Село Любимівка розташоване у північно-західній частині Нововоронцовського району Херсонської області України. Воно знаходиться за 20 км від залізничної станції Високопілля та 23 км від районного центру Нововоронцовки.
Історія села своєрідна. Навесні 1921 року 110 сімей селян-бідняків із сіл Нововоронцовки та Осокорівки за ленінським декретом про землю одержали наділи землі з фондів колишньої Нововоронцовської економії. Ці фонди на той час становили 32 тисячі десятин землі. Селянам нарізали землю з розрахунку 2 десятини на члена сім’ї. На той час у колишній економії було декілька господарських приміщень: корівник, конюшня, комора, водогінна башта. Усі споруди були в страшенно занедбаному стані.
Перші роки господарювання були нелегкими. Селянам потрібно було збудувати житла, обробити землі. Реманент, що був в економії, виявився малопридатним, не вистачало тягла. Селяни не могли обробити всю надану їм радянською владою землю. У 1922 році вони засіяли лише частину землі, решта залишилася під перелогами. У той рік був недорід, зібраного врожаю ледь вистачило, щоб забезпечити себе насінням для сівби та прохарчуватися. І все ж таки селяни-бідняки, які одержали землю, не втрачали надії на краще життя.
Шукаючи вихід із скрутного становища, селяни під час сільськогосподарських робіт об’єднувалися в супряги по 15-20 господарств. Це були перші паростки колективної праці.
Багато селянських сімей жили ще в землянках, але вже заможні спорудили власні будинки. Зводили будинки толокою. Збиралися переважно в неділю, місили глину, ліпили з глини і соломи вальки, мурували стіни. З лісоматеріалами було сутужно. Виручали дніпровські плавні, звідти колоди привозили волами. Вкривали хати переважно житньою соломою та очеретом, якого багато росло на заболоченій місцевості за селом.
Колективний метод будівництва сприяв тому, що вже в 1923 році село налічувало 100 дворів. Настало питання про те, як назвати село. Місце, де поселились селяни-бідняки, в навколишніх селах називали до цього часу економією.
Це питання розглядалося на загальному сході села. Селяни, які ходили в Збур’ївку на ярмарок купувати корів, розповідали, що недалеко від Каховки вони проходили через село Любимівку, яке їм дуже сподобалося своїми садами.
Вони запропонували і своє село назвати Любимівкою і зробити його таким же красивим. Ця пропозиція всім сподобалася, і відтоді село стало називатися Любимівкою.
Влада наділила незаможників землею, допомагала їм у веденні господарства. У 1923 році у Нововоронцовці було створено сільськогосподарське кредитне кооперативне товариство. Воно надавало незаможникам у тимчасове користування реманент, допомагало коштами для придбання худоби, ведення будівництва і ін.
Із каменю напівзруйнованих приміщень та водогінної башти панської економії любимівці збудували сільбуд, крамницю, початкову школу, яку стало відвідувати 65 дітей.
Були люди, які не погоджувалися об’єднуватися в колективні господарства. Вони хотіли господарювати самі.
Комнезам, створений у селі, став проводити ідеологічну і культурно-масову роботу. Вона стала особливо помітнішою після ліквідації наслідків голоду 1921-1922 років та бандитизму, що мав тоді місце по селах.
Був створений драмгурток, який очолював директор початкової школи Левашова. Драмгуртківці давали вистави, в яких висміювали все те, що заважало будувати нове життя. Сільбуд не мав декорацій, костюмів та вистави мали успіх серед населення села.
Перші кроки на шляху виробничого кооперування селянських господарств в Любимівці було зроблено в 1925 році. 28 найбідніших селянських господарств утворили ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі) “Заповіти Леніна”, яке проіснувало недовго.
