Автор: Надія Дубина (Загоруля), донька

Кажуть що люди, як зорі на небі. Одні великі і яскраві, інші маленькі, ледь мерехтять. Але і вони світять і посилають своє тепло на землю.
Любимівка відзначає своє 100-річчя. У районній газеті «Вісті» одна за іншою статті про видатних людей села. А я хочу розповісти про своїх батьків, простих працівників, «гвинтиків», завдяки яким працює цей механізм під назвою «життя». Як про все згадувати, то не вистачить і дня, тому хоч коротенько.
Для мене мої батьки найрідніші і найдорожчі люди у всьому світі. Народилися у селі Трудолюбівці у багатодітних сім’ях. Мама, Глушакова Зінаїда Кирилівна, була сьомою дитиною (всього восьмеро дітей). Батько, Загоруля Володимир Іванович, третя дитина із чотирьох. В обох батьки загинули на фронті. Нелегкими були їхні дитинство і юність. Змалечку тяжко працювали. Мама закінчила сім класів, бо маленький племінник спалив чоботи і не було в чому ходити до школи, хоча вчилася добре. У школу ходили до села Миролюбівки пішки. Одного разу хлопці не пішли до школи, а в скирті вчилися курити, а були ще малими, і декому стало недобре. А вдома мій батько ще й одержав ціпка від матері (моєї бабусі Килини). Вона з дитинства була калікою і ходила з ціпком, ним же і виховувала дітей за неслухняність.Тепер кажуть це не гуманно, але, мабуть, завдяки цьому виросли гарні і слухняні діти. Після цього батько не брав до рук цигарки і навіть, коли служив у армії (Польща), обмінював у товаришів цигарки на цукор. Мама дівчиною працювала у м.Херсоні на склотарному заводі.
Закохалися одне в одного і в 1959 році одружилися. Мама пішла працювати у колгосп ім.Чапаєва дояркою, а батько – трактористом у радгосп «Піонер». Дванадцять років, коли на гусеничному тракторі, велосипеді, а в основному, особливо зимою, пішки ходив на роботу. Ніде на тракториста не навчався, був прицепщиком у Буряченка і опановував професію. Уже пізніше, коли з’явилися нові трактори навчався на курсах у м.Дніпропетровськ. Народилися діти, три доньки: Надія, Євдокія і Олена. Я пам’ятаю як зимовими вечорами ми його чекали, сидячи під грубкою і плакали, бо надворі сніг і заметіль, а тата немає з роботи. У селі нікому не довіряли зорати город, казали, так, як зоре Загоруля, не зоре ніхто.
Перед новим 1969 роком ми всією сім’єю переїхали до села Любимівки. Дали моїм батькам, як тоді казали, «домік» при умові, що мама буде працювати дояркою. Так і працювала до 1978 року, потім техніком штучного запліднення тварин (закінчила курси у Асканії Новій) до самого виходу на заслужений відпочинок. Батько з гусеничного трактора пересів на Т-150. Думаю, що працював совісно і сумлінно, бо кожного року під час святкування Дня сільського працівника одержував цінні подарунки. А скільки грамот, подяк, вимпелів, почесних відзнак! Керівництво радгоспу цінувало його працю і в 1976 році він був нагороджений орденом «Знак пошани». Мама нам розповідала: «Бувало прийде з роботи, сядемо вечеряти, я йому вже треба картоплю копати, а він каже, що у третьому полі пар заріс, треба культивувати, а сьоме треба орати». А як працював у нічну зміну, він завжди нам приносив хліба «від зайця», і був той хліб найсмачніший за все. Як він нас навчав берегти кожну зернину. Пізніше, за станом здоров’я, працював слюсарем. Не відставала від нього і мама, портрет її висів на Дошці пошани. Обоє – Ветерани праці. А ми, діти, теж старалися на підводити своїх батьків, гарно навчалися у школі. Завуч школи, Чумак Михайло Григорович під час проведення батьківських зборів просив маму, щоб вона розповіла як вона виховує дітей. На це була така відповідь: «А я їх бачу? Йду на роботу, вони ще сплять, приходжу з роботи вони вже сплять».
Через хворобу наш батько рано пішов із життя. Але він живе у наших серцях: дружини, дітей, онуків. Вони його пам’ятають, бо дуже любили дідуся. А правнукам ми про нього розповідаємо. Це був найкращий батько у всьому світі. Він ніколи не ображав дружину, у сім’ї ніколи не було ні лайки, ні сварки, тільки мир і злагода. І коли одружувалися наші родичі він завжди їм бажав і говорив: «Живіть, діти, так як ми з тіткою». Я була ще мала і не могла зрозуміти чому. Адже не було у них ні великої хати, ні машини. Уже, коли стала дорослою, тоді до мене дійшов зміст цього побажання. Тому що у серцях у них була вірність, повага і кохання, які вони берегли все своє життя. А як він любив нас, своїх дітей! Завжди нас виглядав і зустрічав. Ми ще тільки біля школи, а листоноша Люся Бережна говорить: «Ідіть, ідіть, батько вже вас виглядає на дорозі». У дитинстві бабуся Килина вчила нас називати його татом. Але ми соромилися, бо тоді ж усі казали «папа». Але вдома у нас були наші любі матуся і татусь.
І дідуся, і бабусю дуже любили і люблять малі, а тепер вже дорослі онуки. Під час канікул часто всі п’ятеро бували у них. Моя мама дуже гарно співає, знає багато пісень, тож вони тепер згадують пісні, яких навчала бабуся. Дуже шкода, що батько не діждав правнуків, їх восьмеро. Усі дуже люблять прабабусю. І хоча їй уже багато літ вона допомагає бавити найменшенького, Матвійчика. Уся наша родина просить Бога, щоб була вона з нами як найдовше. Односельці поважають її, питають поради.
У моєму сімейному альбомі зберігається фотокартка, на якій я ще маленька (мабуть пів року) сиджу на стільці, а позаду видніється батькова рука. Він мене піддержував, і, мабуть, до цих пір з висоти небесної любить і підтримує нас. Я щаслива людина, що виросла у такій родині.
Матуся часто співає пісню:
Ой там на горі, ой там на крутій,
Ой там сиділа пара голубів.
Вони сиділи, милувалися,
Сизими крильми обіймалися.
Це про них.