Дмитро МИРОЄВСЬКИЙ
21 липня 2025 року я став переселенцем у Нововоронцовській громаді, у селі Нововоскресенське, на рідній землі. Я народився в селі Миролюбівка, рано залишився сиротою: батько загинув на війні, а мама померла. Мене виростили брати та сестри. Тут я навчався, працював усе життя, створив сім’ю, маю дітей, онуків та правнуків. І ось тепер я переселенець у своєму рідному краї.
Мені вже понад 80 років, я вдівець, інвалід дитинства через Другу світову війну, яка прийшла із Заходу, розпочата німецькими фашистами у 1941 році. Тоді наша родина не була переселенцями, дякувати Богу, пережили окупацію без руйнувань. Але через 81 рік прийшла нова біда зі Сходу — війна, розпочата так званими «сусідами», російськими варварами, рашистами, які принесли нам руйнування й неосяжні страждання. Жертви серед мирного населення — від старого до малого — загиблі та покалічені. Історія не знає такого варварства.
Східна стихія змішала нашу українську націю в один великий заміс горя, біди, гірких сліз, кровопролиття та міграції через обстріли й руйнування. І в цьому замісі опинилися я та вся моя родина. Болить душа, щемить серце, і ми не одні — мільйони українців розкидані по всьому світу.
Вся моя сім’я — діти, онуки, правнуки — роз’їхалися по світу. Я не хочу їхати далеко від місць, де народився і жив: мого будинку в селі Новоолександрівка, який пошкодив ворог, де спочиває моя дружина, та від землі, де народився, с. Миролюбівка, де стоїть розбомблена хата, де народилися 11 дітей, де спочивають мати, сестри і брат.
Деякий час я був переселенцем у м. Апостолове, а з 21 липня цього року вирішив стати переселенцем у межах Нововоронцовської громади. Приїхавши сюди, щоб стати на облік, я побачив, яку розруху принесла війна містечку, де у 1958 році розпочав трудову діяльність на Нововоронцовській МТС під керівництвом Ходкова Василя Васильовича, мого хрещеного батька.
Йдучи від автовокзалу до центру міста, я зустрів знайомих. Першими були мої погодки, Ленський Віктор Сергійович із дружиною Тамарою Семенівною. Ми обійнялися по-братськи, радіючи зустрічі, адже багато років працювали разом у Нововоронцовському районі — він у колгоспі, я — на сільгосптехніці. Коротка зустріч подарувала душевне тепло, адже багато друзів давно відійшли у засвіти. Також зустрів Сергія Синицю, з яким працював у радгоспі «Придніпровський» під керівництвом Миколи Гнатовича Світличного. Потім вибачався, бо час робить нас глухими, сліпими, а пам’ять уже не та. Себе тепер я жартома називаю «ходячим антикваріатом».
Під час реєстрації мене запитали, де планую жити. Я відповів — у Нововоскресенському. Це село для мене знайоме: я працював тут керуючим Сільгосптехніки з 1970 по 1977 рік. Тут живе моя найстарша донька Людмила із чоловіком Вячеславом Семком, найстарший онук Микола з дружиною Світланою та два правнуки.
У центрі містечка я не міг пройти повз редакцію газети «Вісті», дописувачем якої був багато років. Мене напрочуд приємно й до сліз щемно зустріла редакторка Ірина Віталіївна. Вона обійняла мене, як батька. Таку увагу в нашому віці отримуєш нечасто. Привітно мене зустрів і дизайнер верстки видання Володимир Попов.
Ми поспілкувалися, а Ірина Віталіївна презентувала останні чотири випуски газети, за що я безмежно вдячний. Я із задоволенням переглядав кожну сторінку, дізнався багато цікавого, бо давно не тримав у руках нашу «районку», яку передплачував майже кожен двір колишнього району. Розумію, наскільки складно видавати газету у цей тяжкий час війни, особливо коли сучасні технології відволікають увагу людей на смартфони.
Село мене прийняло з повагою. У старостаті я став на облік як ВПО, спілкувався зі старостою Зінаїдою Миколаївною, яка побажала мені витримки, спокою та вдачі. Я побачив відкриту Алею слави з портретами односельців, які загинули за свободу і незалежність України, та їхні автобіографії. Вічна пам’ять загиблим Героям!
В Апостоловому, де я був переселенцем раніше, я часто проходив повз Алею слави, знімаючи кашкет і схиляючи голову на знак шани. Завітавши на Алею слави у Нововоскресенському, я теж віддав шану загиблим, схиливши голову хвилиною мовчання.
