Страх то дає крила ногам, то приковує їх до землі.
Коли «мудреці» почали заповнювати водою Каховське море, заливаючи все на своєму шляху : села, містечка, школи, лікарні, цвинтарі, мільйони гектарів тисячолітніх плавневих лісів, вся звірина, велика й мала, почала втікати на сущу. Олені, косулі, свині, вовки, лисиці, зайці, дрохви, фазани, куріпки й інші, шугонули в степи, в яри, глибокі балки і кручі, які позаростали колючим тереном, шипшиною, глодом, акацією, кропивою, полином та іншими деревами й кущами. Пацюки й гадяча почали заповнювати в селі погреби, сараї, горища і шукали інші схованки. Цю біду не можна описати, потрібно її самому бачити. Люди стояли на березі й плакали за своїми садами, хатами, в яких жили їхні предки і тихо лаяли можновладців, які зробили оцю біду.
Нашу хату також затопило і сліду не лишилось від хати, саду, квітників, потонули в безодні й могили рідних людей.
В плавнях було все для життя людей і тварин: лісоматеріал, дрова, сіно, ягоди, гриби, а риби – просто лови руками в озерах, або сапетами чи терями. Ніхто її не продавав і не купував. Хіба ледарі не могли чи не хотіли її ловити. Микола Петрусенко завжди говорив: – Нащо мені та риба. Це потрібно ловити, чистити, варити, аж тоді їсти, та ще й можеш кісткою вдавитись.
Ось так. Я виріс у степу, в плавні, в бур’янах. І не тільки я, а все наше покоління. Війна, голод, холод, напівроздягнені. Я пас корів з дідом Мартиновцем, колгоспних, вночі, а вдень йшов до школи. А потім став працювати трактористом. Я міг пройти за день п’ятдесят кілометрів. До тракторної бригади №2 п’ятнадцять кілометрів і це два рази на день.
Я спокійно міг зловити полоза, жовтобрюха довжиною до двох метрів, вирвати йому картузом зуби і віднести заготовачу Мушталеру, так, як ховрашині шкірки або з інших звірят. Він завжди говорив: «Андрюха, сделай мне цветной поясок из большого ползуна, дам сахарська». І я ловив. Боявся, але умів це зробити.
Коли ми закінчили осінню посівну, мене покликали в контору колгоспу «Червонофлотець».
«Слушай, Андрей, – заговорив до мене голова колгоспу Підгурський. – У нас захворів бригадир третьої бригади Медвідь, та й уже він постарів. А ти комсорг села, активіст, навчаєшся в технікумі. Хочемо, щоб ти був бригадиром».
Я якось відразу сторопів, щось перемкнуло в мене в голові. Подумав, помугикав і кажу: «Хорошо. Я дам відповідь завтра. Можна?» «Конечно можна. Ждем ответа».
Я вдома побалакав з батьками і ми вирішили, що я йду бригадиром. Хоч один ыз величезного роду Шульгів стане керівником. Можливо, швидше вийдемо із злиднів, хоч уже в ці роки, шестидесяті, ми, всі селяни, стали жити краще і трішечки, здається, помудрішали. В складі бригади було біля трьох тисяч земель, птахоферма, свиноферма, молодняк телят, виноградники і інше. Роботи було досить. Щоб на зиму молодняк годовичок-телят був вгодованим, їх випасали майже цілодобово.
Ми побудували загони біля дубової посадки, шалаші, накриті соломою від дощів. А далі до посадки і вище тягнулися ще толоки, цілинні землі, де росло різнотрав’я: ковила, пирій, лобода, щириця, мітлиця й інші. а от ще росли цілими колоніями: дика морква, заяче вухо, козлики, кросуленики, дика цибуля, гірчак, бабки, всі ці рослини їстівні. Можеш цілий день пасти скотину і їсти, що захочеш, самі природні вітаміни.
Після того, як звірина пішла з плавнів в степи, в села, почастішали крадіжки лисицями курей в людей, вовки задрали декількох овець і добралися до нашого телятника.
Сторожем був Дзінзюк, який вічно був під хмелем і цілу ніч спав.
Рано я поїхав бідаркою на підсобне господарство і заїхав до телят. Пастух Михайло Цвілий уже був там і не випускав телят на пашу.
Що ж сталося Михайле, що ж телят не виганяєш на пашу? – звернувся до нього.
– Григоровичу! У нас біда. Вовк розірвав теля і половину жиронув. Що будемо робити?
