А.Г. Шульга, ветеран війни і праці. Нагороджений орденом і багатьма медалями, грамотами, відмінник народної освіти.
Це я про тих дітей, які під час війни уже мали за вісім років і більше. Проминули тридцять треті голодівки. Підросли хлопчаки, мужики взялися до роботи, жінки налагоджували сімейні справи. Весна була тепла і волога, йшло все до нового врожаю. У квітні села потопали в біло-рожевому цвітінні садів. Школярі готувалися до іспиту.
Перед восьмим березня подув холодний вітер, а директор школи Грамаков запросив відмінників Дудчанської школи сфотографуватись на дошку пошани в районі (на фото). Нововоронцовка. Одягнений був хто в чому.
Після цього відмінникам видали пакунки цукерок, карамельки «подушечка» і дуже солодке темне печиво, спечене на мелясі.
Ніщо не віщувало біди. Люди, оговтавшись від різних негараздів, почали жити добре: майже у кожному дворі була корівка, а от кури й свині – точно у кожному. І це не тільки в Дудчанах, але й у всіх селах нашого прекрасного району. Голова колгоспу «Друга п’ятирічка» Василь Васильович Ходков за минулий 1940 рік отримав нагороду за успіхи у виробництві сільгосппродуктів орден Леніна, а колгоспники інші нагороди.
Але мирне розмірене життя перекреслило слово «війна».
Народна мудрість говорить:
– Що рушниця в руках воїна теж саме, що і влучне слово письменника.
– Щоб на війні дійти до наміченої мети без хліба й одягу не перемогти.
– Війна завжди закінчується миром, якщо обидві сторони цього бажають.
– Рана в людини від зброї загоїться швидше, ніж від образи.
І коли школярі вже складала іспити, це слово було проголошено. На чолі з директором школи Грамаковим одинадцять хлопців і фізкерівник Петрусенко, добровольцями пішли на війну. Серед них Микола Руденко, мій брат Іван Шульга, Віктор Іванов, Максим Лозько та інші. Всі одинадцятеро загинули.
Дорослих мужчин призвали до війська, лишилися тільки пацани й дівчата від семи до п’ятнадцяти років, а ще — жінки та бабусі. Половину молодих людей по всьому району забрали в Німеччину, залишилась сама дрібнота, такі, як я. Тяжко вдалася нам окупація румунами та німцями. Матері й бабусі з усіх сил працювали так, щоб діти вижили, виросли.
У 1944 багато пацанів після окупації працювали як у колгоспах, так і в інших організаціях: пасли телят, носили воду на ділянки, де пололи в степу жінки.
Ставали на підмостки токарних станків, як Микола Медвідь і Віктор Черняєв. Сідали за руль старенької полуторки, де в шофера-пацана тільки виднілася голова. Я в 1944 спочатку працював причіпним на тракторі, а потім уже трактористом на тракторі «У-1», культивуючи кукурудзу, соняшник, бавовну.
Наставником моїм був інвалід війни, золота людина Гаврилюк Василь, а потім я став помічником комбайнера, учасника війни Полякова Павла.
Уже з початку 1945 року на поля вийшли сотні жінок і підлітків, які на своїх плечах тягали борони, волочили землі колгоспу під посів бавовни. А потім, коли вже бавовна достигла, то всі дівчатка восьмого «А» і восьмого «Б», яким було десять-дванадцять років вийшли її збирати. І ніхто не говорив, що не можна використовувати підлітків на роботах: ці діти вже пройшли через терни. Вони вже не навчалися далі в школі й вишах, а працювали. Але ті учні, в яких батьки були заможні (керівники господарств і підприємств) пішли навчатися вище.
Хлопчики більше йшли працювати в механізатори, а дівчата на ферми, в поля з майстрами. Це однокласники Юрко Дем’яненко, Люся Гаврилюк, Клава й Оля Шульги, Ліда Медвідь, Ліда Махиня, Надя Мірошниченко, Марія Грачова й багато інших. А ми ще з Лідою Глєбовою попрацювали в Донбасі в шахтах.
Ткач Пахом, Коля Руденко, Василь Ковальчук стали електриками, Медвідь Віктор класним шофером. Ціла плеяда молодих людей розпочала відбудовувати розграбовану Україну. В колгоспах майже не було жодного керівника господарства чи бригадира з вищою освітою. Війна все пригальмувала. Але окремі молоді люди, які пережили війну, голод і холод не зупинилися на малому. Потрібно ж відбудовувати грамотно, розумно і добротно.
