12 лютого 2022 року Андрію Григоровичу Шульзі виповнюється 90 років, ветерану праці, письменнику, поету, члену ради музею, талановитій людині з відкритою і щедрою душею. Не кожному вдається прожити такий вік, а лише обраним Богом. Тож наш ювіляр щасливчик, як кажуть в народі, – «поцілований» Всевишнім. Мабуть це треба якимось чином заслужити. Можливо, добрими справами і помислами, розумінням і сенсом життя… Природа була щедрою до Андрія Григоровича, наділивши його непересічним талантом. На солідному віку довелося багато чого пережити, побачити та навчитися. Своїм життєвим досвідом він ділиться на сторінках збірок та на шпальтах газети «Вісті». Читачі із задоволенням знайомляться з цими публікаціями.
Андрій Григорович народився у 1932 році в селі Дудчани в багатодітній селянській сім’ї Григорія Трохимовича та Наталі Павлівни Шульгів. Ріс хлопчик серед неймовірної, буйної краси Дніпровських плавнів та безмежного простору степів, в атмосфері українських звичаїв та сільського укладу. Все це з дитинства формувало його світогляд, характер, сприяло розвитку здібностей. Й сьогодні він з теплотою згадує своє босоноге дитинство, батьків і палко любить своє рідне село. Всім серцем і душею автор до нині в Дудчанах, разом із земляками. Переважну більшість своїх творів присвятив малій батьківщині та її жителям. У них він детально описує плавні, називаючи повидовий склад рослинного і тваринного світу, з художньою майстерністю детально передаючи насиченість життєвих процесів у природі. Яскравим спогадом лишилася в пам’яті картина, як, пасучи в степу корів, на весь голос співав українських пісень, рифмував слова розмовляв з рослинами та батогом «виховував» будяка.
Навчався він у місцевій школі. Довелося спробувати смаку освіти і в умовах фашистської окупації села. До цього часу згадує слова частівок, які співав під балалайку у сільському клубі зі сцени перед німцями. А після виступу хутчіш побіг додому на піч, поки німці не втямили точного змісту. Ось такий він український гумор! Після війни продовжив навчання у школі і паралельно працював трактористом на тракторі ХТЗ-У-1 в колгоспі. Закінчив десятирічку заочно з відмінними оцінками у 1951 році.
Потім була тяжка робота впродовж трьох років по відбудові шахт у м. Сталіно (нині Донецьк). У 1956 році повернувся у рідне село. Почав працювати у колгоспі трактористом, згодом бригадиром. Ясно, до деталей, пам’ятає події, пов’язані з будівництвом Каховської ГЕС та затопленням плавнів. У рідному селі зустрів свою долю – майбутню дружину Євдокію Павлівну, котра приїхала за направленням на роботу зоотехніком в Дудчани. З вірною, надійною, люблячою і мудрою другою половинкою, яка і в радості і в горі завжди була поряд і підтримувала його, прожив 60 років та виростив і виховав чудових трьох дітей – сина Олександра та доньок Наташу і Лєну.
А тоді мріяв молодий чоловік про вступ на філологічний факультет, відчуваючи великий душевний потяг до цього. Та життя розпорядилося по іншому. У 1959 році він вступив до Одеського сільгоспінституту на агрономічний факультет і до вищої партійної школи, де навчався без відриву від виробництва. По закінченні яких, його направляють парторгом у колгосп «Зоря комунізму» села Золота Балка. Згодом колгоспники обирають його головою правління місцевого колгоспу. Через рік він паралельно очолює на громадських засадах ініціативну групу по будівництву зрошення у Нововоронцовському районі. Цей перспективний, прибутковий і такий необхідний проект був реалізований працею багатьох спеціалістів району і області. У 1981 році Андрія Григоровича призначають начальником по будівництву зрошення у Нововоронцовському районі. Разом з родиною він переїздить до Нововоронцовки. У 1984 році його обирають головою Нововоронцовської селищної ради. З цього часу обіймає дві посади, бо з попередньої не звільнений, а зарплату отримує тільки в селищній раді. Вагомий внесок