Ти прикрий соломою останки, а останніх гони. Я зараз поїду в село і визву кого слід. Про цей випадок я доповів голові колгоспу Підгурському, а він подзвонив у район.
Додому я не заходив, а поїхав в степ на бригаду. Був якраз обід. Кухарка Віра нагодувала дуже смачним борщем з м’ясом і свіжим хлібом, а запити дала свіжого молока.
Після обіду в селі вже були з району начальник міліції Скачко, ревізор і інструктор райкому партії Рубаков. На бригаду приїхали всі разом Газиком з головою колгоспу і ветлікарем Велічко.
– Дійсно, вовчий слід, – передивившись останки, – промовив Велічко.
– Складайте акт і передаємо в міліцію, що не встеріг сторож Дзінзюк, – сердито, твердим їдким голосом промовив Скачко.
– Та ми самі розберемося. Не потрібно в міліцію, – якозь боязко заговорив Підгурський.
– Пришліть нам пару міліціонерів зі зброєю і ми, разом з нашими мисливцями прикінчимо цих вовків, – якось впевнено звернувся я до Скачка.
– А ти також будеш відповідати, що не зумів організувати охорону молодняка, – єхидно спльовуючи.
Я знаю вашу милість, як ви і ваші лупцювали мене до тих пір, поки кров не пішла ротом і носом.
– А це Ви – той юнак. Пам’ятаю – пам’ятаю. Все буде добре.
На вечір приїхали два міліціонери і наші мисливці Компанець Гриша, Вовк Андрій, Максим Мороз вирішили вечерком зробити засітку на вовка. Розмістилися по два біля загону. Закурили.
– Хлопці, при такій засідці курити не можна. Звірина чує запах диму за кілометри, – порадив я.
– Ти їдь додому, а ми тут самі розберемося, – запропонував старшина Шмулько.
Я сів на бідарку і підтюпцем поїхав додому. Коня лишив на бригаді, а сам, через балку і вдома. В хаті було чисто і з приємним запахом плавневого сіна з квітами, з яким завжди наші дудчанці застеляли домівку в хатах. Дерев’яних підлог тоді не було в бідняків, тільки в багатеньких.
На другий день я раненько мотнувся на телятник. Коли під’їхав, то всі мисливці сиділи в будці, не розходились.
– Добрий ранок. Ну, що вовчисько піймався? Бригадир. Може ми його добряче поранили як він зник, он він зник, а все таки бичкові шию прокусив,- сумно повідомив дядя Гриша. Всі мовчали.
Я вийшов і підійшов до сторожа Івана Дзюнзі.
– А ну розкажи мені, що тут сталося?
Звечора хлопці добряче нахлебтались, довго каптили цигарками і поснули. А коли вовчисько перестрибнув загорожу і прямо між телят, я вискочив і почав кричать. Було місячно, мов удень. А вони потім повискакували із схованок і почали палить із рушниць і автомата, але пусто. Вовк перегриз горло бичку і той вже здох. Я поїхав швидко в село. Розповів голові колгоспу. Потім сіли на його «Бобика» і поїхали до телят.
Хлопці, – підкашлюючи, мовив голова.
– Спасибі за допомогу. Тепер ми якось самі. Я вам обіцяв премію, але зась, немає.
Всі вжалися в бобики і поїхали в село, а потім їх, міліціонерів, забрали в район. Я залишився з сторожем і пастухом Цвілим Михайлом.
– Слухай, Григоровичу, – мовив Михайло.
– Який я тобі Григорович. Андрій і все. Зрозуміло. Я пропоную свій спосіб зловити бандюгу.
Ми втрьох все обговорили і вирішили, що це була вовчиця і носить їжу вовченятам. Вона прийде й завтра, але не звечора і не опівночі, а перед самим ранком, коли буде ледь розвиднятися. Я вдома сказав, що буду ночувати у товариша. Але батько щось угледів у цьому недобре.
– Слухай, синок. Якщо хочете застукати зненацька сірого то не куріть цигарок, не пийте горілки, не їжте борщу на ніч, не брийтеся і сидіть або лежіть недалечко від схованки, де сильний запах гною.
– А якщо так, то чим його вбити? Візьміть хороші гострі вила, або ще плішню. Надіньте куфайки, шапки, чоботи і рукавиці. І сидіть мовчки. Не говоріть нічогісінько цілу ніч, а ні слова. Заженіть в окремий куточок теля. Воно самотнє буде мекати. Оце і приманка. Спасибі, тату, за науку. Бережи себе, і хай вас Бог береже.