У навколишніх селах, зокрема в Нововоронцовці, вже існували і успішно господарювали ТСОЗи. Партійний осередок КНС вів серед бідноти роз’яснювальну роботу, на прикладах вже існуючих селянських господарств показували переваги колективного господарювання. Селяни їздили у ці господарства, до всього придивлялися, поволі переконуючись у їх доцільності.
У 1928 році в Любимівці знову створюється ТСОЗ. На цей раз до нього вступили вже 68 одноосібних господарств. І назву дали йому символічну – “Відродження”. Ця назва ніби говорила, що справа 1925 року, тобто справа кооперування селянських господарств, не загинула.
У цьому ж році створюється комсомольський осередок на селі. Першими комсомольцями були Кунець Кирило Павлович, Ковалик Семен, Сірик Марія.
З великою охотою активісти села, комсомольці працювали на п’яти- і десятихатках, проводили бесіди в сільбуді, агітували за культуру землеробства, пропагували атеїзм.
Особливо велика роль у цій роботі належала політвідділу Хрещенівської кущової машино-тракторної станції.
За рішенням республіканських органів на базі колгоспу “Відродження” сіл Хрещенівки, Петрівки, Ленінського, Трудолюбівки намічалося створення радянського господарства, яке б спеціалізувалося на вирощуванні ефірних і олійних культур.
У 1930 році був створений радгосп “Піонер”, підпорядкований республіканському тресту радгоспів, що мав назву ТМЕК (трест олійних і ефірних культур).
Великі організаторські здібності виявив перший директор створеного радгоспу Козюра Федот Кузьмич та його заступник Кайстров Павло Семенович. Новостворений радгосп мав на своєму озброєнні 10 тракторів “Фордзон”, 100 коней, 50 бричок, 30 букарів для оранки землі, 3 молотарки МКА 1/100.
За радгоспом було закріплено 21 тисячу гектарів землі.
Першими трактористами радгоспу були Горб Яків Гурович, Горб Іван Гурович, Воротило Іван Харлампович, Харченко Порфирій Феофанович, Ковалик Василь Михайлович, Січкар Гаврило, Євтушенко Василь Миколайович. Головним агрономом був Зорін Михайло Якович. Партійна організація радгоспу на чолі з товаришем Шерепенко, спираючись на активістів і комсомольців зуміла поставити справу так, що вже в перший рік існування радгоспу засіяли гірчицею, соняшником, рициною, зерновими культурами весь посівний клин. Багато різних проблем стояло перед господарством. Ці завдання могли вирішити люди організовані, віддані своїй справі. Тому для керівництва радгоспу гасло “Все вирішують кадри”, – було одним з головних гасел того часу.
У Нововоронцовку було направлено першу групу юнаків на курси трактористів при місцевій МТС, яка була переведена з Хрещенівки.
Було організовано навчання грамоти неписьменних жителів села (лікбез).
У 1931 році в Любимівській школі виникла перша піонерська організація, яка налічувала 27 піонерів. Старшим піонервожатим став комсомолець Щербак Іван Семенович.
Прибули хлопці з курсів трактористів. У цьому році радгосп одержав 29 тракторів “Фордзонів”, так що всі молоді трактористи сіли за кермо сталевого коня. На сільськогосподарських роботах особливо добре зарекомендував себе молодий тракторист Карпенко Іван Михайлович, який став передовиком радгоспного виробництва. Після війни Іван Михайлович став механіком. Він вчив хлопців оволодівати технікою, завжди підтримував їх, допомагав.
Восени 1932 року тракторний парк радгоспу поповнився ще шістьма тракторами “Мак-Кормік-Дірінг” американського виробництва.
У 1933 році напровесні від радгоспу “Піонер” відійшли і були перетворені в самостійні господарства села Хрещенівка, Петрівка, Трудолюбівка. Любимівка залишилася радгоспом з сільгоспугіддями в 10 тис.гектарів. Щороку багатшав радгосп, багатшало село, краще стали жити робітники.
