«Гібридна» війна — особливий тип збройного конфлікту, в якому бойовим діям відведена другорядна роль. Мета «гібридної» війни полягає у нав’язуванні противнику волі шляхом застосування різних видів сили. При цьому бойові дії відіграють допоміжну роль в ослабленні противника, будучи лише каталізатором дестабілізаційних процесів, попередньо запущених за допомогою економічних, політичних, інформаційних та інших методів.
Росія була не першою державою, яка застосувала «гібридну» війну проти інших країн, а Україна — не першою жертвою «гібридної» війни. Різні прояви «гібридної» війни та «гібридних» загроз були продемонстровані задовго до того, як вперше з’явилася відповідна термінологія. Однак, російська агресія (яка має «гібридний» характер) проти України стрімко популяризувала ідею «гібридних» воєн, насамперед, у тих країнах, які відчувають загрозу національній безпеці з боку Кремля.
Різке збільшення доходів державного бюджету РФ супроводжувалося концентрацією влади, системною корупцією, а також зростанням великодержавних амбіцій російської еліти. Завершення цього періоду загрожувало тим, що легітимність влади різко впаде, ресурси для розподілу суттєво скоротяться, а зовнішньополітичні амбіції залишаться нереалізованими.
Для запобігання такому розвитку подій й був застосований кризовий сценарій, що обіцяв максимальний виграш Кремлю.
Етап перший — підготовчий (вживаються заходи з формування ідеологічних, політичних та військових передумов майбутньої агресії).
Етап другий — активний (проводиться прихована агресія проти обраної країни з метою безпосередньої реалізації поставлених цілей).
Етап третій — заключний (закріплення своїх позицій в країні-об’єкті агресії).
Починаючи з лютого 2014 р. в центрі Європи точиться війна. Як би хто не називав події з початку спецоперації Росії з анексії Криму та Севастополя, а також на Сході України, з моменту захоплення перших адміністративних будівель, — згідно з нормами міжнародного права це саме війна.
Для України де факто це війна за незалежність і відновлення територіальної цілісності держави в її міжнародно визнаних кордонах. Як би не називали ці події на російських телеканалах та в офіційних заявах російських керманичів, для України та міжнародної спільноти це не має жодного значення. Адже Росія, розв’язавши війну, поставила себе поза міжнародним правом і цивілізованими рамками міжнародного життя. Чим далі продовжується ця війна, тим більше міжнародних організацій та окремих держав визнають реальний стан справ, який склався в результаті російської агресії, і відходитимуть від розмитих сором’язливих формулювань в офіційних документах та офіційних заявах, як це мало місце в перші місяці після анексії Криму.
«Гібридна» війна проти нашої держави засвідчила також відсутність дієвості міжнародних глобальних і регіональних безпекових інститутів (ООН, ОБСЄ, ЄС, Ради Європи, СНД) у врегулюванні міжнародних конфліктів і локальних воєн та, як наслідок, — втрату ними міжнародного авторитету. Конфлікт на Сході України виявив багато особливостей та новітніх підходів Росії у військовій сфері. Окуповані російськими військами Крим і ОРДЛО фактично перетворені в дослідницький полігон для іспитів та тестування нових російських озброєнь та військової техніки, а також для перевірки нових концепцій застосування російських військ та проведення спеціальних операцій.
Руйнування української державності мало на меті:
Українсько-російський конфлікт вкотре продемонстрував, що, за бажання, будь-яку країну (зокрема, й європейську) можна дестабілізувати та довести до межі розпаду. І навпаки — відновити цілісність і стабільність країни, що стала жертвою «гібридної» агресії, дуже складно, і це потребує зусиль мало не всього світового співтовариства.
«Гібридна» агресія з боку Росії передувала війні на Донбасі, яка стала класичним прикладом «гібридної» війни, що характеризується застосуванням нерегулярних збройних формувань, місцевих кримінальних груп, а також регулярних збройних сил Росії. При цьому Кремль офіційно заперечує свою участь у збройному конфлікті та формально не несе правової відповідальності за агресію проти України.
Збройний конфлікт на Донбасі є класичним проявом «гібридної» війни, яка може стати поштовхом у напрямі дослідження цього сучасного феномена та координації міжнародних зусиль щодо його протидії. При цьому, «гібридні» війни Росії використовують багато інструментів, починаючи віл поширення панічних чуток до мобілізації потенціалу церкви, агентів впливу в економіці, політичних органах чи застосування так званої м’якої сили.
Особливістю російсько-української війни стало також ефективне використання меметичної зброї. Меми — одиниці культурної інформації (ідеї, вірування, поведінкові шаблони і т. і.). Меметічна війна також може розглядатися як цифрова версія психологічної війни, більш відомої як пропаганда. Якщо пропаганда і громадська дипломатія є конвенціональними формами меметічної війни, тоді тролінг і психологічні операції — її партизанські версії. Меметічна зброя і війни, які ведуться за її допомогою — є окремим випадком новітньої мережевої технології — «Memetic Warfare» — і являють собою різновид операцій, що належать до сфери мережевих воєн.
Зараз Росія намагається реалізувати другий етап «гібридної війни» проти України та водночас (з вересня 2019 р. після досягнення Мінських домовленостей) виконати окремі елементи третього етапу. Наприклад, Російська Федерація намагається «заморозити» конфлікт на сході України, примушуючи нас визнати сепаратистів «стороною переговорного процесу» та розпочати з ними переговори на їхніх, а фактично — російських умовах. З цією метою Росія посилює тиск на Україну, в т. ч. збільшуючи кількість своїх військ біля українських кордонів та на наших окупованих територіях. Росія заперечує свою участь у конфлікті та одночасно проводить масштабну інформаційну кампанію антиукраїнської спрямованості.
Виходячи з зазначеного, слід мати на увазі, що Росія намагатиметься реалізувати свої плани як у формі продовження «гібридної війни» (повзучого поширення нестабільності на інші українські регіоні), так і відкритої агресії з масштабним застосуванням військової сили.
Одним з основних висновків (який інтуїтивно вже зробило наше суспільство, але більшість еліт не наважуються проголосити) є необхідність опори винятково на власні сили і взяття відповідальності за розвиток України на себе, а не постійно чекати різних поштовхів чи нагадувань іноземних партнерів або сподіватися на чиюсь допомогу.
На збройну агресію Росії Україна має демонструвати готовність дати жорстку збройну відсіч. Міцний оборонний потенціал України стримуватиме продовження збройної агресії Росії. Абсолютно правильною і достатньо ефективною була заборона російських пропагандистських телеканалів в Україні. А ось інформаційна політика стосовно Донбасу і Криму була слабкою та малоефективною. А, отже, вона потребує докорінних змін і має стати тим самим поштовхом, який зможе зрушити ситуацію нарешті на користь України.
