Було це давно, а може й недавно, в 1947 році. Село Дудчани спало, огорнуте зимовим туманом і голодом. Мороз шкварив за тридцять, сніг – по самі димарі. Здавалось, що немає від нього спасу. Нас четверо: я, сестра, хворий батько і мати, а в хаті – жодної зернинки.Трішечки спасало нас те, що батько наш працював конюхом у колгоспі й інколи приносив додому м’ясо з дохлих коней.
Восени посіяли пшеницю й жито, але без жодного дощику все зачахло й закувало морозами. А ще трохи нас виручала американська допомога дітям, яка називалася АРА. В школі давали нам тарілочку соєвого супу та сто грамів хліба. Я суп їв, а хліб ніс додому, і мати кидала ті сто грамів в чавунчик, кип’ятила, і ми потім пили теплу юшку. В плавнях дров не можливо було дістати через сніги, тож ми вдома пиляли дрова в саду і ними топили, щоб не замерзнути.
Одного разу я прийшов зі школи пухлий і приніс оті сто грамів хліба. Замерз на сухар. Трохи погрівся на лежанці, а мати й говорить:
– Синку, у нас немає ні краплі води, щоб закип’ятити хоч цей хліб. Я вам розділю на чотирьох і смокчіть, як цукерку. А ти візьми відерце й принеси води з колодязю від Шабанів.
Так, з того самого колодязю, де я пізніше купався. Чому я? Батько хворий, сестра слаба, а мати взагалі, як ніч. А я хоч і пухлий, та ще ворушусь. Вийшов на двір, а там… Ух, аж зараз холодно на душі. Надів рукавички, що мати зв’язала з бавовни, куфайку і пірнув у зиму.
До колодязя було метрів зо двісті. Біля нього стояв, збудований у 1934 році колгоспниками та мулярами Омельком Шабановим, Григорієм Шульгою, Дмитром Марковим і іншими, склад для зерна. Там тримали державний фонд на посівну весни в 1948 році. Біля комори стояла дерев’яна будка і там цілодобово чергували озброєні люди. Чужі, не з нашого села.
Я з пустим відром дійшов до складу і далі йти не зміг, сів під причілкову стіну, де мене не було видно охоронцям. Сів на щось м’яке. Помацав руками – якесь зерно. Відсунувся і побачив невеличку купку проса. Може з кілограм чи більше.
Мене охопила радість. Звідки ж тут взялося просо? Я швидко його зібрав у пусте відро, коли дивлюсь, а з невеликої шпаринки й «тече» маленьким струмочком те просо. Я відламав з дерева гілочку та й почав розколупувати отвір. Зерно посипалося швидше та чистіше. То була мишача нора. А в коморі, під стіною, була насипана невелика купа посівного проса. Тож миші прорили нору аж на вулицю, щоб на потім заготувати собі зерна.
Так я набрав проса майже піввідра. Яке багатство. Де взялася в мене та сила, та я щодуху, якщо можна так сказати про опухлого хлопця (на той час мені було років п’ятнадцять ), побіг додому.
Коли побачила мати те просо, то тихо, зі стогоном, промовила:
– Віднеси, синок, де взяв. А то як не вб’є голод, так щось інше трапиться з нами.
Я тихо розповів матері про те, де взяв те просо і все стало зрозумілим.
У нас була така дерев’яна дертушка, що ми із батьком зробили, в ній я швидко перемолов просо. Провіяли його від лушпиння, засипали в чавун, але не було води.
Батько лежав непритомний. Його увесь час трясло, він марив війною і кликав старшого сина Ваньку, якого вбили на війні.
Я вже веселіше вхопив пусте відро і побрів до колодязя. Заглянув, а біля мишачої нірки вже була купка золотистого проса. Коли приніс я воду і знову повернувся за здобиччю, купка вже побільшала.
Я знову паличкою наштурхав проса майже піввідра і бігом додому. В хаті пахло пшоняною кашею. Всі потроху поїли, погодували батька. А те інше просо заховали на горище. Я ще ходив за порятунком, аж поки мене не зловили охоронці. В мене вже було піввідра проса. А до того я вже наносив додому майже три відра цього зерна.
Довго мене допитували, ставили на коліна. Заглядали в нору і запитували, чи я вже багато наносив проса.
– Ні, – кажу. – Оце тільки, і все.
– Біжи, хлопче, і більше сюди не приходь, а то можемо зненацька й стрільнути.
Але я знову дні через три прийшов туди, та нора вже була забита ганчіркою. Я її висмикнув і просо знову потекло. Я набрав в кишені, за пазуху і почав набивати тим струмком шапку. Та знову мене помітили охоронники й добряче поколотили. Я перекидався у снігу від ударів, але шапки з рук не випустив, хоча в ній і залишилось дуже мало проса.
– Щеня! Якщо ще раз побачимо тут – вб’ємо.!
Я ще довго лежав на снігу. Кров, що текла з носа, захолола, але в мене боліли боки та спина. Шкутильгаючи, я пішов додому. Мати плакала і боялася, що прийдуть до нас незвані гості, але їх не було. І добре.
Того проса нам вистачило до самої весни. Ми варили ріденьку баланду і вижили.
В мене пройшла опухлість. Я почав ходити до школи. А навесні пішов ловити ховрашків і м’яса було вдосталь. Звичайно, держава колгоспникам в ті часи не допомагала, але вчителям, працівникам сільради, службовцям давали пайки: борошно, цукор, хліб.
Ми думали, що ніколи не наїмось хліба, якщо виживемо. Вижили не всі, звичайно…
Уже з осені 1948 року зернові в колгоспі вродили непогано, по 18 центнерів з гектара, і ми отримали на трудодні зерно, а отже могли прожити цілий рік нормально за тими мірками. Пережили війну, але голод – гірше війни. Ти ще живий, але лежиш і потихеньку відходиш десь у вічність.
Спасибі мишам, що допомогли нам вижити. Охоронці зрозуміли, що я тут ні до чого, а мишей судити не будеш, вони не винні.
І не дай Боже, щоб ще колись таке трапилось з нашим народом.
Андрій Шульга, 85 років, ветеран війни та праці.
