Останнім часом кількість провокацій, які направлені на знищення дружніх відносин України та Польщі, різко збільшилася. Так у листопаді 2016 року, під час маршу з нагоди 98 річниці незалежності Польщі у Варшаві, активісти спалили український прапор. У січні цього року на Львівщині невідомі знищили пам’ятник загиблим у 1944 році полякам. 29 березня 2017 року надійшло повідомлення про обстріл з гранатомета Генерального консульства Польщі у Луцьку, внаслідок чого була призупинена робота польських дипломатичних установ по всій Україні на невизначений строк.
Мабуть це не випадково – адже саме у ці дні ми згадуємо сумнозвісну операцію «Вісла», яка розпочалася 70 років тому і лишила чорну смугу у пам’яті українців та поляків, які стали заручниками комуністичних правителів СРСР, Польщі та Чехословаччини. Внаслідок роздмухування антиукраїнської істерії, під приводом боротьби з УПА, відбулося масове виселення українців з їхніх етнічних територій – південно-східної частини Польщі (Посяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя) та їх розміщення у західних та північних районах польської держави, які до 1945 року належали Німеччині, та на територію УРСР. Війська оточували українські села, а їх мешканців силоміць заганяли до товарних вагонів і відправляли на нові місця проживання.
Проте дана акція була не початком, а лише продовженням етнічної чистки українців – ще у 1944 році між урядами УРСР і Польщі було підписано Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Це було перше виселення українців зі споконвічних українських земель, що на той час належали Польщі, яке розпочалося у жовтні 1944 року і тривало до жовтня 1947 року. Завершальним етапом цього свавілля став 1951 рік, коли і до нашого району примусово були переселені тисячі людей за Угодою між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 року про обмін ділянками державних територій.
Протягом жовтня 1944 – серпня 1946 рр., за даними польських джерел, до України (тоді — УРСР у складі СРСР) було переселено 482 тис. осіб, найбільше у Львівську, Тернопільську, Волинську, Івано-Франківську, а також у Луганську, Донецьку, Полтавську, Херсонську, Одеську області.
Родині трьох сестер – Гой Ольги Петрівни, Мазур Ірини Петрівни та Железньової Антоніни Петрівни, нині жительок селища Нововоронцовки, також довелося зазнати поневірянь, які лишили незагойні рани і біль в їхніх серцях. Нелегкими спогадами поділилася старша із них, у пам»яті якої назавжди закарбувались дані події.
– У 1944-45 роках до нас в село Тирава-Волоска (на даний час територія Польщі) вступили радянські війська. Почали засновувати колгоспи, розкулачувати. Люди втікали, ховалися, їх ловили і вивозили на Соловки.
Мій дядько Степан, який жив біля Львова, приїхав до нас хоронити свого брата, якого вбили військові за те, що наче б то він був «бандер». Йому було 19 років. Його не розстріляли, а катували, доки не розбили голову.
В цей час, коли дядько був у нас на похоронах, його сім’ю розкуркулили. Жінку та четверо дітей кинули на сани, бо була зима, і повезли на станцію. Хлопчик і дівчинка були дуже маленькі. Вночі, у якомусь селі, відкрили церкву і загнали їх туди ночувати. Хлопчик до ранку помер, а по дорозі загинула і дівчинка від холоду і голоду.
На станції їх погрузили у вагони і повезли в Караганду (Казахстан). Там висадили в лісі, де не було ніякого житла, дали пилки в руки і сказали, щоб вони будували собі житло – це буде їхнє постійне місце проживання.
Дядько Степан писав до Москви, просив, щоб йому дозволили поїхати до родини. Брат його ходив і просив за нього. Їх заарештували і відправили до тюрми, а потім, вночі, розстріляли.
У 1946 році нас вивезли в Україну. Прийшли до хати і сказали, щоб за півгодини були готові. Що можна взяти за такий час? Мама зібрала одяг, їжу, ковдри, подушки, декілька каструль, посуд, а з худоби взяли коня і корову.
На першому возі сидів батько, на другому – мама і мої сестри Іра і Тоня, яким було 3 і 1 рік, а на третьому возі вісімнадцятирічна сестричка Марія і я (на той час мені було 11 років). Нас супроводжували шестеро військових. А які родини втікали, їх ловили і везли як злочинців – танки попереду та позаду.
Привезли нас до селища Сянок. Вигрузили на станції, під відкритим небом, біля нас була охорона – два солдати, і так ми просиділи два тижні. Батько зробив будку, аби могли заховатися від дощу. Ми чекали на потяг, який приїде з України з поляками, а нас повезе з Польщі до України.
За ті два тижні, що ми були на станції, спалили три українські села, багато людей, які не хотіли їхати до України, повбивали.
