Я гордий тим, що українець зроду,
Що українською молюся і співаю.
Освідчуюсь тобі в любові, мій народе,
І лиш тобі на вірність присягаю…
Нині Україна відстоює свою державність і цілісність, виборюючи її кров’ю. У кривавих боях народжуються нові герої, люди, які сьогодні творять історію своїми вчинками, віддаючи своє життя за вільну, єдину, незалежну Україну.
Коли ворог прийшов на поріг нашого дому, справжні патріоти стали на захист своєї Батьківщини, своїх рідних. Але, на жаль, багато з них поклали на жертовний вівтар війни своє життя. Пам’ять про тих, хто вже ніколи не переступить поріг рідної домівки, житиме вічно. Їхні жертви не були марними. Своїм життям і геройською смертю вони засвідчили безмежну любов до України. Заради її щасливого майбутнього вони пожертвували найціннішим, що є в людини – власним життям.
Сьогодні хочу згадати нашого земляка, випускника школи, вчителя – Олександра Сергійовича Ткаченка.
Саша народився 18 січня 1988 року (виповнилося лише 35 років) в селі Золота Балка в родині Сергія та Алли Ткаченків. У 1994 році пішов до першого класу загальноосвітньої школи. За роки навчання хлопець зарекомендував себе здібним учнем, найбільше любив історію, літературу, правознавство і, звичайно ж, фізкультуру. Любов до спорту, особливо до футболу, прищепив йому батько, друзі ще з дитинства називали його Марадоною. Олександр був дуже активним: він брав участь у всіх заходах школи, разом з однолітками виступав у Будинку культури, легко перевтілювався в будь-який образ, грав і чоловічі, і жіночі ролі ( особливо мені запам’яталась Роуз з «Титаніка»), відстоював честь на районних та обласних спортивних змаганнях.
Закінчив Відкритий Міжнародний університет розвитку людини «Україна» та Одеський національний політехнічний університет.
Коли в школі з’явилася вакансія вчителя фізичної культури, запросили Ткаченка О.С. на роботу. Він швидко влився в колектив. Завжди був життєрадісним, принциповим, відповідальним, вимогливим та ініціативним працівником. Здобув авторитет серед колег, учнів та батьків. Свій вільний час присвячував дітям: проводив спортивні секції, організовував різноманітні спортивні змагання, водив дітей в походи, на екскурсії, готував до туристичних змагань, навчально-польових зборів, влітку працював у ДОТ ім. І.Бережного. Вихованці Олександра Сергійовича часто привозили з районних та обласних змагань нагороди: дипломи, грамоти, кубки та медалі.
З ним було легко працювати, він з усім справлявся, в нього все виходило, бо він любив свою справу. А коли не було уроку, часто можна було помітити Сергійовича в учительській з книгою в руках, здебільшого читав історичні романи.
Навчався в Херсонському державному університеті на факультеті фізичного виховання та спорту.
Олександр Сергійович дуже вболівав за долю України, був справжнім її патріотом, тож на початку подій на Сході України пішов захищати цілісність держави.
Але весь цей час Саша ніколи не забував своїх колег, знаходив хвилинку, щоб зателефонувати, поцікавитись справами школи, запитати, чи їздять діти на змагання, які мають результати, чи всі здорові, присилав вітання з усіма святами, передавав привіти знайомим. А коли бував у селі, обов’язково забігав хоч не на довго до школи, проходив коридорами, заходив у класи, відвідував спортзал, помічав, що зробили десь ремонт, щось придбали, радів за нас. Зустрічався з дітьми, а ті обіймали його, фотографувались разом, щось розповідали.
Якось я йому кажу: «Повертайся до школи, дивись, як тебе всі люблять, нам тебе так не вистачає». А він помовчав, а потім промовив: «А хто ж, як не я?»
А коли розпочалася повномасштабна війна з росією, Олександр працював у військоматі. Маючи великий бойовий досвід, звичайно ж Ткаченко став на захист своєї країни. Бо інакше він і не зміг би.
Після тяжкого поранення 11 листопада 2022 року в Великоолександрівському районі Саша довго боровся за життя, ми всі дуже хвилювались, молились, чекали доброї звістки, сподівались на диво, але…
22 січня 2023 року в День Соборності України перестало битись серце нашого односельця Олександра Ткаченка, справжнього чоловіка, патріота, вірного сина України, який стояв за її незалежність і суверенітет ще з 2014 року. Це страшна рана, яка зашита чорними стібками. Хочеться, стиснувши зуби, кричати, і не хочеться ніяк з цим миритись.
Остання наша зустріч відбулася 24 квітні 2022 року на Паску. Перебуваючи в окупації, після обшуків орками будинків, ми вирішили вибиратись із села. На той час був один шлях – понад берегом. Вийшли ще по темному, нас було чоловік двадцять разом із мешканцями Михайлівки. Йшли мовчки, читаючи молитву… А коли добралися до Осокорівки, побачили машину з нашими воїнами. Виявилось, Сергійович потурбувався, щоб нас зустріли і відвезли до Нововоронцовки. Тут ми і побачились із Сашою, обіймались, ридаючи з радості, розповідали про «асвабадителей». Наівні, спитали, чи на довго ще продовжиться це жахіття, чи до 9 травня ми повернемось додому. А Олександр посміхнувся: «Перемога буде неодмінно. Це буде наша перемога і тільки наша дата». Хто ж думав, що це буде наша остання зустріч…
Відважний український воїн Олександр Ткаченко став символом гідності, повставши проти насилля та несправедливості, віддавши життя за нову, відроджену Україну. Ми всі у вічному боргу перед батьками за те, що вони виростили мужнього і сміливого патріота. І схиляємося перед сестрою, сином та дружиною, які втратили брата, татка та чоловіка.
Пам’ять про Олександра – це наш біль і наша гордість за те, що мали честь жити з ним в одному селі, працювати в одному колективі. До останнього подиху він залишався вірним кожному слову Військової присяги. На прикладі його героїчного вчинку будуть виховуватися багато поколінь українців – відважних, гордих, сміливих, вільних і щасливих мешканців незалежної країни, заради квітучого майбутнього якої патріот віддав своє життя…
Минуло два місяці, як пішов із життя Саша, загинув за волю України…. Молитвою, добрим словом, згадайте Героя, який боровся і віддав життя за долю країни і наше майбутнє. Господь відкрив перед ним двері раю, бо пішов він на небо нескореним…
Вічна пам’ять мужньому захиснику Вітчизни! Герої не вмирають, вони живуть у наших серцях.
Вікторія РАЄНКО, директор Золотобалківського ліцею
