З раннього дитинства усвідомив собі, які професії перш за все потрібні людям. У нашому невеликому селі на Чернігівщині найбільш затребуваними були ковалі, пічники, копачі криниць. У двох останніх черга була розписана з ранньої весни до пізньої осені. Пройшли роки – і ці професії, а також десятки інших, стали практично не потрібні людям. Адже живемо в ХХІ столітті, де домінують Інтернет, сучасні комп’ютерні технології.
Кардинально змінилися підходи і до відпочинку людей. Зникли афіші про привезений у село кінофільм, довгі черги у бібліотеках. Згадую все з великою ностальгією. Це були щасливі, безтурботні, спокійні роки життя. Але, як і раніше, затребуваними суспільством залишаються професії лікаря, вчителя, сільського фельдшера, дільничого правоохоронця та багато інших. Потрібними є також люди, які допомагають навчатися, лікувати дітей та дорослих, забезпечують життєдіяльність їх закладів.
Так склалося, що на сьогодні я – найстарший за віком та стажем роботи директор школи. За моїми плечима, як кажуть, 43 роки педагогічної праці, більше 30 з яких працював керівником закладу. Тому візьму на себе сміливість висловити думки з приводу критичної ситуації щодо оплати праці обслуговуючого персоналу шкіл нашого району. Стаття 53 Конституції не лише чітко визначає право кожного громадянина на освіту, обов’язковість повної загальної освіти, тобто її пріоритет перед іншими формами та закладами галузі, а й визначає обов’язок саме державних органів забезпечувати її доступність та безоплатність. Протягом останніх років державою зроблено дійсно багато, перш за все у зміцнення матеріальної бази закладів освіти, їх осучасненні. Джерелами фінансування є залишки освітньої субвенції, кошти на Нову українську школу, різноманітні освітні програми та спонсорська допомога. Вважаю, що придбане за останній час нашими закладами набагато випереджає бачення учнів навчатися, їх мотивацію до цього. Не було б великих проблем з освітою в нашому районі, аби ми мали єдину субвенцію, а не розділяли оплату праці педагогічних та техперсоналу з освітньої та додаткової. На жаль, порушувати Закон ми не можемо, тому й маємо таку плачевну ситуацію. Останнє законодавство України в галузі освіти чітко націлює всіх учасників освітнього процесу на якість освіти, кінцевий результат. І це логічно та правильно. Але вирішити такі завдання можливо тоді, коли створені комфортні умови для дітей. Кожної хвилини перебування в школі учні повинні бути в чистих приміщеннях, теплі, безпеці, забезпеченні гарячим харчуванням та медичним обслуговуванням. І це незалежно від кількості учнів у тому чи іншому закладі. Щодня кабінети та коридори освітлюються, працюють опалювальна система, водопостачання, обладнання харчоблоку та котельні. У школі сотні дверних ручок, замків, парт, стільців. І цей перелік можна продовжувати і продовжувати. Протягом останніх двох років зроблено капітальний ремонт туалетів, які потребують обслуговування. Мити, прибирати, дезінфікувати, косити траву на пришкільних територіях, пиляти дрова, заносити до складських приміщень вугілля. У шкільній їдальні теж потрібні працівники, навіть якщо там харчується 50-70 учнів.
У 90–ті роки по нашому закладу було відкрито дві кримінальні справи по крадіжках та вандалізму в приміщенні школи, адже розташована будівля в людному місці, її видно навіть з траси. Справи так і залишилися не розкритими, а для мене закінчилися посивілою головою та підірваним на все життя здоров’ям. Тому «гратися» з охороною теж не варто, повірте моєму гіркому досвіду. Ніяк не можу зрозуміти, чому до технічного персоналу потрапила медична сестра, бібліотекар, які безпосередньо залучені до освітнього процесу, і це передбачено законодавством. Не слід забувати, що об’єктивною необхідністю на сьогодні є перебування в наших штатних розписах посад бухгалтера та водія в половині шкіл району. Можна ще багато говорити про необхідність збереження в розумній кількості обслуговуючого персоналу, але і наведених мною фактів, думаю, достатньо, щоб зрозуміти, що на виділені нам кошти можна утримувати лише кілька працюючих, а це злочинно по відношенню до наших учнів.
