НАДВОРІ ЩОЙНО РОЗВИДНІЛОСЯ, як Юрій Ковалик уже на ногах. На нього неспокійного дня багатомісячної війни чекає робота.
На фото: Юрій Ковалик.
І не з проста, а відповідальна для відновлення життєдіяльності кількатисячної Нововоронцовської територіальної громади на Херсонщині. З іншими небайдужими мешканцями містечка, не одну годину доводиться розвантажувати десятки тонн із довжелезних фур продукти харчування, у 6-ти літрових баклажках та іншій тарі воду, засоби санітарії й гігієни, будівельні матеріали, тверде паливо,городину, а також приводити в належний стан спортивний стадіон… Закономірно, Юрій Миколайович Ковалик, із понад 20-річним стажем техпрацівник Нововоронцовської дитячо-юнацької спортивної школи Нововоронцовської селищної ради – один із небагатьох витребуваний на найвідповідальніших ділянках роботи.
Журналіст зв’язався по телефону з колишнім заступником директора ДЮСШ, відмінником освіти України, вчителем-методистом, ветераном освітянської ниви Валентиною Вікторівною ГЛАДИШ, нині жителькою міста Бучі столичної області, люб’язно попросивши відгукнутися про Юрія Ковалика.
– Юрій Миколайович багато років сумлінно працює в ДЮСШ Нововоронцовської територіальної громади на Херсонщині, – резюмувала Валентина. – Відповідальний,чесний, завжди готовий підставити плече, комунікабельний, доброзичливий до старших, вихованців спортивної школи та мешканців селища. Дуже шкодував,що свого часу не закінчив вуз спортивного профілю. Юрій Ковалик – хороша людина і працелюб! Він, навіть, добре міг, у разі необхідності підмінити тренера…
Як неодноразово розповідали службовці та мешканці, він надійний працівник та небагатослівний, ніколи не сидить без діла. Високо ціниться його безкорислива допомога землякам, житла яких були пошкоджені снарядами та мінами. Можна більше розповісти про благі діла. Юрію також довелось нести в одному з бомбосховищ містечка відповідальність за життя та побутові умови багатьох мешканців сіл, котрі змушені були покинути пошкоджені або зруйновані будинки та нажите багаторічною працею майно.
– Під страхітливі канонади розірваних снарядів та ракет сельчани, аби зберегти власне та своїх близьких життя, змушені були багато діб залишатися у більш безпечнішому для місці – бомбосховищі, – розповідає Юрій. – А це не один десяток, скривджених війною! З часом одні виїжджали за межу області, а інші прибували,покидаючи смертоносні вибухи у селах нашої громади. Під час чергувань чи не найбільше турбувалися про прибульців із сіл директор місцевої ДЮСШ Ігор Гончаров, педагог і волонтер Олександр Раєвський, а також педагоги-тренери ДЮСШ батько й син Сергій та Артем Широкі, приватний підприємець Анатолій Єднак. Ми не мали морального права нікого не залишити наодинці зі бідою…
Прибульцям із сіл надавали всебічну підтримку волонтери ГО «Волонтери Нововоронцовщини» (керівник Дмитро Бурлай), службовці Нововоронцовського центру надання соціальних послуг (директор Наталя Киян), небайдужі підприємці та інші благодійники.
Це лише штрихи до портрета Юрія Ковалика, котрий вболіває за долю постраждалих від навали на українську землю озброєних до зубів загарбників.
Після закінчення Нововоронцовської загальноосвітньої середньої школи юнак не байдикував, як декотрі, а пішов трудовою стезею своїх тата і мами, близьких! Перш аніж заробляти на хліб насущний, був призваний для проходження строкової служби в сухопутні війська.
А втім, у далекому 1989-му, як мовиться, кар’єру військового почав в одному з навчальних підрозділів у Гомельській області Білоруської РСР. Він не лише добре оволодів військовою спеціальністю, ставши класним спеціалістом із дизельно-силових установок і душею спортивного життя частини. Через півроку служби в «учебці», сина херсонського степу доля закинула в далекий Казахстан, точніше, в один із віддалених містечок Цілиноградської області. В чужий для нього край, де гартувалася слава хліборобська колишнього Союзу. Підняття цілини в далекі 1954-1965 рр. не стерло з пам’яті старших поколінь не дише наступально розтиражований радянськими газетами та радіо трудовий ентузіазм, а й замовчувалися труднощі, покалічені людські долі… На фото: одна із сотень тисяч комсомольських путівок, видана в 1956 році. Добровільно-примусово, на руках з путівкою комсомолу в далекий Кахахстан ешелонами та вантажівками на освоєння цілини виїжджали й комсомольці та досвідчені механізатори з України. Їх рідні та друзі проводжали зі сльозами на очах… Та це вже інша тема!