Михайло з вилами прихилився біля сарайчика, де було самотнє телятко, а я виліз з плішнею на самий дашок, що закривав цей куточок і замовкли.
Лежачи, я передумав багато всього. Як поранили німці, коли гнали в Німеччину, як в шахті отримав травми, коли був у Венгрії, попали на міну і лежав довго в госпіталі, як кидали мене в колодязь, а все ж таки вижив. Ось і тепер буде, можливо, зустріч із звіриною. Як вона буде, невідомо. Ніч була місячна і зорі перебігали з одного місця на інше. Так довго тяглася та ніч.
Ось чую, прокричав фазан у дубовому ліску і ледь-ледь почало сіріти. Сидимо тихо. І сторож в руках з лопатою сидить, мов статуя золотокопача. Все болить. Бо не можна ворухнутися, солома ж шелестить.
Раптом теля захвилювалося, замекало і почало битися лобом, щоб відчинили хвіртку в сараї. Вдивляюсь, але нічого не бачу. Тиша. Але ось сильно заревло теля і крик Михайла: «Бий плішнею! Бий! Бий!
Я стрибонув до теляти, що вже лежало під вовчим грузом. Вовка з усієї сили тримав Михайло за вила, які стирчали у спині хижака. Вовк рвався, щоб вхопити Михайла, лишивши теля, яке сильно ревіло.
Я за долі секунди спочатку гатонув звірюку по голові плішнею, а потім з усієї сили встромив у вовчу пащу.
Відразу прибіг і сторож з лопатою та гепнув вовка по спині. Ще довгенько звірина виривалася, а потім тихіше, тихіше і кінець. Сторож відкрив хвіртку і теля, живе, але в крові, побігло до гурту. Ми ще довго стояли мовчки, тримаючи в руках вила, плішню і лопату. Все тіло трусилося. Ніяк не міг розчепити пальці на плішні. Обійшлося. Вже сонечко своїми променями пробивалося з-за сірих рідесеньких хмаринок. А фазан виводить своїх пісень. Над нашими головами виспівував жайворонок, радіючи життю. Горобчик в стрісі прокинувся і виспівував: «Цвірінь-цвірінь, журбу покинь».
Ми витягли здоровенного вовка, уже жовтого від старості. Коли я розповів того ж ранку в кабінеті голови на планерці, всі не повірили і гуртом двинули до телятника. Потім приїхали з району, з районної газети. Нас трьох розмалювали героями, але за двох телят, що вовк порвав, утримали з заробітної плати сторожа Дзюндзі.
За вовчою тушкою приїхали з Херсона, із музею. Але ми бригадою склалися і заплатили борг за сторожа. В газеті – в герої, а у житті – в злодія-божника.
Колгоспу дали за вовка легковий автомобіль «Москвич – 403», а нам голова виділив премію: два відра вина безкоштовно.
Я бідаркою під’їхав до контори і попросив у голови нову бідарку, а то ця вже вся роз’їхалась. Але він чогось промовчав. На поріг з контори вийшли працівники, щоб подивитися на мене.
Богун Рая підійшла до мене і запитала: «Як це ти не побоявся того звірюгу?»
«Ти знаєш, шановна Раєчка, – кажу. – Що дехто з людей гірше звіра. прошу бідарку, а вони мовчать».
Я підійшов до бідарки, трохи її поколихав, підняв одне колесо, покрутив. Я в молодості був міцний і впевнений у своїх силах. Витяг з-під сидіння пляшку пшеничної. відкрутив і, дивлячись на голову і на тих, хто з ним стояв на порозі, випив з горла до дна, а пляшку жбурнув у бур’яни.
Подивився на них, які відкрили роти і мовчали. Я махнув рукою і пішов додому, сміючись з дурнів, які не знали, що я випив воду з пляшки, яку возив із собою. В селі всі говорили, що Андрій випив із горла цілу пляшку горілки і, не хитаючись пішов додому, але я взагалі майже не пив спиртного.
Така ось пригода сталася зі мною в далекі шістдесяті роки. А бідарку все таки зробили нову.
Тепер барани не дивляться на нові ворота і не бояться вовків, вони живуть за тими воротами.
Андрій ШУЛЬГА, 16.03.2018 р.
