Як тяжко втрачати власну домівку. Як боляче дивитись на те, як руйнують твій дім, двір, землю. І коли це робить ворог, то є надія, що ще повернемось, ще помстимось. Але коли це робить своя ж влада, яка змушує кидати свою землю – плодючу, вдобрену, викохану роками і роками, це – відчай, неможливість усвідомити, що вороття немає. Завтра вся твоя вулиця, весь цей живописний куточок, з якого виросла Нововоронцовка буде затоплений. Назавжди.
Напевно з такими думками покидали жителі вулиці Шевченка та інших вулиць саме перед затопленням в 1950-х роках. Створювали штучне море. Мета була грандіозна – дати воду степовим районам та Криму. Але якою ціною. Скільки безцінних історичних пам’яток назавжди пішли під воду. Скільки природних багатств було знищено і по-нехлюйськи затоплено. Скільки старезних багатющих сіл пішли під воду. Скільки сімей втратило своє коріння.
Зупинюсь поки що на Нововоронцовці. Історичний центр та найстаріші будівлі знаходились саме на затоплених вулицях. Як вулиця 5-го грудня (вул. Зарічна) на Циганівці впирається в берег, так вона продовжувалась аж до Мазурівки. Від типографії по всій береговій лінії тягнулися паралельні вулиці з перпендикулярними перевулками. Там була найродучіша земля, бо найближча до плавень.
Починаючи з 2013 року, я досліджую затоплені вулиці рідного селища. Головна мета – зрозуміти, як вони були розташовані та що нині залишилось від них.
Досліджую принципом фрідайвінга (англ. freediving). На сьогодні мною знайдені залишки споруд, як то фундаменти будинків із вапняку та цегли, колодязь, можливо обриси вулиці. Часто на заваді стає відома на водосховищі зелень, яка вбиває рибу, розповсюджує сморід та вкриває дно зеленим мулом. Плаваючи вже третій сезон поспіль у водах Каховського водосховища спостерігав багато цікавого, а іноді навіть страшного. Так, одного дня, розпочинаючи черговий пошуковий день, я помітив, що дно практично усіяне мертвими бичками. І ці бички потім довго ще лежали на дні, біліли, розпадались на муляку, забруднюючи воду. Думалось мені, що це буде їжа для раків, бо вони ж таке полюбляють, але з кожним роком раків все менше і менше, бо більшість з них “переселили” на Мар’янський п’ятачок та сараї-холодильники бракон’єрів, яких в селищі знають і цих таки раків в них купують, а море хай гниє.
До слова сказати, я принципово мешканців водойми не чіпаю. За ці три роки з цікавістю спостерігав за трапезою рака, косяками малечі(нажаль не знаю, що за вид риби), зграями різнокольорових бичків, іноді на достатній глибині міг побачити карасів та коропів. Це такий собі екотуризм з елементами історії.
Зворушливо було помічати, що на черепку від розбитої глиняної макітри ХІХ ст. є ікра. В такому випадку, я її не забираю, а кладу на місце, як вона лежала. Або дуже цікаво було спостерігати, як рак поселився в загубленій рибалкою бляшанці чи склянці, чого нажаль також вистачає на дні “моря”.
Окрім цікавих екологічних спостережень, слід згадати про чарівні знахідки на залишках затоплених вулиць. Це в більшості предмети побуту ХІХ – середини ХХ століття: посуд, інструмент, елементи оздоблення будинку, але трапляються й унікальні предмети, як-то зенітний приціл до німецького кулемета часів Великої Вітчизняної війни, напівповна закоркована пляшка з вином приблизно початку ХХ ст. кришка козацької люльки, старовинне складне ліжко.
Найцікавіші експонати можна побачити в новоствореній експозиції районного краєзнавчого музею “Знахідки із затоплених вулиць Нововоронцовки”, яка регулярно поповнюється новими цікавими експонатами.
На останок, хочу сказати, що до сих пір в Україні немає жодного повноцінного музею “Затоплена пам’ять” і тому тисячі населених пунктів можуть просто стертись з пам’яті народу.
Андрій Селецький