На жаль, у держави, посадових осіб, які визначають політику в галузі освіти, своє бачення даного питання. І тут нічого дивного немає. Більшість з них виросли в містах, навчалися за кордоном, і звідки їм знати, що в селах немає централізованого опалення, охорони, а харчування здійснюють не фірми, кафе, ресторани, які виграли тендер, а кожна школа самостійно. Нещодавно очільниця Міносвіти взагалі шокувала, вважаючи зарплату в 36 тисяч гривень мізерною. Їй би проблеми нашого завгоспа (на сьогодні він перебуває в безоплатній відпустці), як і всі інші, працює на «мінімалку», у якого порядна працьовита родина, шестеро дітей, найстаршій доньці лише 12 років, а дружина в декретній відпустці.
Як директор школи я порушую Закон. А порадьте інший вихід? Бог з ними, чиновниками вищого рівня. Хай тепер думають, як вижити на «свою мінімалку» в 47 тисяч гривень, яку їм пообіцяв очільник держави на період епідемії. Але ж наші місцеві можновладці добре знають, що не має права кухар приймати товар у постачальника, а це є передбачена Законом процедура. І не має права техпрацівник після миття туалетів іти на кухню, щоб допомагати мити посуд чи чистити картоплю, але це доводиться робити. Дотримання законодавства в системі освіти останнім часом стало проблемою. На виконання всіх приписів потрібні кошти. А їх ніхто не передбачає. Розуміємо і контролюючі органи, які періодично виписують нам штрафи, від них теж вимагають результату перевірки. І тут справа не в коштах, адже давно директори шкіл фінансують доставку підручників з області, про деякі інші оплати навіть говорити соромно. Але тут присутнє моральне приниження. Адже у тому, що у твоєму закладі виникла заборгованість по заробітній платі, немає пожежної сигналізації – це не вина директора, це територія відповідальності держави, у тому числі і її представників на місцях. Проблеми з виплатою заробітної плати були і 2019 році. Але тоді, дякуючи наполегливості районної ради, сільських голів, хоч і не всіх, відділу освіти, фінансового управління райдержадміністрації, директорів шкіл зуміли розв’язати задачу і завершити фінансовий рік без заборгованості. На 2020 рік, на відміну від інших районів, районною радою виділена мізерна, враховуючи потреби, сума, підключилися окремі сільські ради, але ситуація є критичною. Обрана головна лінія – скорочення, приведення штатних одиниць у відповідність до запланованих асигнувань. Вибачте, але це безглуздо, це крах нашим закладам, в усьому є межа! Багато хто з нас пам’ятає середину 90-х років, коли ми по 5-6 місяців не бачили готівки. Ніколи не забуду, як стояв на трасі з вирощеною на городі та в саду продукцією з надією виторгувати хоч якісь кошти, щоб поїхати до сина на військову присягу. Але головною відмінністю того часу було те, що ми всі залишалися в однакових умовах, не було людей «другого» сорту. Замість зарплати брали вугілля і шлакоблоки, склотару і молодняк птиці, цукерки на поминальні дні з фабрики імені Войкова, макуху з нашої харчосмакової фабрики, могли погасити борг по електроенергії шляхом взаємозаліку. Багатьох із тих, хто пережив той період, ми сьогодні змушуємо йти у неоплачувані відпустки, скорочуємо або переводимо на неповну оплату праці. Той, хто рекомендує нам це робити, а вже не бажає шукати інших шляхів, повинен завжди ставити себе на місце інших. Хочу пояснити, чому я як депутат районної ради голосував за цей некоректний до закладів ЗНЗ бюджет. На жаль, депутат – часто заручник ситуації: або приймаємо бюджет, або маємо його 1/12 частину. А це ставить під загрозу придбання ліків, палива тощо. Бюджет невеликий, але, на жаль, отрималося так, що одним – усе, а іншим – що залишиться. Повторюсь, не можна так ставитися до людей, які потрібні найсвятішому – дітям, у яких є власні діти, потреба купувати ліки, продукти, просто за щось жити. Чому ми, перш за все, звертаємося до районної ради. Тому що не сільський, а саме районний бюджет отримує 60% наших податків із прибутку (ПДФО). Відділ освіти є одним із головних наповнювачів бюджету району. Для прикладу, у 2019 році наш, порівняно невеликий, заклад, сплатив 625 тисяч гривень ПДФО, основна частина яких поповнила районний бюджет. Які ж шляхи виходу з цієї ситуації бачу я особисто.