Не обминули наше село і репресії. З невідомих причин були репресовані: Фартушний Іон Пилипович, Убогий Андрій, Борисенко Єфрем Якимович, Гузенко Михайло Іванович, Суслов (ім’я невідоме ).
У 1959-1960рр. їх було реабілітовано.
У передвоєнні роки було збудовано майстерню, їдальню, корівник, конеферму, 2 комори для зерна, валовий збір якого в 1940 році становив 76 тисяч центнерів, що в перерахунку на 1 гектар становило 19 центнерів.
У червні 1941 року робітники радгоспу готувалися зібрати щедрий урожай. Важкий, налитий колос хилила пшениця до землі. Любимівці раділи небувалому врожаєві. Вчасно відремонтована техніка мала вийти в поле.
Скільки не кинеш оком – навкруги рівненькі поля, безхмарне небо над головою. Здавалося, так буде завжди. Та доля готувала пекучу рану, яка і досі болить чи не в кожній родині України.
У недільний ранок 22 червня 1941 року в наші міста і села увірвалося страшне слово “війна”. Замість збирання врожаю багатьом робітникам довелося одягнути солдатські шинелі і йти на фронт боронити рідну землю від віроломного фашистського ворога.
Трактористів і комбайнерів, що пішли на фронт, замінили жінки та підлітки, які терміново оволоділи спеціальностями механізаторів. Завдяки наполегливій праці вчасно впоралися із збиранням врожаю.
Фронт наближався до Любимівки. Курними степовими шляхами потяглися до дніпровських переправ валки біженців, відступаючі військові частини. Затуманеними очима дивилися любимівці на покриті пилом солдатські гімнастерки. Керівництво радгоспу організувало евакуацію сімей спеціалістів та робітників, направило за Дніпро радгоспну худобу, сільськогосподарську техніку. Починаючи з 12 серпня 1941 року над Любимівкою та навколишніми селами з’являтися фашистські літаки, що скидали бомби на степові дороги, якими відступали наші військові частини. Вночі обрій на заході вкривало загравами – то наближався фронт.
А 16 вересня 1941 року фашистські мотоциклісти вдерлися в село. Тридцять місяців тривав німецький режим. З перших днів окупації фашисти запровадили “новий порядок”. Почалися арешти активістів, вивезення в Німеччину цінного радгоспного майна, а потім і людей. Терор, нічні патрулі, комендантські години, наїзди гестапівців на села – ось у таких умовах жили любимівці.
Але населення, ризикуючи власним життям, чинило опір фашистам, завдавали їм великої шкоди, саботувало їхні накази. Припинилося навчання у школі, бо німецький комендант Бокельман перетворив приміщення школи на стайню для коней.
Справжніми патріотами-інтернаціоналістами проявили себе любимівці. Так, жителька села Дарія Архипівна Шинкаренко довгий час переховувала у себе в хаті єврейку Соню Трайберг із сім’єю, яка евакуювалася напередодні війни з міста Нікополя. А коли фашистські прихвосні-поліцаї донесли про це німецькому комендантові, то Дарія Архипівна сказала, що це її родичка з Одеської області, за національністю гречанка. Ризикуючи власним життям, вона врятувала Соню та її сім’ю від вірної загибелі. Вже по війні приїздила Соня в Любимівку разом із чоловіком і низько вклонилася своїм рятівникам.
Особливо нестерпним став терор окупантів взимку 1943-1944 років, коли фронт підійшов до Дніпра. Багатьох жителів вороги вигнали з домівок, забрали всю рогату худобу, свиней, курей, зерно. Жителі села були приречені на голод.
Але внаслідок Нікополько-Криворізької операції, блискуче проведеної військами 3-го і 4-го Українських фронтів, в ніч з 28 на 29 лютого 1944 року Любимівка була звільнена від фашистських окупантів. Так як після самої темної ночі завжди настає ранок, так на зміну чорним дням окупації прийшло довгождане звільнення. Полум’я війни котилося на захід.
