежать вони в рідній землі,
Більше їх не турбують рани.
Залишились на згадку сім’ї
Бойові ордени і медалі,
А в душі в нас на самому дні
Залишилося місце печалі.
Меморіальний комплекс, що височить у центрі села, не дає нам забути про них. Але це вже інша розповідь.
