Волонтерська діяльність – надзвичайно важлива і актуальна. Особливо це помітно у нашому непростому сьогоденні, коли сотні та тисячі українців віддають свої життя, захищаючи Україну. У той час, коли одні добровільно жертвують власні кошти на потреби війська, інші невтомно працюють над плетінням сіток. Щотижня руками небайдужих громадян створюється нова сітка в залежності від потреб наших захисників.
{source}
<iframe width=”560″ height=”315″ src=”https://www.youtube.com/embed/INC16At4H_E” frameborder=”0″ allow=”accelerometer; autoplay; encrypted-media; gyroscope; picture-in-picture” allowfullscreen></iframe>
{/source}
Останній місяць зими для нововоронцовських волонтерів особливий, бо саме у лютому, п’ять років тому, розпочала свою діяльність волонтерська група «Серпанок». У приміщенні, яке тимчасово виділили організації, тісненько, але тепло і привітно. Люди, які сюди приходять, посміхаються, жартують, вправно працюючи ножицями та руками.
З нагоди маленького ювілею ми завітали у гості до волонтерів та поспілкувалися з ініціаторкою групи Лідією Петрівною Сторожук.
— Волонтерську групу «Серпанок» знають не тільки в Нововоронцовському районі, а й за його межами. Усі волонтери роблять важливу благодійну справу, що заслуговує великої поваги.
— Ми працюємо, аби наші хлопці знали, що їх люблять, про них піклуються, і ми хочемо, аби кожен із них повернувся додому живим та здоровим. Ось уже п’ять років ми передаємо на фронт сплетені власноруч маскувальні сітки для наших воїнів, які є гарантом життя вздовж лінії розмежування. За цей час через вправні пальці майстринь пройшли кілометри сіток.
— П’ять років – не так вже й мало. Як усе починалося? Хто першим відгукнувся?
— Першими відгукнулися мої колишні колеги, працівники КЗ «Нововоронцовська центральна районна бібліотека». Тоді вони, абсолютно всі, на чолі з тодішнім директором Валентиною Зайченко починали разом зі мною плести маскувальні сітки.
Згодом до нас приєдналися працівники сектора культури і районного Будинку культури. Спочатку ми вчилися облямовувати сітку, армувати, як кажуть у нас, тобто робили каркас. Потім уже різали й вплітали клаптики тканини.
Пізніше я подала оголошення в газету і на нього почали відгукуватися люди. Були серед них у більшості пенсіонери, іноді безробітні, але кожен із них прагнув зробити свій внесок до важливої справи. До слова, раніше ми ще й кікімори плели, в’язали шкарпетки, шили прапори та рюкзаки, готували випічку та робили ще багато інших речей, аби передати хлопцям-захисникам ті речі, яких їм не вистачає.
Багато нововоронцовців приходило та йшло: хтось був лише один раз, хтось – тиждень чи два, а хтось – рік. А ті, хто вдень був на роботі, приходили після шостої, і тоді ми працювали до останнього відвідувача. Бувало по-різному, бо, звичайно ж, у кожного свої можливості.
— А працювали тоді у цьому ж приміщенні?
— Коли наша волонтерська група тільки з’явилася, ми базувалися на другому поверсі дитячо-юнацької спортивної школи, у малому залі. Там було просторо, тепло і надзвичайно зручно. Василь Тітаренко, який тоді був головою РДА, домовився з директором ДЮСШ, і нам дозволили там працювати.
Але з початком літньої спеки, яка проникала через великі вікна, працювати там стало неможливо, тож ми попросилися, аби нам надали кімнати у приміщенні навчально-виробничого комбінату біля стадіону. У двох просторих кімнатах легко помістилися і наші волонтери, і наші шестиметрові та трьохметрові рами.
— А інша підтримка з боку органів влади була?
— Звичайно ж. Голова РДА організував працівників установ та організацій, які активно допомагали тоді, коли нам треба було сплести багато сіток. Так ми швидко могли виконати замовлення, а коли необхідність відпадала, то знову лишалися ті, хто приходив до нас постійно.
— Але зараз ви вже працюєте у іншому, меншому приміщенні. Через що перебралися сюди?
— Причиною стали зимові холоди. Звичайно, влітку в приміщеннях НВК зручно, просторо, але взимку вони не опалюються, а щоденно працювати у холоді просто неможливо. І оскільки зал на другому поверсі ДЮСШ у той час уже був відведений для секції боксу, нам запропонували розміститися в одному з приміщень райвідділу освіти. Тут ми працюємо й до сьогодні. Так, у кімнатках тіснувато, рами довелося зробити меншими, але нам дуже тепло, комфортно.
— На стіні у кімнаті багато грамот та подяк. Від кого вони?
— Волонтерська група «Серпанок» має багато відзнак. Спочатку нам їх вручали наші органи самоврядування – райдержадміністрація, селищна рада. Згодом ми почали отримувати подяки від наших воїнів, для яких виконували особливо багато замовлень. Подяки та грамоти від кожної з бригад мають для нас особливу цінність та значення.
— Коли ми фотографували сітки, я бачила людей, які майстерно їх плетуть. Ці люди нові чи з числа тих, хто уже був раніше?
— Серед них є ті, хто йде разом зі мною впродовж п’яти років, а є й ті, хто прийшов трішки пізніше. Це Людмила Зуєнко, Любов Шершень, Павліна Моргун, Віталій Моргун, Валентина та Тамара Саланські, Любов Стороженко, Наталя Сисенко, Ірина Клочкова, Ольга Матвєєва, а Любов Покотило та Тамара Кривошея працюють удома – розрізають тканину на клаптики та зшивають.
Кожен із цих людей підтримує наших захисників, невтомно працюючи, за що я їм дуже і дуже вдячна.
А нам, на завершення розмови з пані Лідією, залишилося побажати нашим волонтерам наснаги та натхнення, бо й ми, як і всі новововронцовці та українці, щиро їм вдячні.
Розмову вела Ірина КОШАРСЬКА