зробив ювіляр у розвиток селища: збудовано критий ринок, 11 житлових будинків, заасфальтовані чотири вулиці та базарна площа біля автовокзалу, надана суттєва фінансова допомога місцевій школі та навчально-виробничому комбінату. У 1992 році Андрій Григорович виходить на пенсію та продовжує громадську діяльність: очолює ветеранську організацію селища, працює заступником голови районної ветеранської організації, є активним членом любительського об’єднання «Пам’ять», яке було організоване при районному Будинку культури. На всіх посадах він добросовісно виконував свої обов’язки і трудився з повною віддачею. На пенсії, коли з’явилося більше вільного часу, зайнявся літературною діяльністю. Як сам висловлюється Андрій Григорович, задумався над тим, що залишу своїм дітям і онукам, почав писати про все, що бачив, пережив, торкалося душі. А душа в нього тонка, чуттєва, поетична. А мова творів вирізняється своєю простотою – як кажуть в народі, гумор: і щирий, і доброзичливий. Його літературний доробок: збірка книг «Моя степова перлина», повість «Лабіринт», історична повість «Плавні», вірші та байки «Смійтеся на здоров’я», спогад «Історія зрошення у районі». Всі ці книжки видані автором власним коштом і подаровані музею та бібліотеці. Твори пронизані патріотизмом, добротою, щирістю, оптимізмом та пропагують цінність найкращих людських якостей. Щоб краще зрозуміти автора та почерпнути безцінний досвід мудрості життя, треба все це прочитати. То ж читачам пропоную вірші ювіляра. А Андрію Григоровичу бажаю здоров’я, любові та підтримки від великої дружної родини і творчої наснаги, оптимізму і щоб вогник життя довго не згасав у ваших очах!
Валентина Тартиця, завідуюча краєзнавчого музею
Мамина молитва
Я відчуваю мамину молитву
На відстані в незвіданій імлі.
Я чую голос мамин рідний,
Який щоночі відчуваю уві сні.
Десь там на небі щогодини
Вона все молиться з сльозами на очах.
Я розумію. Я її дитина.
Хоч в мене сніг вже випав на висках.
Закрию очі й хустку білу бачу
І рук невтомних маминих красу,
Я молюся. Я не плачу.
Любов до неї все життя несу.
Вже вишня зацвіла в нас біля хати
І рай для нас лишився на землі.
Немає в нас святішого ніж мати,
Так сам Господь сказав мені.
Цей оберіг несу я вже роками.
І вічний зов я чую звідтіля.
Я пам’ятаю ті молитви мами,
Їх мудрість, щирість, як вічна
Та любов журавки й журавля.
15.11.2019
Чому?
Скажіть, чому жовтіють квіти восени?
Чому стають чужими рідні люди?
Скажіть, де ваші доньки і сини?
Скажіть, чи краще жити їм там буде?
Чому нам важко, як ми одні?
Скажіть, куди поділись наші друзі?
Не сяє вогник дружби у вікні,
Й не так співає соловей у лузі.
Скажіть, чому у нас багато зла?
Хто розбудив у нас ненависть до добра?
Чому багато підлості і зради?
Хто в нас за долари скуповує посади?
Скажіть, чи ми отак жили колись?
Чи може ми в якійсь генетиці перевелись?
Чи можеш ти мені відповісти?
Звичайно, ні. Прости. Пишу я це від самоти.
Але скажу я вам одне –
Хто зрозумів життя, той жити не спішить.
Смакує кожен час, кожну хвилину.
Він дивиться як спить дитинка, як молиться старий,
Як дощ іде, як розтає сніжинка.
Й пожовкле листя,сухі квіти і
Килим листопаду у парку, і місяць
У вечірньому вінку – все нашу
Душу веселить. І щоб там не було…
Нам хочеться ще жить і жить.
І будем жить!
16.11.2019
Нам снова в путь
Жизнь – штука очень сурова.
Чтоб руки нам не опустить,
Я говорю вам снова й снова:
– Мы должны жить! Мы должны жить!
Жить – наперекор преградам,
С родными и детьми все рядом.
Жить, радуясь весне и лету,
И звёздной ночи и дневному свету.
Жить, улыбаясь искренне всегда,
Когда дожди, жара и холода.
Жить, потому что все живут,
Что в небе облака плывут.
Жить и тогда, когда невмоготу
И чувствуешь последнюю черту.
Жить, чтоб глибоко вздохнуть.
И снова в путь! И снова в путь!
Нельзя без боя жизнь отдать,
Она прекрасна и багата.
Жить надо, чтобы побеждать,
Не ожидая час заката.
Андрій Шульга
