Чула я, що дур людська
Теж із вихилясом.
Не відразу напада,
А приходить з часом.
Що пізніш тебе твій муж
Почина любити…
Люди! Сталося таке
І в мого Микити.
Якось, вже опісля жнив,
Він кладеться спати.
Й почина: коли ж мене
Станеш цілувати?
Я ж кажу: та чи в мозгах
Зріє злая нарість?
А чи справді ти здурів,
Муже мій, на старість?
Він — у штопор! Розходивсь…
Злазить на долівку:
Об’являю з цього дня,
Каже, голодівку!
Стелить ковдру коло ніг:
Тягне з гардероба
Білий чепчик — і собі
Начіпля на лоба.
З хліву каску притягнув
(Це оті згубили,
Що шукали нафту й газ —
Землю в полі рили).
А Микиті, бач, тепер
Підійшла ця штука —
Сів та й нею без кінця
Об долівку стука.
Стук та й стук… А що ж мені?
Треба утікати.
На горище, де лежак,
Там лягла і спати.
На світанку — знов униз,
Страйкаря провідать.
Та ж кулешику зварить —
Запросити снідать.
А страйкар: «Бодай Рябко
Твій куліш той виїв!
Я з шахтьорами зв’яжусь —
І в похід на Київ!»
Що ж робить? Вже я й дрижу
Од такого стресу.
Телеграму треба бить
В Харків і в Одесу.
Там сини і невістки,
їм же й написати:
Приїжджайте в скорий час:
В нас ЧеПе у хаті.
Й додаю на бланку тім
Дрижаком-рукою:
«В батька вашого, синки,
Щось із головою».
Ну а в хаті ж третій день
Страйк отой триває:
Стрічку білу з голови
Муж мій не знімає.
Дожидаю ж я дітей,
Як рідненька ж неня:
Й коровай уже спекла,
Й борщ же є, й печеня…
Проти ночі все вже є —
На всяк смак й догоду.
Рано-вранці устаю —
Та й до кухні з ходу.
Мамо рідна! Все пусте —
Й казани, й жаровні.
Все «підчистив» мій страйкар —
І знутрі, і зовні.
Я — до нього… спить-хропе —
Аж трясеться хата…
Все тут ясно! Врешті-решт
Голодівку знято.
Григорій Троян (Рольянов)