Наш поїзд був останнім, і коли ми переїхали кордон, зійшлися два поїзди, зупинилися один навпроти одного (один з поляками і наш, з українцями). Поляки почали битися з українцями. Викликали солдатів і відразу закрили кордон, а нас висадили в Ямполі. Ще два тижні ми сиділи на голій землі, приходили люди з міста і сім’ї з маленькими дітьми брали ночувати до себе. Нашу маму, Іру і Тоню також на ніч брав директор місцевої фабрики.
Поїзд, який віз нас на Україну, був товарняк. В одному вагоні їхало 6 родин, серед яких була і сім’я священника. Везли нас як худобу. Їли, що у кого було, але ділилися між собою. Коли привезли нас в Україну, люди не хотіли йти в колгоспи і вимагали, щоб їх повернули додому, на свої землі і в свої хати. Їм пообіцяли, що через три місяці вони повернуться додому. Викликали комісію і вирішили розподілити людей по всій Тернопільській області, туди, де немає колгоспів.
Нас забрав голова сільської ради в село Пищатинці Лановецького району. Дали трохи землі, на якій ми мали господарювати, хату за селом, в якій ніхто не хотів жити, бо там, в сараї, спалили 10 хлопців-десятикласників. Була облава, а вони хотіли посидіти і поговорити, вирішили, що вони «бандери». Їх закрили, облили бензином і підпалили.
Через три місяці померла сестра Марія, що мала 18 років. При переїзді, на кордоні у вагон зайшли бандити і з неї зняли перстень і золоті сережки. Після того вона дуже злякалася і захворіла.
Через рік почали вивозити з Польщі всіх українців на Німеччину – навіть тих, в кого був дядько поляк, а тітка українка.
Там, де ми жили, не залишилося жодного українця. Церкву розвалили, цвинтар розорили, а в нашій хаті поселили поляка…
Незважаючи на трагічне минуле, пов’язане з різним баченням у двох країнах історичних подій, зокрема Волинської трагедії 1940–х років, масових репресій проти українського населення на підконтрольній Польщі території України у 30-40-х роках минулого століття, у двох народів вистачило мудрості і сили для взаємного прощення. Саме Польща першою з країн визнала незалежність України. Ми стали свідками того, як в нелегкий для нашої країни час, незважаючи на непрості колишні відносини, які забрали не одну тисячу людських життів як поляків, так і українців, саме наші західні сусіди стали на підтримку України. Шпальти газет рясніють запрошеннями на роботу в Польщі, молодь здобуває там освіту, тисячі наших співвітчизників стали громадянами цієї країни і тому нинішні події не можуть не викликати тривогу – кому потрібна напруга і розпалювання ворожнечі? Хіба мало вже довелося пережити нашим народам? Чи можна побудувати щось на взаємних звинуваченнях і ненависті?
Звичайно, осягнути всю глибину трагедії можна лише володіючи фактами. На жаль, навіть після 25 років української незалежності, архівні документи, в більшості, представлені досягненнями соціалістичної доби, яка замовчувала, якою ціною вони були здобуті. У нашому районі проживають сотні сімей, які були переселені у 1951 році із Західної України, із територій, які, на той час, належали Польщі, проте в районному архіві немає жодної згадки про ці події. 2017 рік проголошений Роком Української революції 1917-1921 років – знову ж таки «біла пляма» в історії нашого району за цей період. І це не вина архівістів – адже лише зараз ми маємо можливість дізнаватися про колишні події, згадка про які, в недалекому минулому, могла коштувати свободи, а то й життя. Сумно, але багато очевидців, які б могли розповісти про них, уже пішли в інші світи, проте залишились їхні діти і внуки. Багатьох бентежить, що вони не можуть викласти це на папері, але нам потрібні свідчення, а не художні оповідання чи повісті. Свідчення, які б допомогли встановити істину і запобігли повторенню такої біди у новітній історії нашої країни. Адже не секрет, що і в нинішній час ще можна інколи почути зневажливе «западенці» або «бендерівці» лише за те, що люди прагнуть говорити своєю мовою, зберегти свою націю, територію, релігію та звичаї. При цьому поза увагою залишаються факти, які змусили їх за декілька годин залишити свою рідну землю і домівки, які нелегкі кліматичні умови і незвична тяжка праця з відбудови наших земель після війни звалилися на їхні плечі, за що вони, без сумніву, заслуговують на вдячність і повагу.
Спогади, фотоматеріали та інші документальні пам’ятки стали б безцінним подарунком для архівних установ, адже у вересні цього року виповнюється 100 років від створення державної архівної служби в Україні. Наше з вами спільне завдання – зберегти свідчення історичної пам’яті українського народу і поєднати її нерозривним зв’язком із сьогоденням і майбутнім.
О. Матвієнко завідувач архівного сектору райдержадміністрації
