Спілкувалася Ірина ТЕЛИЧКО
Любимівський заклад загальної середньої освіти — це не просто школа. Це місце, де тримається життя. В умовах війни тут щодня відбувається подвиг: освітяни навчають, діти вчаться, батьки підтримують. Директорка Альона Гергель говорить про свою роботу спокійно, без пафосу, але в її словах — турбота, відповідальність і віра в кожну дитину.
Ми поспілкувалися з нею про виклики, які постали перед закладом, учнями та батьками, про досвід дітей з окупації, про підтримку громади і майбутнє, що формується вже зараз — у класах, на екранах, у поїздках і в людях, які не зупиняються
— Пані Альоно, як керівницю навчального закладу, що вас сьогодні найбільше турбує в освітньому житті громади?
— Як освітянку і як людину, мене турбує стан освіти — і загалом у громаді, і безпосередньо в Любимівці. Ви самі бачили: шкільна будівля зазнала значних руйнувань через обстріли. Її відновлення — надважливе завдання. Але наразі ми не можемо цього зробити: село досі офіційно перебуває в «червоній зоні» — надто близько до лінії фронту.
— Я побувала біля шкільної будівлі. Те, що зробив ворог з освітнім закладом, важко дивитися без болю. Чи бачите ви перспективу її відновлення?
— Перспектива завжди є, але потрібно реально оцінювати ситуацію. Будівля продовжує руйнуватись: дах не накритий, дощі затоплюють приміщення. Щодня стається все більше пошкоджень. Тому виникає питання: чи доцільно відновлювати велику будівлю заради нинішньої кількості дітей? Акцентуємо увагу на реконструкції садочка — єдиного вцілілого освітнього простору. Його стан значно кращий, ніж можна було очікувати після бойових дій. Ми зробили все можливе — фарбували, клеїли шпалери, ремонтували. Особлива подяка технічному персоналу і захисникам, які допомагали перекривати дах — це була складна робота через специфіку будівлі.
— Чи є дозвільні документи для майбутньої відбудови школи і чи розглядається повне відновлення закладів освіти?
— Так, документи є. Підготовлено проєкт на будівництво укриття та навіть підземної школи зі співфінансуванням на суму 45 мільйонів гривень. Херсонська обласна військова адміністрація підтримала ініціативу Нововоронцовської селищної ради, яка першою взяла на себе фінансування проєктно-кошторисної документації. Із місцевого бюджету на ПКД по підземному укриттю виділено 398 тисяч гривень, а на реконструкцію дитячого садка — 1 мільйон 267 тисяч 194 гривні. Ми подали проєкт на платформу DREAM, зробили все, що було в наших силах для отримання державної субвенції на будівництво укриттів.
Тим не менш, отримуємо підтримку обласної влади. Заступник начальника Херсонської ОДА Володимир Клюцевський особисто долучився до процесу. Згідно з переліком громад, затвердженим Міністерством освіти і науки, наша громада перебуває в зоні ризику «непереборний», що унеможливлює отримання субвенції на будівництво укриття. Володимир Іванович разом із ХОВА направили клопотання про перегляд цього статусу. Наразі розглядають можливість знизити рівень ризику до «дуже високого», щоб ми могли претендувати на державне фінансування.
— Який наразі варіант розвитку освітньої інфраструктури видається найбільш реалістичним? Яка ситуація з укриттям?
— Укриття не було ні до війни, ні зараз, проте всі документи на його будівництво вже готові. Ми дуже сподіваємося на зрушення в цьому напрямку. Повне відновлення школи в її довоєнному вигляді наразі недоцільне: будівля зруйнована, і витрачати десятки мільйонів на стару споруду — нераціонально. Тому пропонуємо більш гнучке рішення — реконструкцію дитячого садка з урахуванням потреб школи. Є проєкт вартістю 76 мільйонів гривень, який передбачає сучасне приміщення, що відповідатиме будівельним нормам і слугуватиме одночасно і садочком, і школою. Це може бути економічно доцільніше, адже поки важко спрогнозувати, скільки дітей повернеться після війни — 150, 100 чи 90.
— Скільки дітей навчається зараз у Любимівському закладі освіти?
— Наразі маємо 201 дитину — від першого до 11 класів. Також працюємо з дітьми з інклюзивною формою навчання. І ще з 2019 року ми стали одним з перших закладів, де було впроваджено інклюзію. Працюють асистенти, приїжджають логопеди, є практичний психолог.
— Як вдалося налагодити навчання після деокупації Любимівки?