За півтора року служби в Казахстані старший солдат Юрій Ковалик командуванням частини заохочувався грамотами, подяками та короткотерміновою відпусткою до рідних. Він, хоч сплили роки, до подробиць розповідає, як від несподіванки розчулена мама Віра Григорівна, з радості плачучи, поцілувала сина-солдата. А тато Микола Васильович не поспішав, а пильно подивившись в очі синові, вдягненому з голочки в армійське обмундирування, напрямки спитав: «Юра, документ про відпустку на руках?! Завтра у військкомат!». Прийнявши із синових рук невеличкий папірець із печаткою військової частини, не стримався, по- чоловічому поплекавши сина по плечу, міцно обійнявши. «Молодець, синок! – розчулено мовив. – Ми пишаємося тобою!» – Вєра, пригощай нашого сина-солдата!…»
Погодьтеся, в усіх, хто служив в сухопутних військах або на морському флоті, завжди напоготові власна історія проводів у військо й теплі зустрічі рідних та близьких! Іншого не дано.
У далекому минулому старший солдат, а в роки незалежності України, як і в особливий період війни,нав’язаної кремлівськими політиками, не схибив у житті, не відступає перед викликами зрадливої долі. Юрій Ковалик сумлінно працює на благо рідної Вітчизни!
…Не чекаючи особливого запрошення й полишивши на «плечиках» військове обмундирування на згадку про роки служби, українець Юрій Ковалик став кращим із кращих робітником цеху з виробництва запашної соняшникової олії Нововоронцовської харчосмакової фабрики. А за два роки, не розгубившись перед труднощами сибірської глибинки – Ямало-Ненецького автономного округу в Тюменській області – став комендантом гуртожитку будівельно-монтажного управління №96, що в провінційному місті Новий Уренгой.
Журналіст запропонував розповісти про нелегкі трудові будні в далекому від рідної України та цивілізації місці.
– Випадково. від знайомих односельців довідався, що в Новому Уренгої можна непогано працевлаштуватись та заробити на прожиття, – посміхнувся Юрій. – Адже надворі були непрості 1998-2000 роки, й нема потреби розповідати, що було далі. На посаді коменданта з 200-ма постійними мешканцями гуртожитку став мені у пригоді досвід армійської служби. Адже щодоби слід було спілкуватися з робітниками різних характерів і доль, представниками багатьох національностей і народностей. Інколи між ними мали місце суперечки, що,переважно, виникали на голому місці. Доводилося своєчасно втручатися,аби не доходило до рукоприкладства та пошкодження майна гуртожитку. Як правило, так звані вороги за кілька хвилини тиснули один одному руки в знак примирення!
У благоустроєних кімнатах, кухнях та підсобних приміщеннях панував затишок. На нічній вулиці термометр показував 54 градуси морозу, а вдень – мінус сорок і більше. Весна триває не більше двох місяців, а мошка та комарі «заїдають». А далі наступають холодні та морозні десять місяців. Звикати до холоднечі мені та землякам,після сонячного херсонського краю, було непросто. Та з часом звикли. Новий Уренгой, у той час мав населення 100 тис. людей. Також можна було задешево в місцевих рибалок виміняти на спиртне заморожені лососеві риби. Червону рибу жарили на сковорідці, готували юшку або іноді їли сирою, трошки присолюючи! Швидкоплинні ріки Нового Уренгою не замерзають навіть у велику зимову стужу! Ріки Тамчара-Яха і Сед-Яха течуть через усе місто, розділюючи на дві частини – північну та південну…
Як подає Вікіпедія, місто виникло під час видобутку тюменської нафти.
У дуже складних кліматичних та побутових умовах довелось гарувати й нафтовикам-професіоналам та робітникам із України. Та коли Україна здобула Незалежність, росіяни продавали вуглеводи втридорога. спекулюючи на політиці! Напевно, забули, що трудолюбивий народ Української держави заслужив значно більше!
