Шановні читачі нашої газети «Вісті». Сьогодні я розпочинаю писати віршовано – прозову повість про нелегку долю надзвичайно мужньої, талановитої поетеси-самородка з невеличкого села на Черкащині – Поліни Внучко.
В її творчості своєрідно систематизується інтимна сповідь і напружений монолог поета-громадянина, в якій тісно переплетені світ подій і людей. У багатоголосому хорі поезії поетеса безпомилково вирізняє чисті і щирі голоси: у пристрасному, простому і сильному слові, вона бачить продовження кращих традицій української поезії…
В старовину побутувало повір’я: коли народжується дитина, разом з нею сходить у просторах Всесвіту Планета її долі. І якою вона стане – зоряною, чи місячною, ясною, чи захмареною – від самої людини мало залежить, бо планетами керує Всевишній. Ми просто не звикли до цієї реалії і впевнені, що усім нашим перемогам і поразкам завдячуємо собі і тільки собі. Так вважала і героїня моєї повісті з красивим поетичним ім’ям Поліна (що означає СОНЯЧНА) А Господь оберігав її ще до появи на світ…
Давненько це було…
Нелегко жилося тоді на селі. Необлаштований побут та копійчані зарплати за важку працю змушували багатьох людей шукати кращих місць. От і вирушило молоде подружжя за «довгим» карбованцем у Донецький край. Саме той період обернувся для сім’ї великою драм ою. Жінка чекала дитину… Якби хтось знав тоді де впаде, то й соломки б підіслав…
Розвантажуючи стареньку автівку з нехитрими пожитками на захаращеному подвір’ї, чоловік поквапився на роботу, бо негоже було новенькому працівникові запізнюватись.Все життя його супроводжувала така риса характеру, як відповідальність за доручену справу. Спеціальність механізатора на селі у ті часи була не тільки вкрай потрібною, але й почесною. Дали старенького трактора. І то добре, бо людей вистачало. Переважали переселенці, тому важливо було утриматися «на плаву». З дисциплінованими працівниками рахувалися скрізь і завжди.
Степи розкинулись далеко від села, тому працювати доводилося позмінно: добу – дві. А вагітна дружина намагалася якнайшвидше облаштувати житло та впорядкувати збіжжя. Міцненька від природи, людина, яка змалку пізнала гіркі плоди тяжкої праці, не звикла відступати перед труднощами. А вони, труднощі, взяли та й кинули її в прірву. Почалися передчасні пологи з ускладненнями. Півтори доби медики не знали, кого удасться врятувати – жінку, чи дитину? Так і залишилась нерозгаданою таємниця, чому не зробили кесарів розтин? «Допомогли» щипцями травмувати нижню частину хребта дитини. Саме це й спровокувало штучний ДЦП. Та Господь вже тоді оберігав своє дитя, бо голова залишилась неушкодженою. Це стало спасінням, яке й сьогодні є основою основ у її житті і діяльності. А тоді крихітка дуже повільно набирала вагу. Лежало собі Янголятко без нігтиків, на м’якенькій ватяній постельці і ніхто не знав, що на нього чекає завтра.
