ЩОДЕННІ ДОМАШНІ КЛОПОТИ, турбота про родину, виховання дітей, а ще – небезпечні поїздки, відповідальність і прагнення не лише морально підтримати людей, котрі не виїжджали зі прифронтових сіл.
Саме так завершується кожен день особливого періоду Любові Мінько.
До війни жінка з родиною мешкала у степовій Михайлівці (Новоолександрівська СТГ),очолюючи земельний відділ Милівської сільської територіальної громади. Та з початком повномасштабного вторгнення чужинських військ родині Міньків довелось покинути рідну оселю.
На фото автора: Любов МІНЬКО.
У вересні 2022-го пані Любов очолила Милівську сільську військову адміністрацію Бериславського району. Вона каже: «Має зробити все залежне від себе,щоб допомогти землякам, які залишилися в Бериславському районі». У статусі керівника адміністрації вона люб’язно погодилася інтерв’ю газеті «Вісті».
̶ Спочатку ми з чоловіком мали намір виїхати зі села, адже ні на кого було покинути домашнє господарство, роботу. Сподівалися,що все налагодиться. ̶ пригадує Любов Мінько. – У нас четверо синів. Молодші – школярі, а старший Євген – курсант Одеського державного університету внутрішніх справ. То ж усвідомлювали: їхня безпека ̶ понад усе. Ба більше, з дня у день ситуація погіршувалася:окупанти не полишали нашу родину у спокої, намагаючись схилити мене, як начальника земельного відділу, до співпраці, погрожуючи всіма земними карами. Наполягали:мовляв, я повинна у будні жити в комендатурі,виконуючи їх вказівки. А виїхати на підконтрольну Україні територію у нас нічого не вийде, бо моє прізвище знають на всіх блокпостах. А щоб я, як вони сказали «вела себя харашо», збиралися приставити охорону до моїх дітей. Ми зрозуміли, що потрібно негайно тікати, аби врятувати від біди наших хлопчиків і самих себе…
Журналіст: – І Ви таки наважилися? Не страшно було?
– Звичайно, діти – це сенс мого життя. Авжеж, було страшно, але ми ризикнули й двома авто вирушили в сторону міста Нікополя. Речей з собою не брали, а лише документи. Коли окупанти запитували, куди їдемо, відповідали :мовляв,веземо сина до лікарні,тому повернемося назад. На останньому блокпості біля «Кавуна» нас не захотіли пропускати. А старшенького сина примусили роздягатися – шукали татуювання на тілі. Та, зрештою, з Господньою допомогою, ми дісталися Нововоронцовки, а згодом і до Нікополя, звідти перебралися до Кривого Рогу.
Журналіст: – Пані Любов, що можете сказати про призначення Вас начальником Милівської сільської військової адміністрації? Ви погодилися без вагань?
̶ Ніяких сумнівів не було. Уже не перший рік працюю у Милівській громаді. Боляче бачити, як окупанти жорстоко ламали долі мирних людей,знущалися. Важко уявити, які жахи пережили під час окупації та що переживають зараз, коли ворог багато місяців нещадно гатить із реактивної артилерії по мирних селах.
Та й тоді, опинившись із родиною у безпеці, я не могла сидіти, склавши руки. Аби хоч чимсь допомогти, долучилася до команди волонтерів одного з благодійних фондів. Ми доставляли гуманітарну допомогу у громади щойно звільнені від ворога, не забували про «сірі зони», навіть організовували «передачі» до окупованих сіл Бериславського району та самого райцентру. Так я працювала до моменту призначення на посаду. А восени мені запропонували очолити військову адміністрацію окупованої на той момент Милівської територіальної громади.
Журналіст:- Якої шкоди зазнала громада від російської навали?
̶ Тут, як і скрізь, куди приходять так звані «освободітєлі», після себе залишилися руїни, попелища,горе, смерті та багато іншого лиха.
Школи, садочки, ФАПи, об’єкти критичної інфраструктури ̶ важко віднайти хоча б куточок, де б не заподіяли шкоду війська тих нелюдів. І зараз села щодня потерпають від ворожих снарядів. Дуже часто ми бачимо жахливі наслідки обстрілів. Росіяни стріляють, не цілячись, наосліп. Результат – поранені, загиблі, зруйновані будинки, людські сльози…
Журналіст: – І люди все одно не виїжджають, навіть попри обстріли?
