Красива жінка подобається очам,
а добра подобається серцю.
Одна жінка буває гарною забавою,
а інша – скарбом.
Любов – єдина сила, яка спроможна любого ворога перетворити в друга.
Обділена долею — не переймайся.
Надійся і чекай.
Даша і Павлуша одружилися перед самою війною. Все було добре: Даша народила двійнят, хлопчиків. Один був білявий, а другий чорнявий. Білявого назвали Максимом, а чорнявого Іваном.
Коли почалася війна, хлопчикам виповнився один рік, але вони вже ходили. Даша, після річних бухгалтерських курсів у Херсоні, працювала в колгоспі рахівником, а Павлуша був комбайнером, навчався у знаменитого в Дудчанах комбайнера Васюка. А вечорами ходили вони вдвох із дружиною в клуб, і він там грав на акордеоні, що подарували йому за хорошу роботу в збиранні врожаю.
Грав і дуже гарно співав. Особливо любив Павло співати пісню для Даші:
«Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай».
Коли Павлуша починав співати цю пісню, то в клубі всі втихали, а потім аплодували на всі долоні.
В селі всіх мужчин від вісімнадцяти до шістдесяти років забрали на війну. З нашого шульгівського двору пішло троє: батько мій, Григорій Трохимович і брати Василь та Іван.
Село ніби поринуло в морок, коли мужчини, чоловік триста, покинули його. Плакало все: люди, тварини, дерева і сонце. А потім у Дудчани завалились румуни.
Що вони тут робили, про це навіть гріх писати: відбирали у людей усе коштовне, різали свиней і тут же серед двору смажили на вогні, пили шнапс і бігали по селу, щоб зловить якусь жінку і зґвалтувати.
У цей час Даша прийшла до нашого дому (ми були сусідами), щоб діти побули у нас, бо в неї тяжко захворіла мама. І тут два румуни, побачивши таку красуню, прожогом кинулися до неї. Максим і Ванька почали кричати, коли Даша відбивалася від ґвалтівників. Почувши крик, з хати вибігла моя мати Наталя.
Побачивши ту картину, вона вхопила сапу і з криком ринулася на нападників. Та вони вже рвали на Дарині одяг і не звертали уваги на якусь дурну бабу з розпущеними косами й сапою. Але коли ця баба вперіщила держаком одного із них, вони кинулися на неї, полишивши Дашу. Молода жінка, скориставшись цим, швидко вхопила синів – і бігом до нас у хату. А мати моя сперлась на сапу, почала хреститись і кричати: «Ісус Христос, Ісус Христос, допоможи». Ґвалтівники зупинились. Щось пробелькотали по-своєму і пішли на іншу вулицю.
У ті часи, коли ми потерпали від румунської окупації, жінки мазали собі лице сажею, а руки били кропивою до пухирів, потім ті пухирці роздирали і говорили, що в них короста.
Через деякий час зайшли німці. Румуни зникли так само раптово, як і прийшли.
Німці залишили колгоспи, як і були: бригадири, агрономи, тільки замість голови колгоспу був староста.
Вони й сільських жінок не чіпали. Щодо німецьких офіцерів, то дехто з них приїхав з подружкою, а інші прихопили наших молодих вчительок.
Даша вже вимила лице добряче кислим молоком. У нас була корова, і Даша завжди брала у нас молоко для дітей. Ніхто в селі не купував і не продавав молоко, а здавали 150 літрів на рік у фонд Германії, за що німці платили марками.
Німці швиденько розмістили в школі комендатуру, поліцейську дільницю. Начальником поліції поставили молодого, гарного молодика Йосипа Доцюру, який раніше працював експедитором у кооперації – дуже слизьку і злопам’ятну особу. А той до себе взяв поліцаєм Деркозу Слюнька. Чого його так називали, ніхто не знає, але був Слюнько та й усе. Його два рази судили за дармоїдство.
Він винюхував, хто був у селі активістом, комуністом, комсомольцем, і доповідав Децюку, а той – німцям. Одних відразу десь запроторили, а інших приводили в комендатуру, допитували, а потім заводили в шкільний погріб і лупили там шомполами. Били, звичайно ж, свої, а німці, потягуючи пахучі цигарки, реготали, мов коні з наших дурнів, що луплять свого.
Деркоза одягнув поліцейську форму і все з тростиною лазив по людських дворах. Зайшов і до Даші, яка саме купала в ваганах своїх хлоп’ят.