Неординарна подія до глибини травмувала душі батьків. До того ж, не такими вже й «довгими» виявилися карбованці у чужому краї, тому вирішили повернутися додому. Поселилися в старій-пристарій хатинці, що одним боком прихилилася до самісінької землі, ніби втомившись від свого віку. І знову починали все спочатку, але це ж уже дома. Тут і стіни допоможуть. Час летів нестримно. Згодом побудували хату, сарай. Двір наповнився дитячим щебетом…
Між братиками й сестричкою підростала і дівчинка Поліна. Хлоп’ята ніде її саму не залишали, возили за собою у візочку. Кволе тільце відставало у фізичному розвитку: – до трьох років воно саме навіть не могло сидіти. Про ходу мова взагалі не йшла. Проте на льоту ловила оточуючий світ: все тут було цікаве і таке потрібне! Страшно не бажала миритися зі своїми обмеженнями. Згодом разом з усіма відвідувала дитячий садок, бо батьки з ранку до пізна працювали: батько трактористом, комбайнером, залежно від пори року, а мати – на бурякових ланах, і на тваринницькій фермі. Раніше на селі роботи вистачало круглий рік. Сидіти над дитиною було ніколи. Вже пізно увечері мама запалювала надворі керогаз і варила смачне-присмачне вишневе варення! Дітвора терпляче чекала, аби спробувати – облизати велику дерев’яну копистку. На темному небі вигулювався повний місяць у зоряному полоні, у прохолодній росянистій траві дзвіночками сюрчали коники. У такі казкові вечори часто-густо вечеряли просто неба, під стіжком духм’яного сіна. Зовсім, як у Тараса Шевченка: «Сім’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає»…
Підростаючи, Поліна ставала дуже спостережливою. Особливо любила прогулянки з малечою дитсадка на природу – до місцевого ставка. Діти гралися на березі, старшенькі бродили скраю по воді, а вона вже тоді заслуховувалась тихим плескотом хвиль, не могла відірвати погляду від плакучих верб, що мили свої коси-квіти у водоймі.
…Роки, немов птахи, летять собі, летять…
Тяжка хвороба доньки не давала спокою батькам. Періодичні перебування у лікарняних закладах результату, нажаль, не давали. Із вуст лікарів звучала дивовижно-заспокійлива фраза: – Треба почекати, поки дитина «переросте» і зміцніє…Чекати в даному випадку було все одно, що ждати з моря погоди…І ось Київський науково-дослідний інститут ортопедії і травматології. Учені-медики, мабуть вирішили, що далі ліжка юній пацієнтці нічого не світить, та й провели свої наукові експерименти.Я не маю права ставити під сумнів рішення лікарів, але при травмі хребта вирізати сухожилля на ногах – це був вирок збоку лікарської халатності. Операція затяглася на довгих чотири години, які здалися вічністю для мами, яка терпляче чекала під дверима операційної.. Шестирічну дівчинку «взули» у важкі гіпсові чоботи на цілих півроку. Згодом змінили їх на трохи легші, але такі ж гіпсові. У літню спеку, це – справжнє випробування, яке неможливо витримати навіть дорослій людині, особливо, коли відчуваєш, що затія не має сенсу… Зранена безнадією материнська душа здригалася від болю.Нарешті, наважилась розпиляти те «взуття» пилкою. Худющі дитячі ніжки вперше за рік відчули тепло сонячних променів. А коли доторкнулись до трави – колючий біль пронизав все тіло. Тоді ніхто навіть гадки не мав, що ті ноги колись зможуть рухатись. То був рік втрачених надій і сподівань. Поліна не потрапила разом з однолітками до першого класу школи. Якось до їхньої хати завітала вчителька молодших класів, аби уточнити, чи зможе дитина взагалі освоїти шкільну програму, а також де їй буде зручніше навчатись – у школі, чи вдома? А дівчинці так хотілось не відрізнятися від інших! До школи добиралась з мамою, а клас здавався їй справжнім раєм! Вбирала у себе, мов губка, все, чому навчали. Тоді професія вчителя на селі вважалася престижною,а самі вчителі були джерелом справедливості. Високий природний інтелект згодом зробив свою добру справу: дівчинку поважали, рахувалися з її думкою. Улюбленими предметами були українська та російська мови та література. Обожнювала вчити вірші напам’ять, писати перекази та твори, особливо на вільні теми.. Думкою завжди линула далеко-далеко… Бачила себе і провідницею у пасажирському потязі, і вчителькою, і кондуктором у тролейбусі, і ще багато ким. Весь час летіла на крилах мрій. Шкільні роки… Коротка дивна мить життя кожного з нас. Але її поколінню пощастило: воно зростало у великій дружній державі, де людина людині насправді була другом, товаришем, братом. Там були безкоштовними освіта і медицина. Не знали, що таке безробіття, сміливо будували плани на майбутнє і не боялися за завтрашній день.