Радгоспу, селу було завдано величезних збитків. По 12-14 годин працювали робітники в напівзруйнованих майстернях. З трофейної техніки вдалося скласти декілька тракторів. З допомогою держави поступово налагоджувалось господарство. На трактори і за токарні верстати стали ті, чиї батьки і старші брати ще билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. В шістнадцять неповних років стали хорошими виробничниками Пасько Михайло Якович, Курочка Георгій Федорович, Тригуб Олена Григорівна, Тетеря Петро Кирилович, Мороз Петро Феодосійович та ін.
9 Травня 1945 року в село прилетіла радісна звістка про Перемогу над фашистською Німеччиною. Всі жителі села зібралися біля школи на святковий мітинг. Радість і біль втрат змішалися в серцях любимівців у цей незабутній травневий день. Дорогою ціною дісталася перемога для них.
Із нашого села Любимівки на фронт пішло 65 чоловік, які досягли призовного віку. Не повернулося 47 односельців. Вони навічно залишилися лежати в землі далеко від рідних домівок.
Відшумів святковий травень 1945 року. У село стали повертатися солдати, треба було відбудовувати його. Постали дуже складні завдання – в найкоротші строки ліквідувати наслідки окупації. Були створені комсомольсько-молодіжні бригади. По 12-14 годин працювали ремонтники у напівзруйнованих майстернях. З трофейної техніки вдалося скласти декілька тракторів, допомогала держава. На трактори і токарні верстати стали ті, чиї батьки і старші брати ще перебували на фронті. В шістнадцять неповних років стали хорошими виробничниками Пасько Михайло Якович, Курочка Георгій Федорович, Тригуб Ольга Григорівна, Мороз Петро Феодосійович і інші.
До 1950 року було повністю відбудовано господарство, освоєні довоєнні посівні площі зернових і технічних культур, відремонтовані приміщення, налагоджувався побут та обслуговування населення. Поволі забувалася війна. Поля, що колись були полями боїв, стали рясно родити. Та не забували любимівці воїнів, що навічно полягли на цих полях, зросивши їх своєю кров’ю. В п’ятдесятих роках у центрі села біля новозбудованого Будинку культури було споруджено пам’ятник, на якому золотом горіли імена загиблих воїнів – українців, білорусів, росіян, татар, азербайджанців, які віддали своє життя за звільнення українського села Любимівка в грізну годину війни.
Господарство потребувало робочих рук, намічалися грандіозні плани радгоспного будівництва. По організованому набору робітників у село прибувають перші переселенці із Західної України.
У селі широко розгорнулося житлове будівництво, щоб забезпечити переселенців упорядкованими квартирами. Поліпшується побут та обслуговування: став до ладу магазин промислових товарів, проведено водогін, радіофіковано квартири, стали працювати пекарня та лазня.
П’ятдесяті-шістдесяті роки увійшли в історію села роками небаченого досі будівництва, новими перетвореннями в рільництві та тваринництві, а також у культурному житті села.
Славився радгосп “Піонер” своїм садом. Садівник А.А.Галета не уявляв свого життя нього. Яблуками забезпечували увесь район, відправляли на переробку. У зборі фруктів допомагали школярі.
За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства, директор радгоспу Чирко Василь Юхимович та зоотехнік Крилов Петро Іванович були нагороджені орденами “Знак Пошани”.
Ювілейну медаль одержали: телятниця радгоспу Александровська Клавдія Олексіївна, механік відділку №2 Бондар Анатолій Іванович, доярка Довга Марія Єгорівна, різноробітниця Іванець Марія Платонівна, коваль Качуровський Броніслав Карлович, Євтушенко Галина Іванівна, а також багато інших передовиків виробництва.
З ініціативи директора дослідного господарства Шкоди В.Й. був замовлений проект закладки парку в центрі с.Любимівки. Проект підготували спеціалісти Херсонського “Зеленого господарства”.
