Не наважуюсь писати про підсумки «декомунізації» в розрізі Херсонської області чи Нововоронцовського району –це вже роблять фахівці Українського інституту національної пам’яті. Серед них виходець із Херсону Павло Подобєд. Ми з ним домовилися, що підсумки виконання закону у нашому районі він подасть пізніше, згідно своїх планів. Але у співавторстві з Павлом народилася дана стаття, яка пропонується сьогодні читачам.
Пливе забудь-ріка у людських душах, тихо вихлюпуючи на береги тріски розбитих козацьких чайок, уламки тачанок визвольних змагань 1917 – 1921 років, пливе повз нас забуття людських доль Другої світової, устремлінь давніх поколінь до волі, свободи свого народу, своєї країни.
Реалії нашого життя такі, що на Донбасі частина жителів – діти й онуки воїнів УПА, яких заслали на примусові роботи, зараз воюють проти України.
У Криму забули економічну післявоєнну розруху і те в який спосіб Крим включили до складу України, який народ там облаштовував довкілля. Їх легко зманили рекламними речами про уявні матеріальні вигоди.
Золота Балка – село, яке засноване козаками Війська Запорізького Низового, тепер не хоче знати своїх пращурів, хоча й до цього часу на старому золотянському цвинтарі видно хрести на козацьких могилах.
Тарас Шевченко у своєму заповіті писав: – Поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій.. Могила, то старовинний курган, який слугував останнім пристанищем наших скіфських, сарматських чи кіммерійських пращурів. Там, своїм похованням, Тарас хотів додати свою ланку до ланцюжка зв’язку з минулими поколіннями. Багато хто й нині за честь мають лягти в домовину поруч зі своїми найближчими родичами. Родинні склепи, родинні кладовища є характерною формою поховань у Європі і не тільки. Останки воїнів визвольних змагань на Чигиринщині (Холодний Яр) упокоювали біля старовинних скіфських та козацьких могил-курганів. Цим вони засвідчували зв’язок зі своїми волелюбними предками в усі часи історії. Радянська дійсність перервала цей зв’язок. Виростила покоління манкуртів, яким байдуже, хто був їхніми предками, навіть їхніми батьками чи дідами. Зросійщилися, забули свою мову. Зрідка зустрінеш на могильних надгробках написи українською. Не скрізь це так. Але є винятки. До честі в сусідній Михайлівці появились вулиці Журавинська, Анастасієвська, Леонтієвська. Бо ж пам’ятають давні назви свого поселення. В Дудчанах – пам’ятають ім’я козака Дудки, Бойківська вулиця нагадує, що вони частина народу Карпатських Бойків. У Миролюбівці –згадали Косий Яр, назвали вулицю Українська. У Нововоронцовці – Січова,Чумацька, Інгульська (приналежність до Інгульської паланки), – (і то завдяки неймовірним потугам лише одного небайдужого патріота). Там здавна існує Гирлянська вулиця. Образливо знати, що в Золотій Балці, знаній у письмових джерелах з дохристиянських часів (див. праці археолога М. Вязмініної), та у працях Дмитра Яворницького. ніяк не згадали у топонімах свої, вже знищені, села й топоніми (Малі Гирла, Великі Гирла, Галаганівка, Крутенька, Келепова, ), своїх знаних земляків (Павла Громовенка, Зої Гончарової). Гірко ще від того, що навіть депутати-освітяни поставилися байдуже до історії села. Навіть більше – зіграли головну роль у заперечені своєї Української історії. Правдами й не правдами підготували список опитувань на вулиці Жовтневій, щоб лишити цю назву всупереч закону про «Декомунізацію…». Громада району ні в який спосіб не була поінформована у цьому питанню зі сторони районної державної адміністрації, хоча її очільник в минулому багаторічний освітянин.
Кажуть – кинеш камінь у минуле, майбутнє вистрелить у тебе з гармати.
Як легко плюнути в велике,
У нього точно попаде.
Усе бридке й усе безлике,
Тоді ціну собі складе.
©Ліна Костенко
Безликістю рішень закінчилося виконання закону «Про декомунізацію..». У назвах вулиць не знайшло відображень ЖОДЕН історичний факт, що стосувався історії села чи України. Не було взято до уваги ЖОДНОЇ просвітницької статті в районній газеті «Вісті». Лишень один депутат проголосував проти такої безликості. До вже діючих назв вулиць – Степова, Приморська, Набережна і подібних, додалися – Дніпрова, Центральна, Молодіжна. При цьому вулиця Жовтнева, яка названа на честь жовтневого більшовицького перевороту та Першого травня, зберегла свою назву… Жовтневу колись по народному звали Учительською. Там проживали більшість старих освітян. То був таємний спротив засилля назв – Лєніна. 40 років Жовтня, Кірова, й давньої назви колгоспу ім..Молотова. Не навчило наше учительство на своїй вулиці, та й в усьому селі, шанувати свою історію, хоча вже 25 років Україна живе, як суверенна держава.
В чому тут причина? Можливо в тому, що ще живі настрахані свідки голодоморів? Свідки репресій радянської доби? Одвічний страх перед змінами? – аби не було гірше чим є… У вуличній полеміці з приводу перейменувань часто чулося, – а ви впевнені, що не прийде нова-стара влада і усе повернуть назад? І лєніна-сталіна знову заставлять бояться? Нейтральна назва – то добре, нікому не нашкодить. Для чого на це гроші тратить, їх і так мало…( Начебто грошей колись буває багато).
Наша сучасниця, поетеса, письменниця геніальна Ліна Костенко якось сказала: – «У нас тепер така демократія і свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України…». Так воно, певно, і є… Село вмирає. Йде до того, що через десяток років лишиться кілька сімей, які збагатіють і ще будуть здатні обробляти землю. І тоді постане питання – а хто ж їхні предки? Певно знатні, бо ж «Я» ось такий уродився! Маю хист до підприємництва то й, певно, славного роду? Не смійтеся, таке вже є по всяк час серед нинішніх скоробагатьків. Мабуть, отоді й появляться Козацькі. Січові, Гетьманські та Княжі вулиці і діти змалечку звикнуть до цих назв, до того, що вони давнього, славного чи лицарського роду! І поведуть себе відповідно, а не так, як їх нинішні батьки. Нещодавно водій сільської маршрутки – Богдан, якось обмовився мені, коли «провів екскурсію», розвозячи пасажирів по селу. «Мою вулицю назвали Молодіжною – де ж та молодь? Якщо є діти, то ті, які приїздять із міста до старих батьків. Ось дивіться – хата, трактор і поряд кілька складів (тобто комор). І таке повсюди – скоріше Складські, або ж Коморські вулиці та й усе…»
Нещодавно на в’їзді села за останньою модою встановили хрест з написом – СПАСИ И СОХРАНИ. (російською…) То ж спаси й сохрани нас від таких, які ми сьогодні є- забудьків і відступників своєї мови, малої батьківщини та історії…
Віктор Сердюк, с. Золота Балка.
Працівник Українського інституту національної пам’яті, заступник начальника управління – начальник відділу
Павло ПОДОБЄД.
Після мова. У районі ще зберігся один пам’ятник Лєніну. Зі слів мого товариша, тамтешнього жителя: – лєнін стоїть ще й притоптує ногою, мовляв, побачимо як ви без мене тут будете. Бо по ньому наші районні очільники узнають якою буде зима. Якщо лєнін ховає руку під шинельку й пританцьовує – зима буде холодна й голодна (це його радує). І про таке вони (жителі) миттєво доносять у вищі інстанції!