По – перше, необхідно припинити тиск на керівників закладів освіти з приводу скорочення штатів. Цей ресурс уже вичерпано. В іншому випадку – крах освіти.
По – друге, необхідно використати можливості центру зайнятості. Працівники майже всіх закладів погодилися на запропоновані їм умови, тому на найближчій сесії районної ради необхідно виділити кошти, щоб розрахувати працюючих.
По – третє, не можуть жити іншим життям комунальні заклади, їх утримує увесь район. Більшість із них працює в основному на райцентр, а доцільність окремих уже давно вичерпано. Ні в якому разі я не закликаю «викидати» людей на вулицю. Але влада, яка роками нічого не робила в питанні їх реформування та оптимізації, зміні власника, зробила людей заручниками ситуації, повинна приймати якісь рішення.
По – четверте, такі додаткові виплати як за стаж роботи, ранги, престижність, нічні, шкідливість, оздоровчі ніхто не ставить під сумнів. А от 50% за інтенсивність до посадового окладу – це вже питання. Це не обов’язкова доплата до заробітних плат, а винагорода за дійсно інтенсивну роботу. Аби у нас усі інтенсивно працювали, наповнювався би бюджет, і я не писав би цю статтю. Хоча не заперечую, у нас є люди, які заслуговують на такі доплати, але ж є дві інші категорії. Одні добросовісно відсиджують час, не несучи великої відповідальності, а інших, як кажуть, навіть на робочому місці знайти важко, особливо в другій половині дня. За премії і говорити не хочу, у даний період – це мародерство. Серед освітян району є ті, хто роками готує переможців ІІІ етапу предметних олімпіад, манівських робіт, різноманітних конкурів, спортивних змагань, учні яких одержують по 195-198 балів ЗНО з 200 можливих, але жоден з них, маючи таке ж право, не отримав ні доплат за інтенсивність, ні премій.
По – п’яте, сьогодні більшість шкіл активно співпрацює з сільськими радами. На жаль, фінансове навантаження на них щомісяця зростає, а бюджети зменшуються. На більшості з них утримання шкільних автобусів, оздоровлення, харчування учнів 1-4 класів та пільгової категорії, оплата за контури заземлення, класні журнали та багато інших витрат. Я щиро дякую нашій сільській раді, особисто Левечку О.Я., за постійну підтримку нашого закладу. Адже крім вище перелічених витрат, вони виділяють кошти на заохочення переможців та призерів предметних олімпіад, спортивних змагань, випускників, підписку, господарські потреби. Уже цього року виділено 100 тисяч на оплату техперсоналу, знаю, що ведеться пошук можливостей збільшити цю суму. Нагадую, що наша сільська рада не найбільша в районі. Спасибі тим сільським радам, які розуміють проблему, по-людськи ставляться до своїх же жителів. Але повинна бути і гласність у цьому питанні. Пора покласти край хибній практиці, коли одні віддають останнє, а інші, знаючи, що все одно все вирішиться за рахунок інших, вирішують проблеми своїх територій. А їх, як відомо, вистачає скрізь. По-шосте, для простих людей, тих, хто не мріє про посади, абсолютно одинаково, скільки районів чи громад буде у нас в області. Для них важливо, щоб освітлювалися вулиці, систематично подавалася вода, працювалися ФАПи та аптеки, школи та дитсадки, підтримувався санітарний стан території, працювали ринок та торгівельні точки, відділення «Укрпошти» та «Нової Пошти», До речі, це все є в Новоолександрівці. Як і відео спостереження не лише вулиць, села та окремих об’єктів соціальної сфери, зокрема школи. І встановлено це все за власні кошти. ПрАТ «Придніпровське» має своє власне відео спостереження, без винятку, усіх виробничих об’єктів. Фінансова стабільність нашого села – це перш за все податки базового господарства як юридичної особи. Так повинно бути в інших селах та районів у цілому.