̶ На жаль. Більшість жителів громади тримаються своїх осель. Чому? Однозначно складно відповісти. Та, гадаю, найчастіше бояться, що не виживуть у чужому місті чи селі, не зможуть оплачувати витрати на житло, комунальні послуги, харчування. Тому поки у будинок не влучить снаряд чи ракета, сельчани нікуди не виїжджають. Я кажу їм, аби виїжджали, не чекаючи поки біда примусить! Під обстрілами, на лінії розмежування не повинно залишатися нікого, принаймні, дітей… Але мешканці ні за що не хочуть залишати домівки. До того ж на садибі є город, птиця та інше домашнє господарство – з голоду не помреш.
У душі мені важко це сприйняти: як це так – жити у постійному страху, багато хто – в будинках без вікон, дахів, і це – в холодну пору. Однак люди живуть, то ж ми стараємося допомагати тим, хто лишився, всіма силами.
Журналіст:- Які першочергові потреби у громаді? Окупанти навряд чи забезпечували нормальні умови життя населенню, грабуючи майно, руйнуючи будинки.
̶ Невідкладних потреб дуже багато:ліки, продукти харчування, засоби гігієни, одяг і це –далеко не весь перелік. Одним із найскладніших питань з початку минулої осені та до самого закінчення опалювального періоду був і залишається обігрів будинків. У селах громади немає природного газу. Власне, взагалі й не було, а лісосмуги мешканці принципово не знищували. Щиро сподівалися, що українські війська окупантів виженуть швидко, і тверде паливо можна буде придбати як і раніше. Але так склалося, що з настанням холодів не було запасів ні дров, ні коштів.І ми, безробітні, одразу ж почали шукати шляхи ,аби забезпечити громаду дровами, брикетами. Налагодили зв’язки з благодійними фондами, міжнародними організаціями, іноземними інвесторами, тісно співпрацювали з обласною військовою адміністрацією, аби ще до морозів сельчани мали чим обігрітися в домівках. Зараз процес організовано так, що періодично ми отримуємо вантажі з паливом та одразу розподіляємо, нікого не обділюючи.
Також поступово вирішили проблему подачею питної води. В цьому нам теж чимало допомогли наші друзі – благодійники, і тепер роботу помпових станцій у селах забезпечують потужні генератори.Та попри це, періодично отримуємо для населення партії питної води у пляшках.
Журналіст: – Які ще завдання стоять перед Вами як авторитетним перед керівником місцевої військової адміністрації?
̶ Насамперед маю убезпечити життя мешканців Милівської громади. Ми організовували евакуацію людей, які цього потребують, на територію, умовно безпечнішу від обстрілів. Також маю сприяти поверненню сельчан до звичайного життя, настільки, наскільки це можливо у теперішніх складних умовах. Іще ми складаємо план відновлення громади, виходячи з тих потреб, які бачимо, а також виходячи з того, що після деокупації росіяни залишають по собі лише руїни та пограбовані будинки…
Журналіст: -У будь-якому випадку запровадження військових адміністрацій – оптимальне рішення на даний час?
– На мою думку, створення військових адміністрації, однозначно допомогло втримати немало наших територій. Нині, маючи більше повноважень, аніж місцеві ради, можемо оперативно розв’язувати різні питання, починаючи з розмінування місцевості, подачі світла та води й закінчуючи питаннями, про які я не можу говорити, аби не порушити військової таємниці. Військові адміністрації,без зайвої бюрократії, значно швидше здатні приймати рішення з відновлення знищеної обстрілами інфраструктури та допомагати у відновленні приватних садиб. Нам, зокрема, набагато легше знаходити «Старлінки», що є єдиним інтернету на прифронтових територіях…
Закономірно, після здобуття Україною Перемоги над кремлівськими загарбниками військові адміністрації стануть не потрібними, але сьогодні – надійна опора громад і важлива частина оборони нашої країни.
Спілкувалася Ірина КОШАРСЬКА, редактор газети Нововоронцовщини «Вісті», член Націрональної спілки журналістів України.
25 березня 2023 р.