У 1972 році були знесені старі жилі приміщення на перехресті вулиць у центрі села. А на їх місце завезли родючий грунт, розмітили доріжки, та місце для меморіалу загиблим воїнам. Саджанці софори японської, горобини, ялини звичайної та сріблястої, туї, верби плакучої, липи і каштана, в’яза дрібнолистого для парку, завезені заступником директора Євтушенком Г.В. з міста Красний Луч Луганської області. З Нововоронцовського плодорозсадника завезені троянди. Керівництво роботами по розбивці парку, садінні дерев проводила агроном-інтенсивник Чирко Євдокія Семенівна. Працювали на закладці парку робітники і спеціалісти радгоспу.
У 1975 році з ініціативи вже нового директора Заранкіна М.В. парк був значно розширений у південний бік від меморіалу. Саджанці завозили з Новоолексіїївського плодорозсадника та з міста Хмільник Вінницької області. Парк доглядали учні школи.
З роками став руйнуватися пам’ятник загиблим воїнам біля Будинку культури. У 1972 році було збудовано меморіал загиблим воїнам. Він складається з пам’ятника, меморіальної стіни, на якій викарбувані імена воїнів, та Алеї слави, де кожному воїнові встановлена мармурова плита. Зелені і густі ялинки, що ростуть навколо, оберігають вічний спокій загиблих воїнів. І, як завжди, в День Перемоги збираються жителі біля меморіалу, щоб віддати шану загиблим воїнам, вшанувати живих. У селі з живих ветеранів на 2006 рік залишився один – Киян Іван Прокопович. Зворушливою була сцена його вшанування, коли 9 Травня він ішов попереду колони демонстрантів, а під ноги йому стелили живі квіти. Ось уже декілька років до Дня Перемоги проводиться з ініціативи Ткаченка В.Г. крос Миру. Це день шани ветеранів, день здоров’я. На бігову доріжку стають діти, вчителі, батьки, спеціалісти радгоспу.
70- і 80-ті роки були роками розквіту села
У приміщенні старого дитячого садка було облаштовано спортивний комплекс. До послуг молоді завжди є спортивний зал школи, де відданий своїй справі учитель фізичної культури Ткаченко В.Г., розвиваючи багато видів спорту, залучав молодь до фізичної культури, утверджував здоровий спосіб життя. На стадіоні постійно проходили спортивні змагання. Тут же щорічно відбувалося улюблене свято – День урожаю. Уміли любимівці вшановувати переможців жнив, відзначати передовиків усіх ділянок господарства.
За цей період став до ладу торговий центр, двоповерховий дитячий садок, двоповерховий будинок сільської ради, калібровочний завод, криті механічні токи, профілакторії на тваринницьких фермах, житлові будинки. У селі працювали швейна майстерня, перукарня, музична школа. Було проведено водогін. Вулиці вкрилися асфальтом, прокладені тротуари. В квартири провели телефони. А найбільшою гордістю і навіть предметом заздрощів для жителів навколишніх сіл був Парк відпочинку з різноманітними атракціонами. Він став улюбленим місцем відпочинку не тільки для молоді і жителів нашого села. Помилуватися селом, його краєвидами можна було з висоти “чортового колеса”. Радощам дітей не було меж.
Ширився рух за присвоєння Любимівці звання села високої культури і зразкового порядку (голова сільської ради Павлюченко В.С.). Звання зразкових було присвоєно вулицям Леніна, Садовій, колективу ремонтної майстерні, відділенню зв’язку (завідуючий Хома М.В.), 68 дворам – “Двір зразкового порядку”.
До 1975 року село Любимівка належало до Миролюбівської сільської ради. У 1975 році на території села було створено Любимівську сільську раду, першим головою сільської ради був Павлюченко Віктор Сільвестрович.