— Одразу після звільнення ми почали працювати. В одному приміщенні збирали всіх дітей — від малюків до підлітків. Вчителі, які змогли повернутися, працювали. Асистенти — теж. Дякую Нововоронцовській військовій адміністрації та особисто Наталії Юріївні Литовченко — допомогли з гаджетами для забезпечення подальшого дстанційного навчання. Бувало, на початку вчителі давали дітям свої телефони. Також ми зосередилися на психологічній підтримці. Запустили проєкт «Щоденники війни» — діти щодня фіксували свої емоції, а психолог аналізував записи. Це був дуже важливий досвід.
— Чи діти зараз беруть участь у заходах, соціалізації?
— Так, обов’язково. Навіть крапля соціалізації — як ковток повітря. Ми організовуємо заходи з урахуванням безпекової ситуації. Діти спілкуються з психологом, беруть участь у творчих проєктах. Це надзвичайно важливо для емоційного стану.
— Нещодавно я зустріла освітян із Трудолюбівки. Чи діти звідти долучаються до заходів?
— Так, іноді їх привозять. Село Трудолюбівка віддалене, машин у людей мало. Там переважає пенсійний вік. Тож ми продумуємо маршрути так, щоб охопити всіх. Наприклад, коли Червоний Хрест організовував захід у Миролюбівці, меценат із Трудолюбівки допоміг фінансово, і ми шкільним автобусом довезли дітей і з Любимівки, і з Трудолюбівки. Прагнемо, щоб жодна дитина не почувалася забутою.
— Як реагують батьки на пропозиції участі в поїздках — наприклад, коли діти їздили до Німеччини або в Закарпаття?
— Дуже добре! Наші діти також беруть участь у таких заходах. Вони їздили і в Лауенбрюк, і в інші міста. Батьки раді, дякують, багато хто зробив закордонні паспорти, хоча раніше не вважав це за потрібне. А тепер активно подають документи, щоб діти могли поїхати. В Чернівці, наприклад, їздив весь 11-й клас. Вони були разом цілий тиждень — не дистанційно, а живим колективом. Це безцінно. Ми дуже вдячні військовій адміністрації та всім, хто це організовує.
Є, звісно, батьки, які бояться. І я їх розумію. В Україні зараз немає абсолютно безпечного місця. Але життя триває. Діти ростуть, хочуть бачити світ. Хтось боїться, а хтось — відпускає. Тут уже — кожен обирає сам, виходячи з обставин і можливостей.
— Скільки у вас зараз учнів у 9-му і 11-му класах? Я яка ситуація з набором до першого класу?
— У 9-му — 18, у 11-му — 16. Це багато, і ми раді, що є діти, з ким працювати. Щодо першого класу, то н йа цей рік прогнозуємо близько 10 першачків, але заяв поки лише 7. Люди вагаються — не знають, де житимуть, що буде з укриттям. Одні кажуть, якщо укриття буде — залишимося тут, ні — підемо на дистанційне. Сто відсотків спрогнозувати кількість не можемо, лише приблизно. Але навіть це — вже добре.
До речі, вже зібрані повні подарункові пакунки для першачків — канцтовари, зошити, ручки. Їх подаруємо або на Перший дзвоник, або на останніх святкових подіях перед початком навчання. Батькам кажемо прямо: нічого купувати не потрібно, усе дасть школа. Нам дуже допомагають партнери — Понятницька гімназія, Білозірська сільська рада, платформа “Лінк” з їхніми партнерами.
— Очевидно, що для дистанційного навчання потрібна техніка. Чи забезпечені нею всі діти?
— Усе налагоджено. Завдяки Відділу з гуманітарних питань Нововоронцовської селищної ради і його тодішній очільниці Наталі Литовченко (сьогодні вона — заступниця начальника селищної військової адміністрації), всі діти забезпечені гаджетами — планшетами, хромбуками. Це була системна, злагоджена робота всієї місцевої влади та міжнародних пртнерів Нам допомогли повністю охопити учнів, незалежно від того, де вони знаходяться. А зараз це надважливо. Бо гаджет для дитини — це вже не просто річ. Це можливість не загубитися, не бути відірваним від навчання, від життя. Так, є технічні збої, але діти повідомляють — дзвонять або пишуть, вчителі передають домашні завдання, є відеоуроки, відеоклас. Ми монтуємо відео самі, пояснюємо матеріал доступно.
Попри всі труднощі, ми не опускаємо рук. Ми віримо, що наші діти заслуговують на безпечне дитинство, на садочок, школу, друзів і спокійне життя. Щодня ми робимо маленькі кроки до цього. Так, нам важко, іноді здається, що сили закінчуються. Але кожна усмішка дитини, кожен малюнок, кожен їхній щирий погляд — це те, заради чого ми тримаємось. Ми не втрачаємо надії. Але дуже не хочеться втрачати час — бо дитинство не чекає.