…- Зізнаюся: в душі скучав за квітучою Херсонщиною, за батьками і старшим братом Анатолієм, красивою, милою серцю Нововоронцовкою й грайливими сталево-синіми хвилями Каховського водоймища. Нічого в житті кожної людини нема дорожчого, аніж мала батьківщина й Україна! Дуже кортіло взяти до рук вудочку…
…Не був би журналістом, якби не поцікавився у Юрія Ковалика, чому його в очі й позаочі багато років близькі і, навіть, малознайомі, часто кличуть Томасом, не називаючи по імені, як у метриці? Спитав. А в самого похололо на душі: можливо, співбесідник образиться? Та вийшло навпаки. Обличчя Юрія Миколайовича засяяло в посмішці…
– У тому, що люди називають мене не завжди Юрком, а Томасом, на диво, розгадка проста! Мого старшого брата Анатолія шкільні товариші, під враженнями від франко-італійської кінокомедії «Фантомас», між собою почали називали Фантомасом, а коли він отримав атестат, мені приліпили… Томаса! Ось так! Нічого поганого не бачу, навпаки, додає інтриги та здорового гумору! Добре, що не загубився у вирі сотень імен та незугарних прізвиськ!
Нічого не залишалося, як подякувати за безцінну «родзинку» до розповіді про шанованого багатьма людьми Юрія Ковалика! Аби перевести розмову в інше русло, попросив поділитися багатьом відомим його хобі – вболівальника за одну з відомих вітчизняних футбольних команд.
– З початку 80-х років минулого століття і в теперішньому часі, як вболівальник ніколи, не зраджую популярній серед мільйонів уболівальників ВК, футбольний клуб «Динамо Київ», – не приховав задоволення співбесідник. – Знаю імена всіх футболістів «Динамо». Нерідко спілкуюся зі завзятим вболівальником футбольних команд ветераном освітянської ниви сусідом Григорієм Петриченком. А зі своїм багаторічним другом Юрієм Кузьменком іноді дискутуємо, він віддає перевагу донецькому «Шахтарю»….
…З синьо-синього бездонного океану неба небесне світило Сонце величаво пробуджує весняний херсонський степ золотими міріадами життєдайного проміння. Сонце лагідне, та ранкова й нічна прохолода ще опираються, не хочуть відступати. На це не надовго! Як і тривожні думки у воєнний час, що рояться в мільйонах українців. Не байдужий до плину життя і Юрій Ковалик із міцної селянської закваски, родом із мальовничої, а за багато місяців тяжко зраненої російськими військами золотоколосої Осокорівки. У відомому селі не тільки в Україні, а й в Сполучених Щтатах Америки, Юрко побачив білий світ. А згодом його батьки перебралися до Нововоронцовки. Тато Микола здобув вищу освіту в Дніпропетровському державному сільськогосподарському державному інституті,зарекомендувавши себе як висококваліфікований спеціаліст управління агропромислового розвитку РДА, а мама Віра працювала будівельником у Херсоні та в Нововоронцовці, в районній друкарні…Їхні сини також не схибили в житті, а стали гідними громадянами нашої держави!
Ні після переможних залпів Другої світової війни, ні ще багато місяців тому, ніколи б не наснилося, що війна фальшивого братнього північного сусіда спопелить малу батьківщину Юрія Ковалика, принісши страждання мирним людям. Лиховісна біда не чекає запрошення, а приходить сама. На плечах таких невтомних трударів, як Юрій Ковалик, заліковуються рани війни. І на початку осені 2022-го він мало не загинув сам у власній ж оселі. На щастя, гострі смертельні осколки ворожої міни лише повибивали всі вікна, вп’явшись у стіну. Ворожа міна тієї страшної ночі потрощила майже всі вікна багатоквартирного будинку, пошкодивши дах,господарчі споруди…
Людський і Божий Страшний Суд суворо спитають із винуватців трагедії українського народу. Тернистий шлях до Перемоги понад рік на своїх плечах несуть героїчні Збройні сили України і багатомільйонне мирне населення, дружнє світове співтовариство!
Микола ГУРЕПКО, письменник і журналіст ІА ВГО «Журналісти проти корупції», член НСЖУ, НСПУ.
Фото автора.
Херсонська область, Україна.
ВІД РЕДАКЦІЇ. Микола Гурепко – автор 16 –ти книг прози й сотень публікацій в ЗМІ. Удостоєний державної нагороди,медалі «ЗА ПРАЦЮ І ЗВИТЯГУ» – відзнаки Президента України, Почесної грамоти Верховної Ради України «За особливі заслуги перед Українським народом» та нагрудним знаком,не одного десятка відомчих, обласних і місцевих відзнак за журналістську і письменницьку працю.