Усім у селі була робота. Молодь після закінчення школи залишалася працювати у селі, одержуючи сільськогосподарські професії, поверталися з лав армії хлопці, звільнені в запас, назавжди обживалися переселенці з інших областей республіки.
Все більше міцніла економіка господарства, заможніше жили люди.
Усе міняється. І, на жаль, не завжди на краще. Починаючи з 1991 року, коли Україна стала незалежною, якось поступово почався занепад. Першою жертвою стали саме атракціони. Їх демонтували, бо на ремонт не було коштів, будівлі розібрали, парк заріс бур’яном, замість кущів троянд розрослися колючі кущі шипшини. І постійними відвідувачами тут стали кози і гуси. Припинилося будівництво господарських та житлових приміщень. Техніка застаріла і неспроможна була обробити багатотисячні площі родючої землі. І заростала вона осотом та кубанською лободою. Будучи одним з найбільших і багатих господарств району, дослідне господарство “Піонер” набагато знизило виробництво зерна, технічних та кормових культур.
Незважаючи на усі складнощі життя, село продовжувало жити, не забуваючи про старі традиції, утверджуючи нові.
Молоде покоління Любимівки з дитячих років виховувалося в дусі атеїзму. Такою була тоді політика партії, до церкви, священиків ставилися негативно. У селі церкви не було. Приїжджі переселенці із Західних областей України були людьми віруючими. Стало обговорюватися питання про будівництво церкви. Будували її на кошти, зібрані жителями села. Радгосп допомагав будівельними матеріалами, транспортом. Споруджувала церкву будівельна бригада радгоспу на чолі з бригадиром Хомою М.О. Штукатурні роботи всередині виконували жителі села Томілович А.М. і Сімонян Р. Зовні оздоблював Іванов Володимир. Сільський умілець Хома Я.О. прикрасив церкву чудовими виробами з дерева, особливо вдало він зробив іконостас. На будівництві церкви працювали також бригади із Західної України. День 4 жовтня 2003 року став великим святом для жителів села Любимівки. Відчинив двері новий храм. Багато чого задуманого ще не зроблено, але він діє.
12 жовтня 1999 року увійде в історію не лише с.Любимівки, а й усього нашого району. Саме в цей день по збудованому від Високопільської лінії газопроводу голубе паливо дійшло до села. Його будівництво розпочалося у 1992 році. Директор радгоспу Орленко В.О. доручив заступнику з господарчої частини Євтушенку Г.В. керувати будівництвом лінії газопроводу. Це були нелегкі роки для господарства та й справа нова. На перших порах, коли готували документацію, допомогу подав перший секретар райкому комсомолу Пелих В.Г., молодий спеціаліст, зоотехнік, розпочав свій трудовий шлях у Любимівці і допомогти у цій справі вважав за честь. Безпосередньо будівництвом займалося Нововоронцовське ПМК – 7 (директор Корж О.М., пізніше Рохальчук С.М.). На урочистому мітинзі, який відбувся біля газорозподільчої станції, були присутні усі, хто був причетний до його будівництва. Почесну місію запалити факел було доручено голові облдержадміністрації О.Є.Вербицькому.
У 2001 році жителі Любимівки відзначили 80-річний ювілей свого села. Ця радість була з гірчинкою. Люди, які працювали в радгоспі “Піонер”, своєчасно не одержували зарплатні, але до торжества готувалися усім селом. Основні турботи взяла на себе Любимівська ЗОШ на чолі з директором-оптимістом Жанною Данилівною Ткаченко. Свято вдалося на славу.
Із 2004 року директором радгоспу заступив Ткаченко О.Г. Хороші наміри були у нього, та на цей час можливості радгоспу були зовсім обмежені.