«Ого! Та ти ж красуня, Дашуня, а я й забув за тебе». – почав чіплятися до неї.
Діти знову здійняли крик, і Декоза залишив хату Даші, але попередив: «Якщо не будеш моєю коханкою, то дітей заберемо, а тебе відправимо до зеків на виховання». Гримнув дверима і зник. Через деякий час Дашка з хлопцями прибігла до нас і каже: «Тьотя Наташа, що мені робити? Той Слюнько пристає до мене…». І розповіла моїй матері все, як було.
Скажу трохи про свою матір. В їхній сім’ї було дванадцятеро дітей: два хлопці, а то все дівчата. Хлопці хазяйнували з батьком, а більше самі. Мамин батько, Павло, відслужив двадцять п’ять років в царській армії, отримав п’ять гектарів землі біля села Ганнівка, що було неподалік Дудчан. І Наташка, мов хлопець, ловила сіткою з батьком, ходила полювати на дикого кабана і качок, добре плавала, вправно стріляла з рушниці і моталася верхи на конях, які були в батька.
Вислухавши Дашу, мати моя й говорить:
– Запроси Деркозу під нашу велику грушу, що біля льодовні*, як стемніє. І обов’язково сядь під дерево спиною, а Слюнько хай сяде збоку.
– А що буде далі?
– Ти тільки не лякайся і не ворушись, як почуєш якийсь шелест.
Настав вечір.
Мати взяла лопату, запнулася темною хусткою, прикривши лице, і пірнула у темряву. Ми ще не спали, а лежали на печі, розповідаючи один одному страшилки.
Уже після війни мати розповідала, що зайшла вона тихенько босоніж ззаду груші, де сиділа Даша і Деркоза. Небо було чисте і зоряне.
Мати кашлянула, щоб подати знак. Даша завмерла, а Деркоза різко повернув голову. І тут на його голову опустилася лопата. Він, не зойкнувши, впав і трохи покотився вниз, а Даша сиділа, мов оніміла.
– Готовий… – тихо проговорила мати. Вони вдвох насилу затягли Деркозу до ями і зіпхнули вниз, де вже давно не було льоду, а лише купа прілої соломи. Не говорячи один одному ані слова, розбіглися по хатах. На ранок прислухались між людьми, але все було тихо. Так минув день, тиждень, і ніяких турбот за Деркозою. Може й було, а жінки нічого не знали. На ранок лопата стирчала в купі гноївки, як і годиться.
Весна 1944 року. Німці відступають. Оскаженіли. Грабують все – корів, свиней, курей, забирають зерно, килими, дорогі вироби. Гонять людей стадами в Германію, розстрілюють за будь-яку дрібницю. Почали повертатися з евакуації колгоспні трактори, скот, коні. Ми отримали листи з фронту від моїх братів Васьки і Ваньки, а Даша від Павлуші.
Бувало, прибіжить до нас, сядуть із моєю матір’ю під шовковицю на лавці, і читає Даша свій лист від Паші, а потім наші. П’ють чай і тихо щось співають. В березні 1945 року прийшов наш батько з війни, а через декілька днів прийшли дві похоронки на Ваську і Ваньку. Один загинув у фінських водах, а другий у Будапешті. Сльози рікою. І не тільки в нас, а в багатьох Дудчанців, які також отримали похоронки.
Прийшла Даша і також приєдналася до материнського плачу. Від Павлуши вже давно немає ніякої вісточки. Минув уже сорок п’ятий, шостий, сьомий, а від Павлуши – нічого. Куди вже Даша не писала. Відповідь: «Немає в списках ні мертвих, ні безвісти зниклих».
Максим і Ваня росли, в школу ходили, а Даша куховарила на тракторній бригаді. Скільки до неї не чіплялося женихів, усіх вона відшивала. Якось, коли йшли жнива хлібів, перед вечором їздовий Пахом, забираючи кухарку, всипав в рукав її кофтини і зав’язав пару кіло ячменю. Даша цього не бачила. Одежину вкинула в кошик, а сама сіла на сидіння біля Пахома, і поїхали в село.
Раптом із-за посадки винирнув об’їждчик Степан Косий на бідарці. який, так-би мовити, «охороняв» колгоспне добро.
– Стій! Що веземо?!
– Везу Дашу додому із степу. Може тобі її залишити.
– Ти не розумій, дядя. Показуй, що в торбі.
А сам хвать кошик і витягує звідти рукав із терничком.
– А це що?! Слідуйте за мною в контору.