У мене є одногрупник, волею випадку з яким ми народилися в один день. Проживає він у одному з сіл Полтавщини, де газова компанія, яка експлуатує свердловини на їхній території, щорічно сплачує до бюджету невеликого села 12 млн. гривень. Але, на жаль, нам такого «чуда» очікувати не доводиться. І компанія «Нібулон» вже не будуватиме термінал, хоча і планувала. А солідні податки отримуватимуть наші сусіди. У нас немає промислових підприємств, які знищені, а скорочення бюджетних місць приведе до зменшення бази оподаткування. До речі, ліквідований недавно обласною радою дитячий санаторій сплачував до бюджету нашого району до 500 тисяч щорічно. Одна надія на наше головне багатство – землю. За висновками представників нашої влади через так зване «чорне фермерство» ми недобираємо щорічно від 10 до 13 млн. гривень. Добровільне декларування – це справа совісті, але хоча б зробили цю справу гласною, дали аналіз, хто скільки дає і бере з району в розрізі територій. Податківці періодично звітують, але все це в загальних рисах, без конкретики. Я п’яте скликання депутат районної ради і добре пам’ятаю, як протягом багатьох років на сесіях з нашої території вилучали кошти і тут же передавали окремим сільським радам, які навіть на зарплату своєму апараті не могли назбирати. Зате їх новоспечені «Нові господарі» на землі обзивали нас злиднями, вихваляючись новими тракторами та автомобілями. Я глибоко шаную працю на землі, але 5 – 10 добровільних декларацій на село, де немає великих юридичних осіб, – це ганьба. І військовий, і всі інші податки – це тягар тих, хто працює прозоро.
Держава розпочала децентралізацію не лише з метою прибрати двовладдя, скоротити до мінімуму чиновників, які в більшості випадків виясняють хто «старший», а це, до речі, загальнодержавна практика. Але є й інша мета. Це посилення, відповідальності самих жителів територій за освіту, медицину, благоустрій тощо. Створення ОТГ забирає у багатьох надію на «доброго дядю», який буде на тебе працювати і даватиме кошти. Справа не в кількості ОТГ, а в тому, яка від них користь людям, головне, щоб не змінилася вивіска, щоб знову одні не паразитували за рахунок інших, щоб кожен був зацікавлений не лише свій внесок, а й мати можливість цим користуватися. Знаю, що в нашому районі багато прихильників моделі «Один район – одна громада». Хотілося б почути від них, якими шляхами буде досягатися покращення життя людей. Якщо і далі скороченням одних і забезпеченим життям інших, тоді вибачте. Найголовніше- дати людям роботу. Немає різниці де: у саду, винограднику, на фермі чи овочевих полях, водосховищі чи на державному лісовому фонді. Постійно передплачую газету «Рідне село України», радію за ті регіони, де влада допомогла скооперувати людей для виробництва та збуту продукцій по нормальних, а не здирницьких цінах. Пригадую, як під час обласних урочистих заходів у драмтеатрі наша делегація завжди сиділа попереду сусідів – бериславців, бо мали ми кращі результати. Наведу декілька фактів, які свідчать, що тепер вони пішли вперед, а ми не просто залишились на місці, а майже скотились у прірву. Не їхні, а наші жителі мають за щастя поїхати до Зміївки чи Берислава на ягідні чи овочеві плантації, щоб заробити кошти та утримувати сім’ї. У нас не без допомоги колишньої влади сплюндрували візитку району УСООР. У Новоолександрівці допустили знищення лісомисливського господарства, а бериславці відкрили національний парк «Камянська Січ», створивши всі робочі місця. Браконьєри під «кришуванням» скоро доб’ють останні рибні та лісові ресурси, а вони з гордістю рахують кількість фауни, яка тепер під охороною. Ми тепер не маємо жодного представника від району в обласній раді, а вони 6. І переконаний, вони не дадуть закрити, а перепрофілюють інтернат у Львово, який, до речі, обходиться обласному бюджету в 20 млн. гривень щорічно. Ми також відраховуємо з району 15% наших прибутків, але не пам’ятаю, щоб після хоспісу – довгобуду обласний бюджет виділяв нам кошти. Буду радий, якщо я помиляюсь. Прикро про це говорити, але таких кричущих проблем, які сьогодні озвучую, ні в бериславців, ні по інших сусідніх районах немає. Не називатиму прізвищ, але зовсім недавно мав нагоду познайомитись і спілкуватись з людьми, які мають відношення до керівництва Бериславського району. Вражений їх компетентністю щодо кожного населеного пункту району, патріотизмом, енергією, великим бажанням щось змінювати і робити це для людей, а не для власного благополуччя.