Є у нас у селі свої таланти, народні умільці, майстри і майстрині. Золоті руки має Ярослав Хома. Родом з Тернопілля, у Любимівці проживає давно. Від батька передався йому талант. Разом з своїми товаришами він оздобив стіни сільського Будинку культури, своїми виробами з дерева прикрасив церкву. Майстрами по дереву є Галета Олександр та Куліш Іван. У селі багато майстринь, які займаються вишивкою, в’язанням. Це Щесняк Мальвіна Кирилівна, Галета Раїса Василівна, Сергійчук Ганна Василівна, Бортнік Надія Михайлівна, Оларіу Анна Якимівна, Тимчук Марина Остапівна, Чирко Лідія Іванівна, Ястреб Марія Савівна, Дубина Надія Володимирівна. І коли вони тільки встигають: працюють, обробляють город, доглядають господарство. Як вони самі кажуть: «Хліба не дай поїсти, а дай пов’язати, повишивати». Їхні роботи неодноразово демонструвалися на виставках сільського, районного Будинків культури. На таких працелюбних, терплячих жіночках трималася і тримається наша ненька-Україна.
Великий внесок у розвиток художньої самодіяльності, культури села внесли Овчаренко А.Є., Заморока В.І., Мозоль В.Д., Силютіна Т.В., Карпенко Л.В., Чала А.П., Каспряк Л.Д., Карпова Н.М., Хімейчук А.О., Хромих Н.П., Іванов В.В., Заморока Н.Я., Ткаченко Ж.Д., Силютіна І.Ф., Соловей Н М.
Славився своїм співом жіночий ансамбль “Калина” сільського Будинку культури, керівником якого довгий час був Тимошенко В.І. У їхньому репертуарі багато українських веселих, журливих, жартівливих пісень. Із своїми піснями вони виступали не лише в селі, а й на районній та обласній сценах, і навіть у Києві. Активними учасниками ансамблю були Бортник Н.М., Паладій С.І., Портна Є.Й., Федоряк В.Г., Пісна А.С., Шаркова В.Й., Хома Г.Т. Своїми піснями тішив усіх глядачів Рабович Олександр. Люблять рідне слово, мову місцеві поети Хромих Надія, Святинюк Олена.
Село наше живе не лише сьогоденням, але й надією, яку зміцнює людська праця і небайдужість, надією на процвітання. Пам’ятаймо про те, чиї ми.
Маленька крапелька величної держави –
Моє село, багато є таких!
Зазнало лиха, бідувань і слави.
Воно живе і вічно буде жить!
Дати основних історичних подій села Любимівки
– 1921 р. – 110 сімей сімей-бідняків одержали землю колишньої Нововоронцовської економії;
– 1923 р. – село назвали Любимівкою в честь села Любимівка Каховського району;
– 1930 р. – в селі створено радгосп “Піонер”;
– 1931 р. – побудоване приміщення початкової школи;
– 16 вересня 1941 р. – почалася окупація села;
– 29 лютого 1944 лютого – день звільнення села від фашистів;
– 1957 р. – збудовано Будинок культури;
– 1972 р. – встановлено меморіал загиблим воїнам;
– 1972р. – закладено парк відпочинку;
– 1973р. – збудована школа на 560 місць;
– 1982р. – став до ладу дитячий садок;
– 1986р. – збудоване нове приміщення сільської ради;
– 1991р. – початок занепаду села;
– 1996р. – 75-річчя села;
– 1999р. – збудований газопровід від Високопілля;
– 2001р. – село відзначило своє 80-річчя;
– 2003р. – збудовано церкву;
– 2006-2007р. – підключено газ до дитячого садочка та школи;
– 2016р. – закуплено спортивні тренажери і обладнано фітнес зал;
– 2016р. – побудовано басейн,спортивний майданчик;
– 2016р. – закуплено спортивні тренажери і обладнано фітнес зал;
– 2017р. – організовано роботу дитячого ігрового центру;
– 2021р. закладено новий парк відпочинку, куплено і посаджено дерева та кущі, закуплені спортивні тренажери.