Все було, як було. Суд. Даші дали два роки косить в Дар’ївці комиші за два кілограми ячменю, дякуючи Пахому, який хотів, як краще – допомогти вдові, а вийшло, як завжди. Діти лишилися з бабусею, Дашиною мамою, яка невдовзі померла. Лягла й не прокинулася.
В буцегарні Даша куховарила для зечок і для інвалідів війни, які жили бараці поруч загородженні металевою сіткою. Наваре обід і черговий міліціонер забирає в бачок і несе інвалідам. Жінок туди не пускали.
Якось на День Перемоги зварили добрий обід для всіх: і зечок, і інвалідів. Інвалідам з якогось колгоспу привезли вино. Десь пообідді, годині о четвертій дня почулись пісні під баян із сторони інвалідів. Жінки-зечки підійшли до сітки і почали підспівувати мужчинам. І раптом Даша закричала на весь голос: «Мій Павлуша співає. Я впізнала, це він!»
Пісню співав один сильний голос під баян:
«Ніч яка місячна…»
Вона побігла до конвойного і почала просити, щоб їй дозволили зайти в барак інвалідів, бо там її чоловік. Але ні. Не можна. Не велено. Тоді організовувалися всі жінки-зечки і підняли такий лемент, що сам начальник тюрми примчав розбиратись.
Коли йому доповів черговий наглядач, про що йдеться, той щось собі подумав, кудись пішов, а потім повернувся: «Веди кухарку до інвалідів нехай впевниться чи то її чоловік, щоб не лементіли».
Коли Даша зайшла в казарму, де сиділи за столом і в інших куточках інваліди без ніг, рук, сліпі й інші, то одразу впізнала свого Павлушу, хоч уже минуло з часів війни майже десять років. Тремтячи, підійшла до баяніста, сліпого, без ноги і, поклавши руку на плече, промовила:
– Павлуша, Паша, це я, твоя Даша, впізнаєш?
Баяніст поклав баян на стіл, протер рукавом сльозливі очі: «Відчепись, молодице. Ти обізналась, я – не твій Паша». І зняв її руку зі свого плеча. А вона лиш сіла біля нього, притулилася до його плеча і тихо-тихо заспівала:
«Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Ти ж не лякайся, що ніженьки босії,
Змочиш в холодну росу… Пашо»!
І глухо заплакала на його плечі. Він якось незграбно повернувся, притиснув до себе Дашу і теж заплакав. Всі зрячі інваліди гуртом кричали: «Паша, ти дурень! Дивись якась красуня, а ти ще копирсаєшся. Твоя, Пашо,твоя»!
Ще довго Даша й Паша сиділи, обнявшись. То щось говорили, то мовчали й плакали тихенько. Наглядач забрав Дашу і повів у жіночий барак, а сам пішов доповісти начальству про зустріч.
Через декілька днів Дашу викликали в головне управління тюрми. Дали їй новий одяг, а перукар тюремний привів її в Божий вигляд. Вона, йдучи потім, думала: «До чого це? Щоб воно це означало, це одівання».
У великому кабінеті начальника колонії було світло й прохолодно. Там були й якісь люди з бородами і без них.
«Сідай, Дар’я Андріївна», – каже начальник до неї, а секретар зачитав постанову, що її звільняють достроково з виплатою зароблених в тюрмі грошей.
Відчинилися двері.
Спираючись на милицю, у супроводі чергового в кабінет зайшов Паша, весь в орденах і медалях. Посадили, бо він сліпий. А Даша від чоловіка не відриває очей. Все уладнали. Посадили Дашу й Пашу в Бобик і повезли прямо додому в Дудчани.
В той день в селі було свято: одні плакали, інші раділи, сміялися. Двоє близнят, уже дорослих хлопців, тримались за батька. Моя мати підійшла до Павла і запитала, витираючи сльози.:
– Чи не бачив ти там, де ти був, моїх синів?
– Ні, тьотю Наташо, не бачив… Вони герої.
Довго Дар’я і Павло вони ще жили, але ніхто й не узнав, чому тоді він так вчинив. Може, щоб не бути тягарем дружині й сім’ї?
Дружини, матері й діти до цього часу чекають, що, може, й їх воїн ще живий і колись повернеться до свого дому. В житті можливо все, а пісня в серцях і до цього часу звучить.
А. Шульга, ветеран війни і праці
18.05.2021
* Льодовня – це така яма, куди взимку завозили в колгоспі лід, вкривали соломою, а потім використовували на зберігання молока, м’яса, риби.