Ось і пішли навчатися у виші діти війни, які успішно їх закінчили й від телят і трактора, стали керівниками колгоспів, радгоспів, інших підприємств. Я не буду називати організації, де вони працювали, але назву прізвища. Це Володимир Кунець, Микола Фузов, Микола Світличний, Іван Десятник, Микола Зігура, Микола Заранкін, Володимир Шепель, Віктор Лісков, Олександр Персистий, Андрій Гладиш, Іван Складенко, Олександр Циганок, Іван Андрусенко, Яків Бурлай, Іван Безпоясний, Андрій Шульга, Георгій Овчар, Віктор Ромагін, Едуард Мельник, Михайло Романишин, Ганна Мурашко, Віктор Аленін, Віктор Волченко, Іван Сокол, Василь Вакуленко, Микола Болгар, Микола Петях, Олександр Омельченко, Олександра Горбата, Юлія Енгельс, Іван Прокопенко, Євдокія Шульга, Михайло Флягін, Роман Клочанюк, Віктор Герасимович Медвідь, Валентина Саланська та інші.
Всіх не перелічиш, але з великої когорти дітей війни лишилося дуже мало. Це вони після війни будували школи й лікарні, дитячі садки й клуби, ферми й олійниці, дороги й зрошення, садили сотнями гектарів сади та виноградники. Самі голодували. Бувало вивезе кухарка в степ кукурудзяну баланду, насипле в дерев’яне коритце, і ми вчотирьох із нього черпаємо дерев’яними ложками. Похлебтали, повалялися на траві й знову до роботи. У Дудчанах німці підірвали великий міст і клуб. Уся сільська молодь воєнних років разом зі старшими возили возиками каміння з берега і будували клуб з великими підвалом, щоб могла заїжджати машина, а тепер звели добротний клуб давненько, а з нього одні розвалини стирчать, бо немає вже тих ентузіастів, що голодні й холодні будували.
Так, у кожному нашому селі були діти війни — голодне, але міцне покоління. У відбудові місцевих сіл допомагали нам плавні, де ми брали ліс на будівництво безплатно і вручну пиляли стволи на дошки. З нами й Ісак Мороз, Петро Цвілий, а потім уже на пилорамі Дмитро Іванів, моторист Микола Трюхан. А новий млин і олійницю відбудовувала молодь, якою керували й допомагали Клим Енгельс і Степан Зайченко. Цих прекрасних людей уже немає давно з нами, але їхні діти й онуки, навчені мудрістю, продовжують працювати на відбудові вже нового століття. Діти війни за півстоліття післявоєнних років відродили, відбудували наш район, щоб він був одним з найкращих, найбагатших районів у Херсонській області.
Мали високі врожаї хлібів, виробництво тваринницької продукції, побудували нові школи, клуби, лікарні, МТС. Завели в кожен двір електрику, постачанням якої керував довгі роки Василь Калька, отримували гарне безоплатне лікування в районі й не тільки (головний лікар Василь Марченко). Побудували в районі зрошення, близько десяти тисяч гектарів, під керівництвом Андрія Шульги, з допомогою обласних керівників Миколи Боні, Анатолія Журавльова, Івана Мозгового, Олександра Рудницького.
Сотні трудівників, дітей війни були нагороджені орденами та медалями за трудові успіхи, за роботу: ще починаючи з весни 1944 року вирощували хліба для потреб фронту. Такі працівники вважаються учасниками війни-тилу. Вони мали право на пільги у своєму житті. Дехто забув, хто їх вигодував, побудував їм житло й інше. Як неначе таких дітей і не було взагалі. А сьогодні все розвалили, пустили за водою, перетворили на сміттєзвалище. Після повоєнного покоління нові керівники отримали готовеньке і думали, що вже нічого не потрібно робити: гуляй собі, катайся на добротних автівках із зеленими у кишені. Розвалили, продали, пропили, приватизували. Все добре. Тепер будуємо по-новому.
Нове покоління виросло. Освічене, благородне, патріотичне, а ми були не такі, вилізли з бур’янів голі й босі, голодні, а все ж будували. Коли зажили безбідно і по-людськи, подув інший вітер — і все шкереберть. Можливо, так і краще, так і потрібно.
Дітям війни нашого району
Душа наша не зачерствіла,
Не перейшла до зла межу.
Такою, як була і залишилась.
Скажу за всіх: такою й збережу.
Ішли ми з вами через терни,
Своїх заїжджених доріг.
Тепер на старість все поверне
І голову засипле сніг.
Всім нам так мало вже лишилось.
На серце руку покладеш
Ми ще не зовсім підтоптались,
Буває тяжко, але йдеш.
Пройдуть часи, небесна сила
Покличе нас, щоб зорі рахувать.
Вона так ніжно, чемно попросила,
Що діти війни й на небі будуть працювать
І золотим колоссям
Поля Господні будуть засівать.