І останнє. У моєму житті було, на жаль, вже багато важких хвилин. Тяжко проводити в останню дорогу рідних та близьких, багатьох своїх учнів. Напередодні поминальних днів хочу згадати поіменно своїх колег – керівників освітніх закладів району, з якими працював, підтримував дружні стосунки, проводжав їх в останню путь. Це Сторможов Анатолій Миколайович, Путін Анатолій Михайлович, Радченко Наталія Олексіївна, Карпова Ніна Миколаївна, Поляков Юрій Григорович, Жмаков Анатолій Іванович. Багато хто з них пішов із життя раптово та передчасно, і це був результат їхньої професійної діяльності. Особливо шокувала смерть Володимира Васильовича Базиляка. Ми були ровесниками, разом розпочинали трудову діяльність, мали спільного товариша Віталія Паровенка, з яким я приїхав з Полтави «підкоряти» Херсонщину і який, на жаль, теж зовсім молодим залишив цей світ. Ніхто з них не передав своїм дітям великих статків і депозитних рахунків, тому що вони працювали в освіті. Добре, що є пам’ять та вдячність рідних, колег, учнів.
Для мене особисто 1 квітня розпочався директорський квартал, це важке, але вимушене рішення. Знаю по собі, як важко переносять нинішню ситуацію мої колеги – директори, з якими я часто спілкуюсь. Тому звертаюсь до всіх: не знищуйте морально керівників шкіл та освіти району. Це компетентні, відповідальні, професійні люди, на яких тримається освіта району. Повторюся, можливо, ще раз. Треба навчитися ставити себе на місце інших, треба запитати кожен себе, наскільки ми потрібні іншим.
Хочу все ж завершити на позитивній ноті. Днями, їдучи з лікарні, звернув увагу, як на південному схилі біля колишніх колгоспних ферм облаштовується, мабуть, виноградник. Навіть не з’ясовують, хто господар, чи будуть платитися податки від очікуваних прибутків у нашому районі. Дай Бог, щоб усе отрималося. Найголовніше, що там працюють люди.
Села не буде не тоді, коли там немає школи, а тоді, коли там не буде роботи. І це повинно стати темою серйозної розмови в нашому районі. Колись ранком ми слухали Ольгу Глєбівну Матвіїву з позитивними новинами з нашого району. Сьогодні на коротких хвилях часто слухаю радіо «Лепетиха». Їхні передачі надихають оптимізмом, молоді люди заряджають навіть сусідів через водосховище позитивною енергією. Дай Бог, що скоро так буде і у нас. Якщо нічого не зміниться, нас чекає «дефолт» місцевого масштабу. Знаю, що не всім сподобаються висловлені мною думки. Тому запрошую до діалогу керівників району, депутатів, усіх небайдужих громадян. Переконаний, що далі так жити не можна.
В.М. Береговий, депутат Нововоронцовської ради, директор Новоолександрівської школи- дитячого садка