Після закінчення школи Поліна запитувала себе:- А що далі? Просто відраховувати дні, місяці, роки, не хотілося. Дівчину кликало щось нове, незвідане. Хотілося зачерпнути життя не пригорщами, а усім єством. Тому, вирішила вступити до вузу. І вступила! У 1980-му році до педагогічного інституту на філологічний факультет. Через інвалідність дозвіл на допуск до вступних екзаменів довелося брати у Міністерстві освіти. Але, нічого. Взяли, здали екзамени і вступили. Як згадує сама Поліна, то була ще одна підкорена вершина.. Нажаль, через домашні обставини, довго навчатись не змогла. Але довела всім, і перш за все, собі, що мрії здійснюються лише у сильних.
Вона завжди марила рухом – красивим, легким, впевненим. Та то було лише марево. Двадцять років помаленьку ходила на милицях і то лише в суху погоду. Осінь-зима – це ліжко. Три подушки за спиною, щоб зручно було сидіти, читати, писати…
Про що тільки не мріяла довгими зимними вечорами!.. Саме тоді «захворіла» спортом. Фігурне катання було її другим диханням.Там вона бачила справжню красу, витонченість, лірику. Все, чого не вистачало зболеній душі! Листувалася з фігуристами. В той час у багатьох було хобі: збирати автографи спортсменів, чи бути присутніми у глядацькій залі під час турнірів.. «Літати» по турнірах у Поліни не було можливості, а отримати фото з автографами від зірок льодової арени – було престижно. Їй відповідали Ірина Родніна, Наталія Лінічук, Ірина Мойсєєва. Наврядчи хтось інший зміг би оцінити цю радість, не перебуваючи в її фізичному стані. Адже, коли людина вільно рухається, вона сприймає це, як норму. А коли рух, тим більше красивий, витончений – це лише голуба мрія всього життя, тоді зовсім інша справа.
Дівчина ділилась враженнями і почуттями на сторінках спортивної преси. Її друкували центральні російські видання. Для неї, людини корчагінського гарту, це стало візитівкою у широкий світ. Було багато відгуків і нових знайомств, нових друзів, котрі щиро бажали їй одужання, допомагали, чим могли, приїздили в гості за тисячі кілометрів у її далеке українське село. Дивувалися, захоплювалися, мальовничою красою нашої природи, побутом, вишиваними рушниками на стінах затишної хати. Поліна дуже раділа з того: відчувала себе часточкою, що потрібна людям. Набиралася віри в добро і відповідала взаємністю. Її поважали і любили за надійність і людяність. Якось без попередження з далекої Карелії приїхав в гості вчитель трудового навчання Борис Безбородов. Його дуже дивували наші високі дерева, цвіт акацій, стиглі вишні, що самі просилися до рук, духм’яне сіно, яке він з радістю допоміг упорядкувати батькам Поліни. Розповідав, що його мала батьківщина значно бідніша на природні ресурси. Сам дуже гарно малював і був неперевершеним майстром різьблення та випалювання по дереву. А вечорами брав гітару (до речі, улюблений музичний інструмент Поліни) і тихим голосом звучала невмируща, хвилююча пісня Булата Окуджави:
«Виноградную косточку
В тёплую землю зарою,
И лозу поцелую,
И спелые гроздья сорву.
И друзей созову,
На любовь своё серце настрою,
А иначе, зачем
На земле этой вечной живу?”
Вони й сьогодні зворушують душу самодіяльної поетеси, бо найбільше цінує вона у творчості глибину думки, а не співзвуччя рими. Хоч тоді, у далекі вісімдесяті, була вона ще далека від власного римування рядочків, але читати й слухати вірші, було її захопленням. Тому, переписувала у зошити все, що зачіпало найвищі струни. Бо була і залишається ліриком по своїй внутрішній природі.
(Далі буде.)
