У рамках Дня писемності та мови учні 11-Б класу здійснили подорож дорогою через терни до зірок сина українського народу Василя Стуса.
Перша половина 60-х років ХХ ст. позначена помітним, хоча і не довготривалим розквітом духовного життя в Україні. Після сталінського терору пролунали перші сміливі голоси молодих поетів і прозаїків, які прагнули по-новому відтворити світ, поглянути на людину як на неповторну особистість. До цієї плеяди митців належить і В. Стус.
Випускників здивував Василько, який зі слів матері, ще до 6 років навчився читати й писати. Неня тоді на заводі працювала, а сина вдома залишала. Та хлопець удома роботу загадану зробить і до школи втікає босий, бо не було в що взутися.
Вища освіта, аспірантура, армія, робота в школі, невдовзі газети «Соціалістичний Донбас», «Літературна газета» і як результат – перша збірка поезій. Але хмари уже закривали сонце свободи слова.
Виступ у кінотеатрі «Україна» на презентації кінофільму «Тіні забутих предків» Параджанова розпочав шлях на табірну Голгофу Василя. Вигнали з аспірантури – влаштувався кочегаром. Звільнили, працював в історичному архіві – звідки теж попросили, пішов на роботу в метро – там побоялися тримати. Пішов топити в кочегарку. Знервований, знесилений, заляканий обставинами і владою В. Стус гостро сприймає чужі біди, намагається стати на захист словом, бо знає, що таке самотність і беззахисність.
Насувалася гроза. Лихі передчуття збулися. Стус був заарештований. Жорстоке і несправедливе покарання відбував у мордовських таборах, у Магаданській області…Та Василь не зігнувся. Мучиться, карається, але не кається: оголошує голодування, виступає проти знущань табірного начальства. За це був кілька разів позбавлений побачень, кинутий до карцеру. І в таких умовах Василь Стус продовжує творити, вивчає мови, перекладає, роздумує над минулим, сучасним і майбутнім України.
Неволя не вбила в ньому людину, не вбила бажання працювати, творити, любити, не вбила віри у всеперемагаючу силу добра.
24 вересня 1985 року Василь Стус помер на чужині в зауральських таборах і тільки в 1988 році – повна реабілітація поета «за відсутністю складу злочину».
«Народе мій, до тебе я ще верну!» – збулося пророче слово поета. У 1989 р. прах було перевезено сином Дмитром до Києва. Українська земля прийняла вимучене тюрмами і таборами тіло палкого патріота Вітчизни.
Крок за кроком, просліджуючи тяжку долю того, хто з`єднав Україну, випускники слухали аудіо записи поезій, пісні на його слова, переглянули інтерв`ю з В.Овсієнком (доля звела їх в одній камері), який згадав про виступ В. Стуса у кінотеатрі «Україна», умови перебування в таборі, щемні кадри про його перепоховання.
Одинацятикласники не залишилися безучасними. Одні готували презентації (Наталя Калька, Каріна Галушко, Анна Пермінова, Максим Ковалик), інші виразно декламували рядки віршів Василя Стуса (Анна Мільчуцька, Дар’я Бутенко, Даніїл Геращенко, Олексанр Онищенко, Надія Срижак, Наталя Калька). Провідниками нелегкого тернистого шляху Василя Стуса були Софія Гусенко, Аліна Хома, Владислав Рудай та Денис Вислоцький.
Людмила Козир, учитель Нововоронцовської ЗОШ №1
